Церква Богородиці – Пирогоші – пам’ятка давньоруської архітектури

 ПЛАН:

1)Церква Богородиці –  Пирогоші – пам’ятка давньоруської архітектури.

2)Ярослав Мудрий та його внесок у розвиток української культури.

3)Зв’язки України з  Польщею та їхнє значення для  розвитку української культури.

4) Українське образотворче мистецтво 20х років XXст.

5)Львівський університет  та його значення для культури  України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1)Церква Богородиці – Пирогоші – пам’ятка давньоруської архітектури.

Один із найстаріших київських  храмів, який згадується в "Слові  о полку Ігоревім". Будівництво його розпочалось за часів великого київського князя Мстислава Володимировича у 1131 році, а закінчилось за Ярополка Володимировича у 1132 році. Існує багато гіпотез щодо назви, але найбільш вірогідною дослідникам здається та, що храм було названо на честь візантійської ікони "Пірготісс" (у перекладі "башта") (є ще версія про те, що храм названий на честь купця Пирогостя).

Ця церква була в Києві  головною соборною церквою подільських  купців, міщан і ремісників. Закладена 1132 року князем Мстиславом, сином відомого князя Володимира Мономаха. Це була проста, коротка базиліка з трьома навами й трьома апсидами. Її особливість полягала в тому, що вона була першею будівлею Києвського князівства, цілковито збудованою з цегли, без уживання каменю; на ній також позначився і західний вплив романського стилю.

На жаль, від первісної  будівлі майже нічого не залишилось після навали орд хана Батия. Капітальний  ремонт церкви відбувся вже аж у  кінці 15-го століття. 30 березня 1474 року відновлену церкву урочисто освятили, але 1482 року татари, на чолі з Менглі-Гіреєм, практично перекреслюють усі старання відбудовників храму.

Протягом століть Богородиця Пирогоща правила за центр громадського життя Нижнього міста; в 1613-33 роках, доки кафедра св. Софії була осідком католицько-уніятської митрополії, Богородиця Пирогоща була кафедрою православних митрополитів.

Нова історія собору розпочинається вже на початку 17-го століття, коли у 1613 році італієць Себастіано Брачі проводить реконструкцію - від цього моменту церква стає вже п‘ятикупольною. Саме у 17-му столітті, після захоплення святої Софії уніатами, храм Успіня, на деякий час, стає головним православним храмом міста.

У 1752 - 70-х рр. реставрацією храму займається видатний київський  архітектор Іван Григорович-Барський. Але і його творінню не був відміряний довгий час. Після нищівних пожеж  початку 19-го століття собор знову  відбудовується за участю Андрія Меленського. Храм Успіня Богородиці знову стає однокупольним, будується нова дзвіниця, Аннозачатіївський вівтар.

1835 року її п‘ятиповерхову  дзвіницю, що перешкоджала вуличному  рухові, разібрали і натомість надбудували над головним входом дзвіницю в стилі російського ампіру. Церква мала десятиметровий іконостас (1778 року) і срібні царські врата (від 1784 року) з іменем жертводавця - запорожця Василя Білика. Іконостас у стилі рококо вважався одним з найкращих з тих часів. Такою і дійшла церква до 20-го століття.

Серед багатьох святинь храму  хочеться особливо зупинитись на двох іконах. Перша з них, то ікона "Пірготісс", яка була привезена з Константинополя. Друга також у 12-му столітті була вивезена з Візантії. Її подальша доля дуже цікава. Спочатку з київського храму її викрав суздальський князь Андрій Боголюбський і передав до Володимира. Дещо пізніше киянам повернули лише копію ікони. А перед оригіналом відбувались значні події, щоправда, вже російської історії. Зараз вона знаходиться у Москві.

Під кінець дев‘ятнадцятого  століття зовні церкви прибудовано  низку дерев‘яних крамничок, які  псували вигляд церкви. 1929 року ці прибудови, в намаганні відновити первісний  вигляд церкви, було знесено.

Останні роки існування цієї стародавньої церкви на Подолі буди тісно  пов‘язані з долею Української  Православної Церкви. Коли кафедру  св. Софії закрито для богослужіння, громаді вірних не дозволили перебрати  якусь іншу церкву на Горі, і вона отримала для користування церкву Богородиці Пирогощі. Отже, 1934 року ця церква дванадцятого століття ще раз стала кафедрою Митрополита Української Православної Церкви.

У 1935 році не стало давнього храму Богородиці Пирогощої. Пирогощу було зруйновано в процесі втілення у життя плану поширення історичної Магістратської або Ратушної площі (тепер - Контрактової). Дослідження, проведені перед руйнуванням, встановили, що церква зберегла більшу частину своєї початкової будови, незважаючи на лихо, якого вона зазнала, та на численні переробки. Після цього Митрополит Павловський переніс осідок своєї митрополії до Притиско-Микільської церкви на Подолі, але і її влада закрила в червні 1935 року.

На місці зруйнованої  церкви, однак, не було збудовано будинку, що уможливило відбудову церкви у 1997 - 1998 роках за описами 12-го століття. Запитання: "А чи можливо після  стількох сторіч зберегти точний опис і технологію будівництва тих  часів?" залишається відкритим  і досі.

 

 

 

 

2)Ярослав Мудрий та його внесок у розвиток української культури.

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії  східних слов'ян та інших слов'янських  народів. Давньоруська держава сприяла  їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні  й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно  співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими  країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно  розвивалися культурні відносини  з південними слов'янами, особливо з  Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний  вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує  спільність походження, мовну спорідненість  східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували  в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз  підтверджує впливовість Київської  Русі на політичне життя своїх  сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна  світоглядна позиція, державно-політичне  життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів  Київської Русі свідомого ставлення  щодо об'єднання руських земель в  одну державу.

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає  Ярослав (1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдино-владно правив 18 років. Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги, німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: "За згодою дружини моєї ..." або "... у присутності королеви Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом  Берестовим, де невдовзі побудований  Печорський монастир — майбутній  осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали  грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той  час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися  грамоти та іноземних мов. При  Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора  літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна  література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.

Зібрані Ярославом  висококультурні  люди,  за твердженням     М. Грушевського, були першою академією  наук України-Руси. Вони уклали "Руську правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

 

Ярослав був визначним  будівничим. За його правління розпочалося  кам'яне будівництво, зокрема Софії  Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними  інженерними спорудами; при цьому  було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.

 

Доба Ярослава відома також  великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися  в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і  нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських  споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3)Зв’язки України з Польщею та їхнє значення для розвитку української культури.

Якщо сьогодні з багатовікової  історичної перспективи оглянути минуле польсько- українського сусідства, легко можна помітити певні важливі моменти. Простежена на основі історичних досліджень генеза обох держав демонструє той факт, що історичне коріння Київської Русі як потужної слов'янської держави на сході Європи є старшим від польської праісторії. Хоча слід зауважити, що історики-медієвісти в питанні "слов'янської пальми першості" ще не сказали останнього слова. Дослідження в цій царині все ще тривають. Однак зараз можемо ствердити, що вже на початку X ст. слов'янська Київська Русь, що розташувалася східніше лінії Бугу та Сану, становила значну європейську потугу. Її політична роль суттєво зросла після прийняття державою в 988 р. християнської релігії з Візантії. Як невдовзі показав час, після прийняття релігії інтенсивно почали розвиватися культурні зв'язки держави. Кожна з держав має своїх отців-засновників. Серед володарів Київської Русі винятковим блиском сіяють дві постаті: князя Володимира, званого Великим, а також його сина Ярослава, званого Мудрим. Завдяки їм зросли як територія, так і політично-торгівельні впливи Руської держави. Обидва ці володарі, як їх сьогодні можна оцінити, були правителями визначними, без сумніву, обох можна зарахувати до групи політиків справді європейського виміру. Обоє належали до династії Рюриковичів. Тут потрібно підкреслити, що ця династія була численною, а семеро дітей згаданого Ярослава Мудрого через шлюбні зв'язки увійшли до родин семи європейських володарів. Це вплинуло на те, що слов'янська династія Рюриковичів була рівнею своїм знаменитим сусідам Пястам. Чоловіками доньок згаданого "Київського володаря" сталу угорський король Андрій із роду Арпадів, скандинавський король Норвегії Гаральд, король Франції Генріх I із династії Капетингів, а княжі сини одружилися, зокрема, з однією з польських принцес, донькою володаря німецької Гесії та донькою імператора жорстокої Візантії що виявилося особливо важливим з точки зору інтересів України для її майбутнього. Власне, на цьому тлі виникли перші конфлікти, а також і перші співпраця із сусідньою із заходу Польщею. В умовах європейського середньовіччя ці конфлікти були звичайною й типовою для сусідніх країн справою, а серед їхніх причин переважали питання суперництва за гегемонію в даному регіоні, суперечки за території. Водночас між Україною й Польщею існувала співпраця в рамках ширшої структури у східній частині європейського континенту. Водночас у IX-XI ст. тодішня західноєвропейська латинська структура особливо впливала на польські території, а також на прикордонні терени Київської Русі. Одним із проявів цього впливу була передісторія майбутньої Великої Схизми, яка розділила християнську церкву на латинську та грецьку частини. Відносно сильні зв'язки між обома християнськими конфесіями на території східного пограниччя на практиці означали співпрацю в особливо широкому культурному діапазоні. Тут траплялися змішані родинні союзи, мовний обмін, відбувалися взаємні пошуки опори в сусідньому народі. На жаль, у цих відносинах, окрім співпраці, відчувався і антагонізм, доказом чого було, наприклад, панування польського короля Болеслава Хороброго. У 1018 р. в рамках династичного конфлікту та водночас династичної співпраці Київ був зайнятий Болеславом Хоробрим, унаслідок чого знову стала актуальною суперечка за Червенські міста в надсанському пограниччі. Головним питанням суперечок, які тривають серед істориків, є те, кому першому належали ці Червенські міста або ж хто їх перший для кого відібрав. У цьому питанні неоціненне значення мають письмові джерела, як, наприклад, "Літопис Руський або Повість Нестора". Ґрунтуючись на записах хронікарів, згаданий Нестор у своєму "Літописі" твердить, що Володимир Великий здобув Червенські міста в Польщі, а Болеслав Хоробрий відібрав їх. Ця тема прикордонних непорозумінь проіснує кілька наступних століть. У XI ст. Київська Русь займала в тогочасній цивілізованій Європі дуже поважну політичну та культурно-торгівельну позицію, а сама її столиця Київ, як можна зробити висновок їх хронікарських записів, у вже в X і XI ст. була величним містом із 400 церквами й численними мешканцями. Крім цього, місто славилося розвиненою торгівлею із Заходом та Сходом. У рамках європейської цивілізації боротьба за переважання на континенті та об'єднання під однією владою споріднених етнічно територій становили своєрідну норму поведінки в ситуації, коли в середньовічній Європі тільки формувалися держави з єдиною територією та єдиною династичною владою.

 Надзвичайно важливі  події обом сусіднім державам  принесло XIII ст. На той час Україна  та Польща вже пройшли важкі  випробування державної єдності,  викликані династичними заповітами  та поділами обох держав після  смерті Ярослава Мудрого на  Русі (1054 р.) та Болеслава Кривоустого в Польщі (1138 р.). У XIII ст. монгольські напади спричинили "море нещасть" для континенту. У 1240 р. монгольські завойовники здобули та знищили Київ. Утім, монгольський напад та спричинені ним знищення, яких зазнали також і польські землі включно з фатальною битвою під Лєгніцою 1241 р., мали кардинально відмінні наслідки для Польщі та Русі. Такі ярлики, як форма залежності від Великого Хана, були накинуті лише східній частині Європи, і польські землі, на відміну від руських, такої форми політичного впливу не зазнали. Від цього моменту, від часу падіння значення Києва в XIII ст., домінантне становище на сході переходить до Галицької

 Русі. У ній правив  галицький князь Данило, який  у 1253 р. отримав від папи  Римського Іннокентія VI королівську корону. Утім, ця корона не вплинула на зміни в ситуації його держави. З іншого боку, надання корони було важливим актом, що підкреслив політичну, господарську та культурну роль Русі на Європейському континенті. Цей жест мав символічне значення. Варто підкреслити, що в історії Польщі, після останньої коронації Болеслава Хороброго в XI ст., нова поява корони сталася пізніше - з так би мовити, перехідним характером у часи Пшемислава I на постійний після 1320 р., себто після коронації Владислава Локетка. Згаданий уже Данило Галицький намагався провадити збалансовану політику щодо сусідів. З цією метою, з одного боку він, утримував близькі стосунки з римсько- католицькими країнами Західної Європи, наприклад, із Польщею, а з іншого боку - вів власну політику щодо Візантії. Однак, незважаючи на конфлікт релігійного характеру, віддалення від себе східної й західної церков, взаємозв' язки та взаємовпливи православ' я і латинської культури й надалі були сильними. В історії польсько-українського сусідства співпраця та водночас і конфлікт існують і до сьогодні через той факт, що місто Холм, а також оборонний замок у Львові - місті, що стало об' єктом особливо запеклих суперечок XX ст., заклав князь Данило Галицький. Після того, як на підставі заповіту князя Болеслава Тройдентовича (Юрія II) у 1349 р. рицарі Казимира Великого зайняли Червону Русь та Волинь, а до 1366 р. ще й Поділля, у 1356 р. Львів здобув маґдебурське право. У цьому аспекті великої глобальної політики співпраця та конфлікти тягнулися впродовж наступних століть аж до сьогодні - через Брестський договір 1918 р., який передав Холмщину Україні та оборону Львова в 1918 р. польськими "Орлятами". Монгольська навала 1240-1241 рр. з європейської точки зору була катастрофою. Хвиля руйнувань та грабунків накрила не лише руські та польські землі, але й територію Чехії, Угорщини, Сербії та Болгарії. Саме в цей час землі Польщі та України почали відігравати в Європі роль європейського передмор'я, природного бар'єру, який оберігав Європу від монгольського, а згодом турецького нашестя. З часом ці землі стали заборолом і перед московською навалою, оскільки на межі, XV- XVI ст. володарі Москви почали збирати під свій скіпетр руські землі. Виник і інший аспект сусідства після того, як у кінці XIII - першій половині XIV ст. частина руських земель перейшла під владу Великого князівства Литовського, а інша частина - під владу Королівства Польського. Впливи та загальна роль, яку грали у Великому князівстві Литовському князі із руської династії Рюриковичів, стали настільки великими, що, наприклад, офіційною мовою держави, аж до самого кінця існування Великого князівства була руська мова. Політичні та культурні зв'язки з Руссю спричинилися до своєрідної європеїзації Литви. Започаткована влітку 1385 р. у Крево польсько-литовська унія, за твердженням низки істориків, була найважливішим договором у цілій історії Польщі. Ця угода визначила напрямок дій Польщі на Сході на наступні століття, а заразом запропонувала форму співпраці між поляками та іншими народами, які згодом створили Річ Посполиту. Польська держави пішла по шляху багатонаціональності. У такий спосіб зародилося зближення з литовцями та українцями, а в XX ст. - з білорусами. У процесі зближення Польщі з Великим князівством Литовським, у якому таку велику політичну, культурну та суспільну роль відігравала Русь, потрібно вбачати визначення східної межі західної, а заразом і європейської цивілізації. У рамках Великого князівства Литовського руські землі користувалися значним ступенем автономії. Це становище змінила лише польсько-литовська унія 1569 р. Зміни в становищі земель, які називали "українними" - "окраїнними" (Поділля, Україна) відбулися внаслідок їх переходу до корони Польської, що потягло за собою процеси швидкої полонізації місцевої руської шляхти та поступовий її перехід до римсько-католицької віри. Невдовзі це викликало ще низку додаткових поділів. Саме тоді, в другій половині XVI ст., з'явилося визначення, яке стало свого роду політичним каноном польської шляхти: "Gente Ruthenus natione Polonus" ("Руського роду, польської нації"). Така формула означала, що форма природного зв' язку з найближчою батьківщиною, наприклад, традиційною етнічною вітчизною, стала частиною загальної ідеології, а саме державної ідеології Шляхетської Речі Посполитої Обох Народів. Ось у такий спосіб згадана Люблінська унія, яка перетворила землі Шляхетської Польщі та Литви на Річ Посполиту Обох Народів, визначила політичне становище політичного класу, що набирав силу від перелому XIV і XV ст. Цим класом була шляхетська нація. Варто зазначити, що порівняно із іншими державами Європи Річ Посполита Обох Народів володіла найчисленнішим політичним класом, який налічував близько 10% загального числа мешканців країни у XVIII ст. Шляхетська нація, еліта Речі Посполитої, яка мешкала на "східній стіні", дуже швидко полонізувалася. Однак це явище мало і свої нюанси. З одного боку, цей процес доводив тезу про привабливість польського політичного зразка - привілеї та участь у сеймах створювали значні можливості для широкого грона шляхти. Однак, якщо ми глянемо на цей процес з точки зору інтересів українського чи литовського народів, які тільки формувались на той час, усі ці явища викликатимуть багато застережень. Ця сполонізована "нова шляхта", яка була раніше провідною верствою своїх народів, втрачала свої культурні, мовні та релігійні зв'язки із загальною масою жителів східних земель, які саме й становили основу формування модерних націй.