Церква Богородиці – Пирогоші – пам’ятка давньоруської архітектури

 Така нова ситуація  швидко мусила викликати низку  непорозумінь та напруження, оскільки  одночасно зі змінами "післялюб- лінської доби" дедалі більшого значення набирала проблема, що зароджувалася на Січі та в "Диких Полях". Це була козацька проблема. Козаки є групою, на який варто детальніше зупинитися, зважаючи на ту роль, яку вони відіграли в тій частині континенту. З точки зору свого становища на кресах Речі Посполитої, були вони людьми, закоханими у свободу, з точки зору розташування на пограниччі з Москвою, Кримом та Туреччиною - силою, налаштованою виразно антитурецьки. Козаки здійснювали постійні протитурецькі походи і, хоча їх не трактували надто серйозно, з точки зору інтересів оборони Речі Посполитої, вони усе ж відчували себе рівними у правах із польською та руською шляхтою. Натомість, уже згадана польська шляхта рішуче відкидала ці козацькі претензії та надії на рівність. Питання запорозького козацтва потрібно розглядати в міжнародному контексті, оскільки в XVI і XVII ст. воно вже є настільки виразною силою, що навіть стає об'єктом маніпуляції з боку сусідів Речі Посполитої - особливо Москви, а спорадично навіть Туреччини. У контексті віровизнання козацтво є опорою східного православ'я, причому не тільки в конфесійному, але й також у культурному та соціальному плані. Так зване "козацьке питання" швидко стає однією з найважливіших проблем, що постали перед Річчю Посполитою Обох Народів, а конфлікт, що зародився на Січі, мало не розколов саму Польсько-Литовську державу. Чому почалися непорозуміння між козацтвом та шляхтою? У 1590 р. сейм Речі Посполитої прийняв ухвалу, яка регулювала соціальний порядок на Україні й природним чином найбільше відповідала інтересам "шляхетської нації". Ця ухвала відштовхнула від Польщі більшу частину козаків, а невдовзі й стала однією з причин перших великих козацьких повстань 1591-1596 рр. Цими повстаннями керували отамани Криштоф Козинський та

  Северин (Семерій) Наливайко. Від цього моменту на кресах держави постійну тлітимуть бунти та козацькі повстання, які так ніколи й не вдасться погасити.

  Згадана ухвала кінця XVI ст. була не єдиною помилкою, яку вчинило законодавство Речі Посполитої. Черговим кроком у цьому хибному напрямку стала сеймова ухвала 1638 р. про перетворення козаків на ... кріпосних селян, за винятком невеликої групи із 6 тисяч реєстрових козаків. Саме ця подія й слугувала згодом вихідним пунктом до початку повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке стало кульмінацією протистояння й перетворило українців та поляків у непримиренних ворогів. Вождь цього руху був політиком, який мав намір вибороти для свого народу та для себе особисто належне становище в Речі Посполитій. "Пожежа" 1648-1654 рр., яка охопила велику частину східних кресів держави, перетворила родючі колись терени у своєрідних попередників "полпотівських полів смерті", розлила між обома народами "море ненависті". Польські поразки під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом чи козацький погром під Берестечком, угода з Москвою в Переяславі в 1654 р. та зближення козаків із Московською державою - усе це стало трагедією для обох сторін конфлікту, який початково виглядав наче звичайна сімейна сварка. Викликані цим конфліктом страждання, упокорення та ненависть тривалий час, аж до XX ст., тяжіли над взаємовідносинами теперішніх європейських сусідів. Варто тут згадати й про важливий релігійний аспект конфлікту. Брестська унія 1596 р. почала визначати межі української, а згодом і білоруської національної самосвідомості, які тільки почали виникати. Брестська унія стала тим елементом, який зумів зібрати навколо себе національно свідомих українців на заселених ними землях у межах Речі Посполитої. Це явище стало особливо помітним у XIX та XX ст. у період відновлення кривавих сутичок на етнічному ґрунті. Вирішення "руського питання" або ж "українського питання" - така термінологія дедалі частіше входить у життя від XVI ст. - потрібно було шукати одразу у двох напрямках. Перший із них, визначений уже згаданою Переяславською угодою з Москвою та який передавав козаків під владу Московського царя Олексія Романова, був у планах Богдана Хмельницького своєрідною тактичною комбінацією. Це була комбінація, яка мала підняти "ціну козацького питання" на очікуваному політичному аукціоні. Однак, як показав час, цар прийняв Україну в межі своєї держави, не задовольнивши природних очікувань з боку козацької еліти. Наслідків цього кроку не довелося довго чекати. Уже в кінці XVIII ст. цариця Катерина скасувала Запорозьку Січ та ліквідувала залишки могутнього колись козацтва. За обраний шлях довелося заплатити жорстоку ціну. Натомість другий шлях виник після смерті Богдана Хмельницького. Він був спрямований на відновлення зближення з Польщею, доказом чого стала укладена в 1658 р. гетьманом Іваном Виговським Гадяцька угода. Угода пропонувала рішення, наближені до закладених свого часу польсько-литовською унією 1569 р. у Любліні. Ця угода передбачала виникнення Речі Посполитої Трьох Народів, себто визнання обмеженої у своїх територіальних межах козацької держави третім рівноправним членом Речі Посполитої. Утім, слабким пунктом цієї угоди, яку зрештою так й не реалізували, зокрема, через жорстокі наслідки повстання Богдана Хмельницького, виявилася відсутність українських державних структур. Себто ситуація відрізнялася від тієї, що складалася між Польщею та Литвою. Утім, наслідком Гадяцької угоди стала певна нова для Польської держави інституція - "гетьманат". Ініціаторами нового зближення з Польщею та підписання Гадяцької угоди стала верхівка козацтва, у той час як козацькі низи - "сірома", що було особливо істотним, цією справою не зацікавилися. На жаль, Гадяцьку угоду підписали надто пізно, а попередній досвід козацьких повстань XVI і XVII ст., як і політику взаємного винищення - "етнічні чищення" на кресах, яку застосовували обидві сторони конфлікту, забути та пробачити було неможливо. Повернення на дорогу порозуміння з Польщею вимагало часу, а окрім цього, і певної зміни ментальності та психіки представників обох народів розділених подіями 1648 - 1658 рр. на два ворогуючі табори. Часу, необхідного потрібного для заліковування ран, забракло. У цей момент, коли Річ Посполиту дедалі більше втягували у війну зі шведами та наближався час турецьких воєн, пам' ять про польсько-козацькі конфлікти була ще надто свіжою, аби так одразу повернутися до вигідної обом сторонам співпраці. Незважаючи на завершення польсько-козацьких воєн, і надалі існували на Україні велетенські конфлікти інтересів, розпалювані упередження та взаємні образи, наприклад, у сфері культурних і релігійних відмінностей. Побоювання козаків стосувалися насамперед того, що польська шляхта використає Гадяцьку угоду для реституції своєї влади та впливів на кресах. Ці страхи не були такими вже й безпідставними. У свою чергу, польська сторона побоювалася, що росіяни помстяться за підписання цієї угоди між козаками та Річчю Посполитою. Коли в 1667 р. стався трагічний фінал "української справи", що обернувся для українських земель їх поділом у селі Андрусові між Москвою та Річчю Посполитою, населення обох частин колишніх козацьких земель дедалі більше почало відчувати залежність від своїх метрополій. Зрештою, у XVIII ст. це обернулося залежністю вже цілої Польщі від Російської імперії. Процес відродження національної самосвідомості українців (у її сучасному розумінні), спричинив появу на початку XVII ст. Нових харизматичних особистостей, як, наприклад, Петро Могила.

  Осінь 1918 р. принесла народам Європи значні зміни, які стосувалися, у першу чергу, новопосталих держав, поява яких була анонсована в новорічному зверненні президента США Вудро Вільсона. Саме в цей момент на шляху до незалежності зіштовхнулися у Львові дві стихії - українська та польська. Зудар двох молодих державностей - Речі Посполитої Польської та Західноукраїнської Народної Республіки, призвів, у кінцевому результаті, до повномасштабної війни поміж ними. У ході цієї війни Військо Польське вигнало українські війська за р. Збруч. Тим самим було ліквідовано Західноукраїнську Народну Республіку. Однак польсько-українське зближення спричинило навесні 1920 р. появу ідеї маршала Ю. Пілсудського про федеративний устрій Речі Посполитої, принциповим елементом якої було сусідство із Наддніпрянською Українською державою - другою з українських держав, що виникли 1918 р. Союз з отаманом Симоном Петлюрою мав за результат спільний військових похід на Київ у 1920 р. Характеризуючи ціль цього походу, маршал Ю. Пілсудський у своїй промові 18 жовтня 1920 р. до вояків українського війська нагадав про братерство зброї у спільній антибільшовицькій боротьбі 1920 р., підкресливши, що пролита кров та героїзм повинні стати наріжним каменем взаємного порозуміння обох народів. Подібну, але менш успішну спробу розгортання антибільшовицького руху зробив у Білорусії 1920 р. генерал Булак-Булахович. На жаль, усі перелічені дії не призвели до появи в цій частині Європи федеративної держави. Підписаний у березні 1921 р. Ризький договір підбив підсумок існування надій на створення за допомогою поляків незалежної української держави на тій частині українських земель, що до Першої світової війни належали Російській імперії. Утім, це не було єдиною причиною посилення антагоністичних настроїв у відносинах між двома народами, у лоні яких саме в цей час почали зростати націоналістичні настрої. Кінець Першої світової війни поклав край надіям на створення української держави в оперті на Австро-Угорщину (Василь Вишиваний) або ж Польщу. У той час, коли Польська держава вже існувала, особливо після травневого перевороту 1926 р., маршал Ю. Пілсудський припинив свої спроби розв' язати проблеми українсько- польських відносин. Тим часом напруження між українцями та поляками зростало, наприклад, через убивство українськими націоналістами міністра Броніслава Перацького. Розглядаючи спроби залагодження напруження між народами, варто підкреслити заходи - видатної постаті владики митрополита Андрея Шептицького чи таких українських парламентаріїв як Василь Мудрий або Степан Скрипник. Разом з тим, це був час виникнення та діяльності Організації Українських Націоналістів, а поряд із тим - час, коли у Східній Галичині стало популярним слово "пацифікація", яку масштабно провели на українських землях польські сили правопорядку. З одного боку, не можна забувати вбивства міністра Б. Перацького, а з іншого - долі "пацифікованого" села Гриньки. Події Другої світової війни та "радянська епоха", тобто діяльність німецької та радянської влади, спричинили значну дестабілізацію ситуації. Ці події перетворили східні території Другої Речі Посполитої на "криваві поля". Обидва народи зазнали " етнічних чищень" (оборона Пшебража), примусового виселення (депортації поляків у 1939 - 1941 рр.), масових убивств (Катинь, Мєдноє, Харків). Підюджувані, насамперед німецькими політиками, обидва сусідні народи ступили на шлях кривавої помсти - цього разу полилася польська кров на Волині, Поділлі та в Бещадах. Ця рана дуже ускладнила сусідське співжиття після 1945 р. та значною мірою не зарубцювалася й до сьогодні. Однак ані Польська держава, ані польський народ не були в цей важкий період зовсім безвинними. Потрібно постійно пам'ятати цей сумний досвід.

4) Українське образотворче мистецтво 20х років XXст.

Трохи пізніше, ніж в Західній Європі в Україні на межі столітть з'являються художники-імпресіоністи, які прагнуть передати у творах витончене відтворення особистісних вражень та спостережень. Яскравим представником цієї генерації малярів був Микола Бурачек, відомий картинами Дніпра та Києва.

Довгі роки мешкала під  Харковом у селищі Нескучне жінка-маляр Зінаїда Серебрякова (1884-1967), багато творів якої присвячено українському селу та темам Сходу. Вона також належить до вітчизняних імпресіоністів. Після еміграції Серебрякова довгі роки мешкала у Франції та Бельгії. Частину робіт закордонного періоду майстрині передано в Київ.

Розвиток живопису в Україні  у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла  станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали  Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир  Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас.

Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648» (1929), «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями» (1930), «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Битва Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934), «Царські жандарми везуть Шевченка у заслання» (1938) та ін.

Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім  центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич — засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Значний вплив на творчість Малевича, за його власними словами, справили культура і побут українського села, але він пішов далі від мистецтва села.

Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.

Український живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався негативними  тенденціями партійного диктату  соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян.

Сьогодні твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Садовського Віталія, Андрія Чебикіна, Олександра Бородая та інших відомі далеко за межами України.

5)Львівський університет та його значення для культури України.

20 січня 2011 року виповнюється 350 років з дня заснування Львівського  національного університету імені Івана Франка. Історія створення Львівського університету сягає витоками ХVІІ ст.

У ХVІ – ХVІІ ст. центрами культурного життя на українських  землях були церковні братства. Користуючись підтримкою міщан та духовенства, вони сприяли поширенню ідей гуманізму, розвитку науки і шкільництва. Найдавнішим  в Україні було Успенське ставропігійське братство у Львові, яке стало визначним українським культурним центром. З 1586 р. у Львові діяла братська школа, яка була середнім навчальним закладом. Тут вивчались церковнослов’янська, грецька, латинська і польська мови, математика, граматика, риторика, астрономія, філософія та інші дисципліни. Члени Львівського братства планували навіть перетворити свій «гімнасіон» (так вони називали цю школу) у вищий навчальний заклад. У Львівській братській школі працювали і здобули освіту визначні діячі української культури кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст.: Лаврентій Зизаній (Кукіль) і його брат Степан, Кирило Ставровецький, Іван Борецький та ін.

До середини ХVІІ ст. в  Україні не було жодного вищого навчального  закладу. Шляхетська Польща чинила опір створенню тут вищої школи, яка  могла б стати небезпечним  політичним і культурним центром. Українська молодь змушена була здобувати вищу освіту в стінах Краківського й інших  європейських університетів.

Згідно зі статтями Гадяцької  угоди (1658 р.) між Україною та Річчю  Посполитою польський уряд обіцяв у  майбутньому відкрити в Україні  дві вищі школи-академії: одну в Києві, а другу там, де знайдеться для  неї відповідне місце. Академіям  було обіцяно ті самі права університету, якими користувався Краківський  університет. Впливові кола Речі Посполитої не виключали й того, що під тиском певних політичних обставин в Україні  могли утворитися власні національні  університети. Тоді ж єзуїтський орден  у справі захисту католицизму  в Україні покладав особливі надії  на свій осередок у Львові. Єзуїти з’явились  у Львові ще наприкінці ХVІ ст., а  в 1608 р. відкрили тут свою середню  школу-колегію. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж  була врятована єзуїтами від загибелі, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів. Єзуїти розуміли можливість створення  на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії в  академію. Після неодноразових клопотань  король Ян ІІ Казимир 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії  у Львові «гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Однак відразу ж після підписання диплому створення академії зустріло рішучу опозицію Краківського університету та окремих впливових осіб держави, що його підтримували. Незважаючи на перешкоди, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій. А згодом польський король Август ІІІ у 1758 р. затвердив диплом від 20 січня 1661 р., виданий Яном ІІ Казимиром. Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався генералові єзуїтів у Римі.

На чолі університету стояв  ректор. Приміщення університету було поблизу Краківської вулиці в  центрі Львова. Навчальний заклад будував  і купував нові приміщення, мав  свою бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню.

Університет складався з  двох відділів (факультетів) – філософського  і богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу  при Львівському університеті відігравала  колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання.

Історичні джерела засвідчують, що у 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували  вісім викладачів. У середині ХVІІІ  ст. кількість студентів збільшилося  до 700 осіб, викладачів – до 15-17. Поляки становили 75% студентів, решту були українці та представники інших етнічних груп.

Навчальний процес у Львівському  університеті проводився за програмою  єзуїтських шкіл, розробленою ще наприкінці ХVІ ст.; помітні зміни у цю програму стали вноситись лише в середині ХVІІІ ст. На відділі філософії, головним чином вивчали філософську систему  Аристотеля, яка була сукупністю логіки, фізики й метафізики; у складі фізики розглядали також елементи математики, астрономії, біології, метеорології, у  складі метафізики – питання психології та етики. Вивчали, крім цього, історію, географію, грецьку мову та ін. На відділі  філософії навчання тривало два-три  роки. Після закінчення цього відділу  можна було здобувати богословську освіту. На теологічному відділі навчання тривало чотири роки. Тут проходили  історію церкви, Старий і Новий  Заповіт, догматичне і моральне богословіє, канонічне право, казуїстику, староєврейську мову. Всі університетські дисципліни викладали професори.

У середині і другій половині ХVІІІ ст. у зв’язку з розвитком  наукових знань, зокрема природничих  наук, сталися зміни у навчальному  процесі університету. У 1744 р. було відкрито кафедру математики, яку очолив Ф.Гродзіцький – автор підручника з архітектури і математики, створено математично-фізичний кабінет, відкрито університетську астрономічну обсерваторію. Почали викладати польську, французьку, німецьку мови, географію та історію, як окремі предмети. Тут працювали відомі вчені: історик К.Несєцький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секержинський, письменник Г.Пірамович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І.Красіцький. Випускниками університету були такі відомі люди, як І.Гізель, М.Слотвинський, Я.Богомоловський та багато інших.

Після розпуску у 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. Однак незабаром ряд  підрозділів єзуїтської академії стали  підвалинами Йосифінського університету у Львові.