Дайте визначення що таке культура

 

ПЛАН

 

1. Дайте визначення що таке культура?
2. Що вивчає наука культурологія?

 

3. Культура Месопотамії.

 

4. Українська художня культура на початку ХХ ст.

 

5. Микола Хвильовий і його творчість.

 

6. Життя і творчість академіка Вернадського.

 

7. Видатні люди Криворіжжя – наші сучасники.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Дайте визначення що таке культура?

Визначення об'єкта і предмета культурології  концентрується навколо поняття  культури, яке має багатозначний  характер і використовується як у  буденному його значенні, так і  в глобальному контексті. Одні під  культурою розуміють цінності духовного  життя.

Інші, звужуючи це поняття, відносять  до культури лише ідеологію, яка повинна  обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.

Термін «культура» у початковому  його тлумаченні не позначав якогось  особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на якусь  дію, і тому вживався з певним допов-ненням, що позначало завжди культуру якусь: культуру духу, культуру розуму тощо.

Самим словом «культура» (від лат. cultura — обробіток, вирощування, догляд) спочатку позначали землеробську працю. В переносному значенні культура — це догляд, покращання, ушляхетнення тілесна – душевно -духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi — культуру душі). Термін cultura, таким чином, використовується практично як синонім грецького «пайдейя» (виховання у відповідності з традиціями етосу). Культура в Античності усвідомлюється як свого роду вихованість, що дає можливість відрізнити цивілізований (від лат. civilis — що відноситься до громадянина) народ від варварів. Вважалось, що «культурність» передбачає громадянські чесноти і політичну зрілість, здатність займати будь-який державний пост у співвідношенні з постійним намаганням досягнення космічної гармонії і творчої витонченості.

Таким чином, культуру стали розуміти як «людяність», тобто те, що виділяє  людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняла римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного).

Класичний постулат про категоричне  розмежування культури й цивілізації, обгрунтований французькими й німецькими філософами XVII—XIX ст., проіснував аж до середини XX ст., коли завдяки працям американських антропологів А.Кребера  та К.Клукхона, а також відомій  роботі французького вченого Ф. Броделя, цивілізація знову стала визначатися  крізь призму культури, а в сучасній науці взяв гору підхід до визначення культури як до «зібрання культурних характеристик і феноменів».

В сучасній культурології культура у найзагальнішому вигляді визначається як сукупність створених людиною матеріальних і духовних цінностей, а також система історично сформованих знань, ідей і соціальних норм, що відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу і спрямовані на врегулювання суспільних відносин.

Разом з цим, під культурою  розуміють рівень освіченості, вихованості  людей, а також рівень оволодіння будь-якою галуззю знань чи діяльності (культура виробництва, культура праці, правова культура, моральна, політична, естетична, культура побуту).

Специфіка культури як якісної  характеристики духовно-практичного  освоєння людиною світу (зовнішнього  та власного, внутрішнього) відбивається у тому, що саме вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Власне культура й робить людину людиною. Інакше кажучи, культура є якісною характеристикою розвитку суспільства.

 

 

 

 

 

 

2. Що вивчає наука культурологія?

Термін «культурологія»  вперше запровадив у своїх працях американський антрополог Леслі  Уайт. Саме він вперше виділив культурологію  як самостійну науку у комплексі  суспільних наук.

У розвитку культурологічного  знання виділяють три історичних періоди: донауковий етап уявлень про  культуру (від Стародавнього світу  до XVIII ст.), етап становлення знань про культуру у межах інших наук (ХУІІІ-ХІХст.), формування культурології як самостійної науки (XX ст.).

Становлення культурології  як самостійної специфічної сфери  соціального знання сягає своїми коріннями Нового часу. Саме в цей  період оформляються перші культурологічні  парадигми, чітко виділяються й  розмежовуються такі поняття, як «природний», «цивілізаційний» та «культурний».

Становлення культурології  як науки в середині - кінці XIX — на початку XX ст. відбувається під впливом цілої низки наукових ідей, серед яких можна виділити два основних підходи до визначення культури — адаптаціонізм (що виходить із розгляду культури як специфічного, властивого виключно людині способу діяльності, взаємодії з навколишнім середовищем) та ідеаціонізм. Найвпливовішими концепціями культури, сформованими в межах адаптаціонізму, є антропологічна (або функціональна) та марксистська теорії культури.

Антропологічна концепція  представлена в роботах видатного  англійського вченого Б.К.Маліновського, французького етнолога та соціолога  К.Леві-Строса, американського етнографа  А. Кребера. Основою даної концепції  є ідея про залежність культури від  основних потреб людства.

Марксистська концепція  культури виходить із принципу, відповідно до якого визначальною в походженні та розвитку культури є матеріально-перетворююча діяльність, спрямована, насамперед, на задоволення матеріальних потреб людей, а також на формування культурної людини як суб'єкта суспільної діяльності.

Спробою об'єднати основні  підходи до розгляду культури стала  інформаційно-семіотична концепція  культури. Спираючись на ідею адаптаціонізму про те, що культура є результатом  людської діяльності (сукупністю артефактів), представники даної теорії вказують і на іншу, не менш важливу, складову культури — світ змістів (сукупність знань, цінностей і регулятивів), які й надають значення предметам  матеріальної культури. Специфіку культурології як самостійної науки у комплексі суспільних наук на початку XX ст. вбачали у її інтегративному характері: культурологія розглядалась як міждисциплінарна наука, орієнтована на поєднання самих різних знань про культуру з метою отримання повної картини буття та діяльності людини й суспільства як цілісних феноменів.

Отже, культурологія є  самостійною, автономною наукою про  культуру в усіх її формах та проявах. Враховуючи сучасні соціально-наукові  підходи до розгляду культури, можна  визначити, що в якості єдиного об'єкта культурології виступає весь світ створених  людиною речей, споруд, окультуреної території, історичних подій, технологій діяльності, форм соціальної організації, знань, понять, символів, мов комунікації  тощо.

Предметом культурології (тобто  конкретною спрямованістю даної  самостійної науки) не є вивчення окремих феноменів культури, а  системне дослідження процесів генези і морфології культури, її структури, сутності і змісту, типології, динаміки і мови. Отже, специфіка культурології полягає саме у системному підході до вивчення культури — культурологія прагне не до простого зображення «сукупності матеріальних і духовних цінностей, накопичених людством», а до усвідомлення всього світу людської культури як системної єдності. Культурологія, таким чином, є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку культури, про механізми функціонування культурних форм, явищ та процесів.

Культурологія занурює людину у світ духовних цінностей, дозволяє осмислити як єдиний комплекс міфологію, релігію, філософію, мистецтво, етичні та естетичні пристрасті.

3. Культура Месопотамії.

У Передній Азії особливо зручною для землеробства була природно-історична область між Тигром і Євфратом, яку стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям).

Творцями шумеро-аккадської цивілізації  були шумери — стародавній народ, який прийшов на південь Месопотамії  з гірських районів Еламу, та семітські  племена Аккаду з сірійсько-месопотамського  степу. Протягом періодів Уруку та Джемдет-Насру вони досягли великого прогресу в усіх галузях виробництва і культури.

Завдяки землеробському таланту шумерів  Месопотамія перетворилась у  квітучий край. Густа мережа зрошувальних каналів й ретельна обробка землі давали змогу одержувати багаті врожаї, були розвинуті ремесла, торгівля, будівництво, зводилися величні палаци, храми й гробниці. Існувало досконале ювелірне мистецтво, виготовлялися золоті речі, дорогоцінні прикраси, вперше у світі було одержано кольорове скло. Завдяки створенню першої в світі регулярної армії правителю Кдшу Саргону І в кінці XXIV ст. до н. е. вдалося об’єднати інші міста-держави Месопотамії у єдине царство.

Шумери досягли багатьох культурних звершень, що стали важливим надбанням світової цивілізації. Вони удосконалили піктографічну писемність й створили більш зручний клинопис, склали перші астрономічні календарі та правові кодекси, започаткували в літературі епос міфологічного змісту. Тут була винайдена арифметика і зародилася геометрія, для обчислення використовувалися таблиці множення, дроби, квадратні й кубічні корені. Освіту майбутні жерці-чиновники здобували в школах при храмах, де вивчали математику, астрономію, астрологію, оволодівали писемністю, спеціальними знаннями з богослов’я, права, медицини та музики.

На особливу увагу заслуговують досягнення шумерів у різних галузях  художньої творчості, їх надзвичайно  розвинутий естетичний смак яскраво відбився в образотворчому, ювелірному та будівельному мистецтвах.

Завдяки торговельним та міждержавним зв’язкам культурний вплив шумерів поширювався й на сусідні країни і народи, особливо на Малу Азію, Закавказзя, Єгипет. Заклали вони основи й для культурного розвитку своєї, спадкоємниці у самій Месопотамії, якою з II тис. до н. е. стала цивілізація Вавілону. Цю державу, яка проіснувала до VI ст. до н. е., створили завойовники - Месопотамії — кочові семітські племена аморитів.

У шумеро-вавілонському епосі знайшли відображення мрія про безсмертя, проблема життя та правомірності смерті. В епічній літературі Месопотамії існували й міфи про Золотий вік людства та райське життя, які згодом увійшли до складу релігійних уявлень інших народів Передньої Азії, до біблійної літератури.

Одночасно ускладнювалися й ритуали  поклоніння небесним та «земним» богам, обрядова сторона культу, який дедалі набував офіційно-державного характеру. З жерців формується окремий соціальний прошарок, який з розвитком шумерського суспільства перетворюється на його керівну еліту. Вищі жрецькі посади зосереджуються в руках царів (лугаль) та правителів залежних від них міст і провінцій (патесі, енсі) Серед служителів храмів, які називали «будинками Бога», були жерці-адміністратори, що розпоряджались їх майном, й жерці, що займалися здійсненням обрядів жертвоприношень та ворожбою на нутрощах принесених в жертву тварин. Спеціально навчені жерці супроводжували ці церемонії грою на лірах, арфах, цимбалах та флейтах. Нарівні зі жерцями існували й жриці, до обов’язків яких входило «служіння богам тілом». Храмова проституція була оточена ореолом святості.

З часом жерці захоплюють монополію  не лише на релігійні знання, проголосивши їх «вищим таємним знанням усього, що відбувається на небі та землі», а й на світські знання, використовуючи їх для зміцнення свого виняткового становища у суспільстві. В сакральних цивілізаціях Шумеру та Вавілону усі галузі знання були спрямовані, насамперед, на управління суспільною системою. Тому жерці володіли обширними знаннями про психіку людини, набутими протягом тривалого часу, мали великий досвід навіювання та гіпнозу.

Досягнутий шумерами високий рівень культури та багатовіковий досвід суспільно-політичної організації сприяли появі ретельно розроблених юридичних норм для усіх сфер життя. Першим законодавцем в історії людства був Уруінімгіна, правитель Лагаша, який склав і запровадив найстаровинніший правовий кодекс.

Шумерське право згодом стало зразком  для складання законодавства наступних цивілізацій як у самій Месопотамії, так і в сусідніх країнах. Своєрідність й вишуканість мистецтва Шумеру і Вавілону, багатство та досконалість художніх прийомів створених тут релігійно-міфологічних епосів були продовжені іншими цивілізаціями Передньої Азії — халдейською, ассирійською, урартською, сірійською, хеттською, фінікійською, іудейською. З середини II тис. до н.е. клинопис став міжнародна дванадцять сузір’їв та зодіакальних знаків, що символізували ці сузір’я. Знання в галузі астрономії дали змогу їм створити перший у світі календар, схожий на сучасний, точно передбачати сонячні та місячні затемнення.

Проте шумерські і вавілонські  мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації, спираючись, передусім, на традиційні релігійно-міфологічні уявлення. Характерним зразком цього е оригінальна концепція божественних законів «Ме», виклад яких міститься у міфі про Енкі та Інанну. У цих законах, на думку авторів, знаходиться вся мудрість і наука, бо вони створені богами для забезпечення гармонії в існуванні природи та суспільства.