Дайте визначення що таке культура

Досягнення духовного життя  та художньої творчості Вавілону були також запозичені його завойовниками — персами. Образи та сюжети вавілонської міфології, у яких відбилась культура Месопотамії, через біблейську літературу й живопис увійшли до скарбниці християнської духовності, надихаючи багатьох славетних мислителів, митців.

4. Українська художня культура на початку ХХ ст.

Розвиток української  культури XX ст. можна характеризувати  як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р. українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну  українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного  життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх  національно-культурному відродженню  України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли над  Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських  шкіл. Протягом 1917—1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських  гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивчення української  мови, літератури та історії було обов'язковим  у всіх середніх школах і гімназіях.

Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при  гетьмані П. Скоропадському. У сфері  культури активно тоді працювали  такі визначні особистості, як Микола Василенко, В. Науменко, В. Вернадський, І. Огієнко, П. Холодний, Б. Кістяківський, А. Кримський, Д. Граве, М. Туган-Барановський, Л. Курбас, С. Єфремов, П. Саксаганський.

Йшов процес українізації народної освіти, створення української  національної школи, який започаткувала  Центральна Рада.

На час гетьманату припадає створення Української Академії наук.

Видатний вклад у справу створення Академії вніс академік                       В. І. Вернадський .

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі  пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані  також національний архів України, національна галерея мистецтв, український  історичний музей.

У 1918 р. Панас Саксаганський  організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр   ім.        М. Заньковецької, у творчому житті якого П. Саксаганський брав найактивнішу участь.

У період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України.

Завданням держави було підкорення більшовиками освіти. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. у Росії  з'явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все  населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов'язане  навчатися грамоті російською або  рідною мовою — за бажанням. За десять пореволюційних років в Україні  навчалися грамоті понад 2 мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузах України  навчалося 57 тисяч студентів.

Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Просвіти». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. — 4500 з читальнями і Народними  домами. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.

В цей час стала посилюватися тотальна ідеологізація культури, тобто  підкорення її функцій потребам офіційної  ідеології.

Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового  походження виштовхнуло на чужину або  примусило надовго замовкнути багатьох видатних представників української  інтелігенції.

На шлях українізації Україна  стала в 1923 р. 17 липня був прийнятий  декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня — постанова  ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».

Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924—1927 рр. тираж українських газет  збільшився в 5 разів. На початку 30-х  рр. українськими була переважна більшість  театрів.

20-ті роки характеризувалися  бурхливим розвитком української  літератури та мистецтва. Характерними  рисами цього періоду був новаторський  підхід митців до зображення  дійсності, наявність великої  кількості різноманітних течій,  організацій та груп.

В 1922 р. з'явилась перша  літературна організація «Плуг» — спілка селянських письменників. Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко, Д. Бедзик, А. Головко, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України  «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний. Членами «Гарту» були І. Микитенко, В. Поліщук, В. Сосюра, І. Сенченко, П. Тичина, М. Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.

В Україні у 1926—1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка. Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український письменник першої третини XX ст.

Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В. Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу. Враховуючи заслуги В. Винниченка перед української  культурою, Український фонд культури встановив щорічну премію його імені  в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Великою популярністю користувалися  твори драматургів Миколи Куліша та Івана Антоновича Кочерги.

У новій тоді галузі —  кінематографі — світової слави  зажив Олександр Петрович Довженко—  один з основоположників української  кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно.

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років  стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту  М. Л. Бойчука.

Інтенсивними новаторськими  пошуками в 20—30-х роках позначена  українська музика. У 1923—1928 рр. діяло  республіканське музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке певний час  зберігало своєрідну автономію. Напрям модернізму в українській  музиці репрезентував композитор                     Б. Лятошинський, створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч».

На 20—30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора  Степановича Косенка (1896—1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність.

Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури  та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали  Канівський музей-заповідник «Могила  Т. Г. Шевченка, будинки Верховної  Ради Української РСР, Раднаркому УРСР, інженерно-будівельного інституту. Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам'ятниками Т. Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М. Манізера, скульптурними портретами                          Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка, автором яких був Г. Пивоваров.

5. Микола Хвильовий і його творчість.

Інші псевдоніми — Юлія Уманець, Стефан Кароль. Справжнє ім'я — Микола Григорович Фітільов. Народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині в родині робітника. Навчався в початковій школі, в Богодухівській гімназії. Проте освіту здобував здебільшого самоосвітою. У 1914— 1916рр. воював на фронтах Першої світової війни, де саме в окопах, серед солдатської маси, усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії. Перші поезії почав друкувати в 1917 р, а далі — прозу. Був організатором збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині. Був ініціатором, організатором і активним членом низки літературних організацій («Гарт», «Вапліте»).  
      У столичному Харкові у 1921р. Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичні книги: «В електричний вік», «Молодість». У 1923 р. окремим виданням вийшла славетна збірка оповідань «Сині етюди», наступного року — збірка новел та оповідань «Осінь».  
            13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя Миколи Хвильового, одного з найталановитіших письменників XX ст. Сталося це ясного ранку в присутності М. Куліша, Г. Епіка, О. Досвітнього. Хвильовий грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова «Мужичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі у скроню. На столі залишив передсмертну записку: «Арешт Ялового (Михайла Ялового, першого президента ВАПЛІТЕ, напередодні було заарештовано) — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко,... ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія».

І хоча самогубство дає  можливість звинуватити людину в  слабкодухості, але стосовно постаті  М. Хвильового говорити про слабкодухість  важко. Скоріш за все його рання трагічна смерть була своєрідним протестом, яким він хотів зупинити лавину репресій, що насувалася.З виходом першої поетичної  книги в 1921 р. постать Хвильового відразу привернула до себе увагу, адже свою поезію він творив у стильовій  манері неоромантизму та імпресіонізму. Та все ж за творчим обдаруванням М. Хвильовий був прозаїком, він  сам це скоро відчув і після  виходу другої збірки до поезії звертався  лише епізодично. Ерудиція і вроджений  талант лідера притягували до Миколи Хвильового сучасників. Він організував  найпотужнішу літературну структуру  — ВАПЛІТЕ, до якої увійшли колишні  члени «Гарту», «Жовтня», дехто з  «плужан». Керівництво здійснювали  М. Хвильовий, М. Яловий (президент) та О. Досвітній.  
      Перші збірки оповідань М. Хвильового «Сині етюди» та «Осінь» засвідчили його потужний мистецький талант, справили вибухове враження. Вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське, дали підстави говорити про майстра, який витворив у нашій літературі власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.  
            Крах комуністичних ідеалів, відсутність творчої свободи, насильство «казарменого соціалізму» і наближення «розстрілу цілої генерації», безкінечні звинувачення в «буржуазному націоналізмі» штовхнули Хвильового до самогубства. Куля в скроню була останньою крапкою в творчості письменника. Дуже прикро, що впродовж багатьох десятиліть твори Миколи Хвильового були вилучені з читацького вжитку, не передруковувалися, не згадувалися в радянських історіях української літератури, а ім'я письменника було забороненим. І радісно, що сьогодні, хоч і постфактум, але ми маємо можливість почути застороги талановитого митця, щоб ніколи не повторювати трагічних помилок минулого.

6. Життя і творчість академіка Вернадського.

Природознавець, мислитель і громадський  діяч, основоположник комплексу сучасних наук про Землю — геохімії, біогеохімії, гідрогеології, радіогеології, генетичної мінералогії тощо. Академік АН СРСР (академік Петербурзької АН з 1912), перший президент Української Академії Наук (1918-1921), член Чехословацької (1926) і  Паризької (1928) Академій. Праці В. І. Вернадського відіграли суттєву роль у становленні сучасної наукової картини світу. Особливо значним є його внесок у розробку цілісного вчення про біосферу та її еволюцію в ноосферу — нову, вищу стадію біосфери, пов'язану з виникненням і розвитком у ній людства, котре починає здійснювати визначальний вплив на хід процесів у охопленій його діяльністю сфері Землі.

В. І. Вернадський був прекрасним педагогом. Тривалий час він працював професором і ректором Таврійського університету, виступав із науковими  доповідями в багатьох університетах  Західної Європи. Мінералогічна школа  В. І. Вернадського і його численні талановиті учні і їх послідовники успішно продовжують  опановувати його невмирущі ідеї. Протягом усього життя Володимир  Іванович відстоював людську гідність, людину як особистість, позапартійність  науки. Тоталітарна держава не поділяла матеріалістичного світобачення і  філософських узагальнень Вернадського, його праці вважала антинауковими  та ідеалістичними. Багато праць вченого  за його життя так і не було опубліковано.

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945 рр.) — геніальний вчений, людина нашої історичної доби — вкрай суперечливої, переламної й у розвитку науки, й у розвитку техніки, й у розвитку людства в цілому. Ця доба знайшла відбиток у його довгому житті і творчості як науковому, так і філософському, вплинула на його громадянську позицію, визначила напрям його моральних і наукових шукань.

Творчість Вернадського — живе втілення спадкоємності розвитку вітчизняного природознавства XIX—XX століть.

21 січня 1915 р., у розпал Першої  світової війни, В.І.Вернадський  звертається до Імператорської  академії наук із пропозицією  створити нову організацію - Комісію,  якій він одразу дав назву,  яка виявилась, можна сказати,  вічною — Комісія по вивченню природних продуктивних сил.

За ініціативою, за проектами і  під керівництвом Вернадського також  було створено понад 20 наукових установ  різних за профілем і призначенням. Установи й організації, які він створював і якими керував — Академія наук України, Радієвий інститут, Біогеохімічна лабораторія АН СРСР (нині Інститут геохімії й аналітичної хімії), Комітет по метеоритам, Комісія по історії знань АН СРСР (нині Інститут історії природознавства і техніки) та інші, – існують і розвиваються, також складають невід'ємну частину спадщини Вернадського.

Багато і плідно Вернадський  працював над створенням узагальнюючої  теорії еволюції природного середовища і суспільства, що дістала назву  теорії ноосфери.

За наказом Леніна і Сталіна  почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїжджає в Полтаву. У квітні 1918 року приходить  до влади гетьман Скоропадський, проголошується Українська держава. Вернадського запрошують до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з  питань вищої школи.

13 вересня 1918 року на засіданні  комісії за доповіддю Вернадського  було ухвалено заснувати щорічні  асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія подбала  про Ботанічний сад Києва, про  створення Геодезичного інституту,  розробила Статут академії. У  жовтні Вернадського обирають  першим президентом УАН. Фізико-математичне  відділення академії прийняло  тематику Вернадського — почалося  створення біогеохімічної лабораторії.  Першим відкриттям було повідомлення  про наявність в організмі  мишей нікелю. Геохімічне дослідження  рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі  тоді 87 хімічних елементів.