Етнічна самосвідомість, її формування

Етнічна самосвідомість, її формування

В історії кожного  народу, кожної нації і кожної держави  завжди простежується одна виразна  закономірність: чим гостріших форм набувають соціально-політичні протиріччя в суспільстві, тим помітнішими  стають гуманітарні прогалини і провали, яких припустилися старші покоління громадян і, зокрема – науковців, по відношенню до поколінь молодших. Щодо українського суспільства, то таким провалом є невизначеність фундаментальних націоутворюючих понять, якими вважаються етнічна і національна самосвідомість.

Доки людина живе у стабільному, усталеному світі, вона майже не замислюється над тим, хто вона є в етнічному, національно-культурному і навіть расовому сенсі. Навколишня суспільно-політична  та економічна стабільність, більш-менш комфортне культурне середовище надають можливість реалізувати власні потреби у звичний спосіб. І внаслідок такої “звичності” у будь-якої людини не виникає гострої необхідності усвідомлювати себе і навколишній світ як органічну духовну єдність.

Але коли прагнення до реалізації потреб наражається на певний спротив середовища, коли людина починає відчувати свою “іншість”, коли усталені норми і форми буття змінюються, людина починає розуміти недостатність того соціального і культурного досвіду, який був звичним, не проблемним і здавався вічним.

Прагнення змінити умови свого  буття, прагнення рухатися в бік  не зовсім зрозумілого, але вкрай  бажаного кращого майбутнього закономірно  стикається з суворою, проблемною, часто-густо  ворожою кризовою реальністю. Раніше усвідомлене “ми” відходить на задній план у порівнянні з нагальною необхідністю усвідомити себе як “я”. Єдність зі світом, яка була неусвідомленою і тому здавалася природною, розпадається. Людина опиняється на межі. За плечима – комфортне, безпроблемне і тому краще (у порівнянні з реальністю) минуле, попереду – невизначене майбутнє. Запитання, чітко сформульовані Іммануілом Кантом у кінці XVIII сторіччя, з усією гостротою постають і перед людиною в сучасному українському суспільстві.

”Хто я?”, ”Що я можу знати?”, ”Що я повинен робити”, ”На що я можу сподіватись?”. Відповіді на ці запитання є не тільки основою для самоусвідомлення кожним суб’єктом своїх життєвих потреб, цілей та шляхів і засобів їхнього досягнення. Відповіді на ці запитання спрямовують кожну людину і цілі народи на самопізнання своєї власної суті, місця і ролі в навколишньому світі, свого покликання в історичному бутті, яке складається в органічну єдність минулого, теперішнього і майбутнього. Як особистого, так і всезагального. Або не складається.

Пошуки відповідей на ці запитання  передбачають саморефлексію людини, яка є цілісним уявленням про  себе в контексті складної взаємодії  зі світом. Тобто – самоусвідомленням, у процесі якого і формується самосвідомість.

Поняття “самосвідомість” складається з двох коренів і вказує на здатність людини як уособленого “Я” усвідомлювати себе, з одного боку, в якості сугубої індивідуальності, а з іншого – в якості члена певної спільноти. Інакше кажучи, самосвідомість є такою психофізичною якістю людини, яка дозволяє індивіду ідентифікувати себе з самим собою і з конкретною спільнотою. Я – дитина, я –школяр, я – селянин, я – робітник, я – вчитель, я – громадянин, я – українець і ще безліч таких “я” складають ту органічну цілісність, яку ми і називаємо свідомою окремою людиною, індивідуумом. Ступінь розвиненості самосвідомості у кожної людини свій. Тобто цей ступінь у кожному конкретному випадку різний і залежить від глибини ідентифікації особистості з собою і з тією чи іншою спільнотою.

“Пізнай самого себе” – цей  надпис на фронтоні храму Аполлона в давньогрецьких Дельфах спрямовував розум кожного на пізнання світу через самоусвідомлення. Це гасло спрямовувало не тільки Сократа на задоволення особистою допитливості, а людський розум взагалі на вирішення питання щодо моральних імперативів людської життєдіяльності: як саме кожний “я” повинен мислити і що саме зобов’язаний робити як представник роду людського? Категорія людського обов’язку від античних часів була основою самосвідомості впродовж усієї історії людства.

На етапі міфологічних уявлень про світ та завершення етногенезу людина усвідомлювала себе в межах регіональних вірувань та родоплемінних спільнот. Вербальна фіксація самосвідомості відбувалася через топоніми, етноніми та міфічні символи і відображувала певні об’єднавчі процеси.

Так, етнічним символом інтеграції східного слов’янства стала самоназва  “Русь”, яка включала в себе і  певний формальний вплив скандинавської ментальності [Пріцак, с. 53]. Для етнічної самосвідомості сучасних українців  саме ця історична самоназва є основою взаємозв’язку між Київською Руссю, Росією та Україною. Саме етнонім “Русь” є основною ланкою, що органічно пов’язує стародавнє східне слов’янство і сучасне українство, стародавніх полян, древлян, полочан, уличів, дреговичів, сіверян та бужан з сучасними східняками та галичанами [Літопис, с. 13 – 19]. Етнічні та племінні спільноти, які формувалися в IX – XI сторіччях на території сучасної України, від давнини були тісно пов’язаними між собою не тільки у військово-політичному або економічному сенсі, а ще й духовно. І основою такої духовної цілісності знову ж таки була єдина самоназва “Русь” у різних її варіантах: Роставія, Рутенія, Біла, Червона, Чорна, [Pritzak, p. 87; Unbegaun, p. 123; Milewski, p. 20], але все одно – Русь, Руська земля, єдність якої подолала і ворожість Дикого Поля, і візантійську підступність, і навіть татаро-монгольську навалу. До речі, в поняття “Русь” у період східнослов’янського етногенезу не входили такі північно-східні племена, як чудь, меря, весь, мурома, ямь, либь, корсь, нарова тощо. Тобто ті племена, які від давнини проживали у просторі сучасної європейської Росії і були прабатьками нинішніх росіян.

На етапі поширення релігійних уявлень самосвідомість населення  східнослов’янських земель утверджувалася на ґрунті християнського православ’я, яке подолало римсько-візантійські впливи і перетворилося на православ’я руське. У своєму оригінальному концентрованому вигляді воно представлене ”Словом про Закон, Благодать та Істину” митрополита Іларіона, який, до речі, був першим руським митрополитом на теренах Київської Русі. ”Слово” Іларіона Київського – не тільки найоригінальніший витвір давньоруської думки, але, перш за все ”джерело наших уявлень про перші десятиліття християнства на Русі, яке зберегло й донесло до нас той дивовижний стан розуму, душі і серця, з яким працювали на новій для них і не так швидко одержаній ниві нові руські християни – нові люди, ”трудівники одинадцятого часу” [Топоров, с. 261].

У межах нашого дослідження особливої  ваги набуває той факт, що в ”Слові” Іларіона реалізується нове відчуття особистості та оточуючого її світу, відчуття прилучення давніх русичів до єдиного Бога у формі переживання власного історичного і духовного буття. Буття, яке виключало язичницьке свавілля жреців, ідолопоклонство та людські жертвопринесення. Київський князь Володимир Великий вирішив запровадити християнство на Русі ще і тому, що після кривавих подій у Києві з приводу жертвопринесення хлопця і дівчини на честь перемоги над ятвягами [Літопис, с. 65] він відчув, що криваві обряди можуть стати неподоланною стіною між владою, яку він уособлював, і тим слов’янським етносом, на який ця влада спиралася. Повалення Перуна в Києві символізувало визволення слов’янської духовності від того слов’янсько-скандинавського ритуалу, який почав сковувати корінний етнос. Із запровадженням християнства слов’яни ставали повноправними хазяями на своїй землі, яка, одночасно, ставала і землею Божою. Поляни київські, а за ними і всі інші східнослов’янські племена сприйняли нову релігію як державну, яка зійшла на них з владних верхів і піднесла їх до рівня цивілізованих візантійців з усіма атрибутами цієї цивілізації: златоверхими соборами, книжною культурою і законом Божим. Перед етносом розкрилася перспектива нового розвитку. І етнос у цю перспективу повірив. У цьому сенсі Л. М. Гумільов вірно підмітив: ”Навернення князя у православ’я мало значення для всіх киян. Загроза безглуздої смерті, яка тяжіла над кожним із них, відпала” [Гумилёв, с. 179].

Іларіон Київський не тільки виклав біблійну історію, не тільки надав своє тлумачення сенсу біблійних канонів і пов’язав їх з історією людства, а й сформулював саму сутність руської духовності та її місце в духовному просторі людства. Русь не може бути розчиненою в православ’ї. Навпаки, русичі, як новий народ, засновують і Новий Єрусалим, який автор вбачає в Києві як духовному центрі християнського православного світу: “Веру утвердил ты (князь Володимир.– О.Р.) с бабкою своею Ольгою, принесши крест от нового Иерусалима” [Молдован, с. 191а].

Зрозуміло, що ”Слово” Іларіона є першою спробою руських книжників самоусвідомити себе через належність до етносу, який ступив на шлях нової віри. Зрозуміло і те, що текст ”Слова” не був широковідомим і розповсюдженим у широкому загалі. Але ідея етнічної єдності на підґрунті православної віри об’єднувала східних слов’ян і надавала кожному “рабу Божому” можливість самоідентифікувати себе як русича. І цю етнічну самоідентифікацію не змогли викорінити із народною самосвідомості ні братовбивча ворожнеча князів, ні азійська навала, ні західноєвропейські та московські впливи.

Наступним етапом розвитку самосвідомості, а отже – і нашого дослідження, ми вважаємо ту історичну епоху, коли на вітчизняних теренах почав  формуватися новий соціальний прошарок, а з цим формуванням – і  початок формування національної самосвідомості українців. Цей етап ми назвемонаціотворчим етапом.

В історичній науці загальноприйнята думка етнологів та етнопсихологів про те, що етнічна самосвідомість є одним з головних результатів  етнооб’єднувальних процесів, таким собі еталонним показником консолідації етносу. Тобто формування етнічної самосвідомості завершує процес становлення етносу. І, відповідно, етнічна самосвідомість повинна трансформуватися у щось інше.

Ще одна загальноприйнята думка  наголошує на тому, що національна самосвідомість виникає під час формування національних держав, коли панівні класи звертаються до широких верств населення з ідеями “історичної місії народу”, ідеями “національної пам’яті”, “національної гордості” та “національного визволення”. При цьому найважливішими умовами для утворення нації вважається наявність спільного ринку та власної державності. Переважна більшість сучасних українських істориків та політологів солідарна з думкою, що українська нація формувалася протягом XVI – XVII сторіч, а етнічна самосвідомість українців переростала в національну, починаючи з 20-х років XVI, коли розпочалася визвольна боротьба та війна за “відновлення власної державності”. Але ті ж самі українські історики постійно наголошують на “тисячолітній” історії українського народу.

Проте на відміну від загальноєвропейського  шаблону формування націй і національних держав, таких як французи і Франція, німці та Німеччина, навіть поляки і  Польща, у східнослов’янському культурному  просторі процеси націотворення  і формування національної самосвідомості проходили не за означеним шаблоном, а дещо в інший спосіб.

Руський етнос, сформований  у великому геополітичному просторі від Карпат до Волги і від Великого Новгорода до Тьмутаракані, етнос, консолідований монаршою волею Володимира Великого і Ярослава Мудрого, етнос, який самоусвідомив свою єдність ідеологічно як єдність держави і віри, Русі та православ’я, цей етнос почав розпадатися. Початок етнічного розколу припадає на 20-ті роки XII сторіччя, коли західні сусіди Русі Угорщина та Польща прийняли духовний протекторат Риму і стали католицькими державами.

Розкол розпочався з  незначного, на перший погляд, епізоду. Волинський князь Ярослав Святополчич, який був одружений із онукою Володимира Мономаха, демонстративно відіслав дружину до Києва. Це був жест, який символізував вихід волинського князя з-під руки київського. Цей жест символізував і те, що Волинь потяглася до Заходу, до католицької Угорщини, під її протекторат. Мономах не міг цього допустити і взяв Володимир-Волинський в облогу. Ярослав утік в Угорщину до короля Кальмана, який, до речі, теж відіслав свою дружину, дочку Мономаха, в Київ. Таким чином, тимчасова прозахідна орієнтація волинських земель стала очевидною. Ці події продемонстрували, що на західних руських землях з’явилася нова політична і військова сила, яка була спрямованою своїми культурними, релігійними і політичними симпатіями більше до Центральної і західної Європи, ніж до Києва. Етноправославна єдність, що так і не завершила процес консолідації в етнодержавну цілісність, почала розпадатися політично. Починаючи з 1130 року Русь роздрібнюється на декілька незалежних князівств. Удільні князі постійно воювали між собою і втягували в ці війни підлеглі їм субетноси. Суздальці почали рубати чернігівців, новгородці суздальців, смоляни новгородців. У 1169 році син Юрія Довгорукого Андрій здобув приступом Київ і віддав стольний град своїм дружинникам на три дні як якесь вороже місто. Лавра Київська була спаленої православними чернігівцями і смолянами.

З розпадом етносу розпадається і поняття “Русь”, яке локалізувалося навкруги Києва, на Волині та навкруги Москви. Галицько-волинські князі  с початку XIII сторіччя іменують себе князями “Малої Русі”, як, наприклад  Юрій-Болеслав з 1335 р, московські князі починають іменувати себе “князьями Всея Руси”, хоча на всіх європейських мапах північна територія іменується “Moscovia”, а населення цих земель у Європі називають московітами. Російський історик Л.М. Гумільов вважав, що утворення сучасної Росії – явище нове, і вона не є продовженням Київської Русі. Формування російського етносу відноситься до XIV сторіччя, найважливіший поштовх якому дала Куликовська битва 1380 року, об’єднавши руські князівства проти Золотої Орди [Гумилёв, с. 274]. Населення Великого Новгороду на початку XI – протягом XII сторіччя – це вже не тільки словени і прийшлі варяги, це і кривичі, і чудь, і меря. Рівно як кияни – це вже не тільки поляни, але й хазари, і ляхи, і половці, і ромеї, і багато інших племен та етносів, з якими київські князі заключали династичні шлюби, кого приводили із собою як союзників та полонених, мастерових та іконописців, зодчих та воїнів, як вчителів та наложниць. Русь як така і, відповідно, руська самосвідомість до середини XV сторіччя зберігається лише в піснях, думах та народній пам’яті.