Етнічна самосвідомість, її формування

Розпад великої етнічної держави, яку ми сьогодні називаємо  Київською Руссю, призвів ще до одного етнаціонального парадоксу: на її руїнах сформувалися три державних утворення: Московська Русь, яка згодом присвоїла  собі ім’я Великої Русі; Велике князівство Литовське, у якому від Литви був лише маленький клаптик земель навкруги Вільно; череда спочатку вільних руських князівств, які визнали литовський протекторат і були перетворені на воєводства, а згодом і прилучені до Речі Посполитої.

Самосвідомість народів  і етносів, які були охоплені Московією, в своїй ідеологічній основі спиралася  на Київську Русь як на свою прародительницю. Ця ідеологема була закріплена у часи царювання Петра І та Катерини ІІ. За часів Петра І до Москви звозили всі історичні хроніки і рукописи, які тільки можливо було знайти в Києві, Чернігові та інших споконвічних руських містах і монастирях. За царським наказом був складений так званий Радзивилівський літопис, у якому історія Русі штучно перетворювалася на історію Московського царства. За наказом імператорським була створена ціла “Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа Шувалова. Ця комісія, яка працювала під пильним оком Катерини ІІ, продовжила створювати ідеологічні міфи, які набули свого завершення у часи Олександра І та Миколи І у вигляді “Истории государства Российского” Миколи Карамзіна. Підсумком такої “історіотворчої” діяльності російських монархів та їхніх придворних хронікерів стало те, що всі літописні оригінали щезли і замість них науковці нових часів вимушені були користуватися так званими “літописними зводами”, в яких історична фактографія була пристосованою до потреб російської імперської ідеології. На цьому “історіографічному” підґрунті і зійшов імперський міф про єдність Київської Русі з Московським царством та про три братські народи.

Таким чином етнічна  самосвідомість східних слов’ян  була штучно перетвореною на історичну  самосвідомість нового “руського“ народу, тобто тих самих чуді, мері, весі, муроми, азійських поволзьких народів з вагомим генетичним внеском монголо-татар.

А що ж відбулося із самосвідомістю тих східних слов’ян, які з XIV сторіччя опинилися за межами московського імперського протекторату та його ідеологічних впливів?

З самого початку виділення Московської Русі і становлення Російської імперії перед населенням споконвічних руських земель Чернігівщини та Київщини, Полісся, Галичини та Поділля постає проблема, яку сьогоднішні науковці називають проблемою національної самоідентифікації. Безумовно, що спільна віра надавала цим людям можливість співвідносити своє духовне буття з православною Московією. Тим більше, що державна політика Великого князівства Литовського та Польщі, політика покатоличення підданих, відвертала православних русичів від польсько-литовської культури суспільного життя. А своя мова, своя віра, своя земля духовно консолідували людей. Не було тільки своєї держави. Держава, уособленням якої стала Реч Посполита, обмежувала громадянські права православних усіма законними і незакононними способами. А з часів Берестейської унії та створення штучної греко-католицької церкви держава розпочала гнобити й віру. В таких обставинах питання самоідентифікації постало перед кожною родиною, перед кожним православним, від князя до селянина. Багато хто із православної верхівки перемінили віру, стали католиками, а отже і гетьманами, і воєводами, і старостами і навіть сенаторами Речі Посполитої. Княжі роди Острозьких та Вишневецьких, Сангушків та Корецьких, Чарторийських, Гульських, Претвічей та інших почали ідентифікувати себе з католицьким світом і захищати його цінності. Міщани та ремісники східнослов’янських міст, які відстоювали свою віру і з цієї причини не могли займатися ніякою справою, вимушені були мігрувати на південь за Дніпро і за дніпровські пороги. Туди ж, у Степ, бігли і селяни з панських маєтків.

Саме тут, у Дикому Полі за порогами, як зауважує Наталя Яковенко, сформувалася нова людська спільнота, яка самим  своїм буттям надала нового змісту тому поняттю, що тільки-тільки з’явилося в мовленнєвому ужитку – “козак – нікому не підвладна людина” [Яковенко, с. 111]. У межах цієї нової спільноти сформувалися і нові ідентифікати, і нові символи, і нові ідеї, які були покладені в основу нової самосвідомості, а згодом і національної самосвідомості українців. Такий досить швидкий процес розвою самосвідомості українців, у порівнянні із формуванням самосвідомості, скажімо, у німців або у тих же французів, був зумовлений історичними обставинами виникнення і пограничного буття козаків. У французів цей процес розтягнувся на 600 років, від 1062-го до 1664 року. У німців перший Deutsches Reich був проголошений тільки 21 березня 1871 року на першому засіданні Рейхстагу. У українців формування національної самосвідомості відбулося протягом двох сторіч, з середини XV до середини XVII сторіччя, і випередило становлення національної держави. Причиною такої стрімкості було те, що національна самосвідомість нових людей формувалася в екстремальних обставинах активного воєнного протистояння і з Кримським ханством, і з Великим князівством Литовським, і з королівством Польським та Рeччю Посполитою, і з Московським царством, і з турками-османами. Активний спротив, який чинило цьому становленню державне і воєнне геополітичне оточення, призвів до вибуху національної самосвідомості українців у 1648 році.

До речі, українців і Украни як таких у середині XVII сторіччя ще не було. Була спільнота, яка сповідувала  православ’я, відстоювала свою волю і нáсмерть билася за свою землю, але  ще не називала себе українцями. Богдан Зиновій Хмельницький, Гетьман усього Війська Запорозького, сам себе іменував так: “по волі Божій самовладець и самодержець Руський”. Його син Юрій під час свого другого гетьманування іменувався володарем руським.

Щодо самоназви “українець”, то вона затвердилася у свідомості населення східних руських земель набагато пізніше такої назви, як “Україна”. “Оукраїнами” московські царі називали південні території своїх володінь. Поляки говорили про “україни” і “східні креси” Речі Посполитої. З XV сторіччя Укрáїна для Москви – землі у верхів’ях річок Сейм, Трубіж, Сула, Псло, Ворскла, Сіверський Донець. Для Польщі це Брацлавщина, Покуття, Полісся, Белзщина, Холмщина, Галичина та Закарпаття. Населення, яке проживало на цих землях, для московітів було черкасами, малоросами, для поляків – козаками, русинами, русами, руськими. Нерідко ці етноніми співіснували, що зафіксовано в багатьох рукописних джерелах XVI – XVII сторіч, грамотах царів, королів і воєвод. “Українці” як ім’я цілого народу і “Україна” як назва цілої території утверджувалися разом із надіями на відродження національно-культурної самобутності лише наприкінці XIX століття. По мірі зростання національної самосвідомості ці імена поширювалися на всю історію українського народу спочатку як “Україна-Русь” (Микола Грушевський), а потім, на початку XX століття і як суто “Україна”, Українська Народна Республіка. Певну завершеність, але не кінцеву, ці процеси дістають на теперішньому етапі націотворення, що свідчить про формування нового типу національної свідомості.

Таким чином, самосвідомість є здатністю  людини ідентифікувати себе з самим  собою і з конкретною людською спільнотою. У межах особистості, індивідуального “я”, самосвідомість – це саморефлексія людини, її цілісне  уявлення про себе в контексті  складної системи виховання, вірувань, соціально-політичних та суспільних впливів. Етнічна самосвідомість виникає на підґрунті етнічної самоідентифікації і є результатом та показником консолідації певного етносу. Національна самосвідомість є саморефлексією в царині національних відносин і спрямовує індивіда на з’ясування свого місця та власної позиції в системі міжнаціональних відносин щодо готовності утверджувати себе як носія національних цінностей, всебічно готового до їхнього відстоювання і захисту.