Гуманісти епохи Відродження

 

 

                                                   ПЛАН

1. Вступ
2. Філософія Відродження. Передумови, початок і розквіт.
3. Гуманізм як основний принцип Відродження.
4. Гуманізм в мистецтві, науці, релігії. Мислителі та прихильники гуманізму в культурі.
5. Наслідки гуманізму епохи Відродження.
6. Висновки.
7. Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                             

 

                                       ВСТУП

XV-XVI ст. в історії філософської  думки прийнято називати епохою  Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Внаслідок переходу від феодалізму до капіталізму, назріли і духовні, світоглядні зміни в суспільстві. Відбулось відродження і переосмислення надбань античної культури. Саме в цей час розгорнулася широка полеміка про право людини на свободу як вирішальний вимір її існування, про її необхідність творити «свою міру» (італійський мислитель Джованні Піко делла Мірандола (1463—1494)); визріли наснажені гуманістичним потенціалом соціальні утопії, які проголошували свободу, братерство, рівність людей (італійський мислитель Томазо Кампанелла (1568—1639)); духовне життя, наука позбулися релігійних обмежень, почали розвиватися у просторі світського буття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         

 

          Філософія Відродження: передумови, початок і розквіт

 

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (1511-1574) — видатним італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст. Епоха Відродження припадає на період кризи феодалізму і зародження капіталізму (в Італії XIV—XVI ст., в інших європейських країнах — кінець XV—XVI ст.). Властивими для того часу були антифеодальні рухи, релігійні війни, збільшення кількості бюргерства (вільних жителів міст), становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в яких виявлялася криза феодального ладу. Боротьба нового зі старим в економічній і соціально-політичній сферах позначилась і на духовному житті суспільства, зокрема і на моралі й теоретичному її осмисленні (етиці). У цей час заявили про себе політичні вчення, які обґрунтовували право буржуазії на владу, спростовували середньовічні політичні теорії, що виправдовували світську владу церкви, переконували в «божественній природі» держави. Розвиток капіталістичних відносин потребував сильної національної держави, здатної перебороти феодальний сепаратизм, економічну замкненість.

Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV ст. у північній та середній Італії, у XV ст. досяг розвитку, а в XVI ст. став загальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження капіталістичного способу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що приводять до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміни соціально-класової структури суспільства, послаблення

 

 

 

 

 

корпоративних та інших  зв'язків між людьми. Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво.

Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.),

розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування.

У царині культури посилюється  боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного  перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя  також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї  лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її

 

 

 

відродження стало метою  і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

Характерні ознаки культури цього періоду такі:

1 Рух до звільнення  від панування релігії та церкви  в усіх сферах суспільного  життя. Це так звана "секуляризація".

2. Повернення до античної  культурної спадщини, яка була  майже повністю забута в Середні віки. Звідси і назва - Відродження.

3. У центрі уваги  проблема людини. Якщо в центрі  уваги Античності було природно -- космічне життя, у Середні віки -- Бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає людина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне.

4. Поява гуманізму  як ідейного руху.

5. Розвиток натурфілософії  та природознавчої науки. 

У цілому філософське  мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.

                                         

 

                                                 Гуманізм

Поняття гуманізму, як суспільного явища, вперше з'явилось в епоху Відродження. На той час людство накопичило досить вагомі надбання в культурі, мистецтві, природничих та суспільних науках. Це була епоха заперечення норм життя середньовіччя з його жорстокістю людей один до одного, до природи, міждержавними війнами, переходу до нових стосунків. Таким чином в історії людства з'явилась нова ідеологія, яка почала відстоювати найкращі сторони в відносинах між людьми, яка заперечувала нерівність людей в фінансовому, майновому та інших відносинах. Ідея гуманізму полягає в закріпленні норм людяності в суспільстві, в звільненні людини від рабського, феодального способу мислення. Надалі поняття гуманізму розповсюдилось і на міжнаціональні, міжрасові та міждержавні відносини людей. Ідея гуманізму на той час не була новою. Багато тез, які відстоює гуманізм втілювались в релігійних вченнях різних народів світу. Про це, наприклад, свідчать славнозвісні заповіді Біблії (не вбий, не вкради і т.д.). Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм. В епоху Відродження цей термін спочатку означав "світське" (нецерковне) знання, так само як гуманістами називали просто представників "світської інтелігенції", яка виникла в цей час унаслідок швидкого зростання ролі розумової праці й появи таких "розумових" занять, які виходили за межі

 

офіційних, переважно  теологічних, досліджень. Згодом термін "гуманізм" почав набувати свого  сучасного значення, яке полягає  в розумінні людини як вищої цінності. Таким чином, гуманізм епохи Відродження -- це ідейний рух, у якому визрівала нова "світська" філософія, орієнтована на людину як вищу цінність.

Гуманізм в мистецтві, науці, релігії. Прихильники гуманізму.

«Першим гуманістом»  називають великого італійського поета Франческо Петрарку (1304—1374 рр.). Він був не тільки творцем нової європейської лірики, автором всесвітньо відомих сонетів на честь мадонни Лаури, патріотичних канцон, інвектив проти папської курії, віршів, що склали його знамениту «Книгу пісень» рідною мовою. У своїх творах латинською мовою, які ґрунтувалися на духовній спадщині класичної давнини, Петрарка заклав підвалини нового світобачення, що покликало до життя й нову систему культурних цінностей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина. Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або 1374—1444 рр.), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в науку про мораль», де формулює завдання нової світської етики — «науки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті. Новий метод науки на рубежі XV і XVI ст. запропонував італійський учений, живописець, скульптор, архітектор, інженер Леонардо да Вінчі (1452—1519). Він широко використовував методи наукового дослідження, закликав до міцного зв'язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука — полководець, практика — солдати». 
Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвитку в працях інших учених, зокрема в творі, який створив англійський гуманіст Фрєнсіс Бекон (1561—1626) «Новий органон». Бекон стверджував, що

 

 

 відчуття людини  є головним джерелом його знань,  а наука повинна бути дослідною.  Він обгрунтував індуктивний  метод раціонального пізнання, основними  компонентами якого були: індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент.

      У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти взагалі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. Іноді гуманісти засновували свої навчальні заклади. Так, в 1530 р. у Парижі було засновано гуманістичну школу — Колеж де Франс на противагу Сорбоні, де великий вплив мали теологи богословського факультету. Характерним для пізнього середньовіччя є виникнення добровільних товариств-академій, які згодом перетворились у справжні наукові центри.

        Одним із центрів гуманізму стає створена у XV ст. Флорентійська академія, знаними діячами якої були Марселіо Фічіно і Піко делла Мірандола. Флорентійська академія стала осередком платонівського відродження. Якщо схоластична філософія віддавала перевагу філософії Аристотеля, то епоха Відродження проявила особливий інтерес до Платона і неоплатоніків. Були перекладені всі твори Платона, твори Плотіна, Порфирія, Ямвліха, Прокла. Гуманісти, посилаючись на традицію неоплатонізму, відстоювали уявлення про людину як центр світу, про гармонію і одухотворення Космосу, про красу і уяву як цінності не тільки естетичні, але й пізнавальні. Гуманісти-неоплатоніки розглядали природу як божественну реальність. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473–1543) та Джордано Бруно (1548– 1600).

         

 

 

Геліоцентрична теорія, створена М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. На думку Дж. Бруно, Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими Всесвіту. Італійський гуманіст XV ст. Джованні Піко делла Мірандола, автор слів: "Хто не філософ, той не людина" - присвятив прославленню величі людини свою знамениту промову "Про людську гідність".

Навряд чи можна наприкінці XX століття об'єктивно оцінити процес становлення гуманістичного світосприймання  поза творчою спадщиною Лоренцо  Вами (1407— 1457рр.). Теолог, філософ, філолог "Валла першим у свій час застосував методи філологічної критики Біблії, що відкрило шляхи для історичного підходу до неї". Крім того, роботи Валли оцінюються фахівцями як підґрунтя "джерелознавчого аналізу", "історичної критики", за допомогою яких була доведена підробленість "Константинового дару" — грамоти, яка засвідчувала права пап на світську владу. Згідно з "Константиновим даром", у IV столітті римський імператор Константан І передав папі Сильвестру І верховну владу над західною частиною Римської імперії, у тому числі й над Італією.

Широта теоретичних  інтересів Лоренцо Валли зумовила появу таких різнопланових робіт, як "Про насолоду", "Про свободу  волі", "Захист філософських тез", "Протиотрута проти Фаціо", "Перекування діалектики" та інших.