У 1431 — 1433 роках Валла
викладав риторику в Павійсь-кому університеті
й саме в цей період він почав
розробляти філологічний метод аналізу,
вважаючи слово "могутнім знаряддям
допомоги наукам віднайти їхню справжню
цінність", та поступово формуються його анти-схоластичні переконання. Будучи
прихильником Епікура, Лоренцо Валла різко
критикує схоластику Арістотеля. Адже
в добу Відродження, завдяки працям Фоми
Аквінського, спадщина Арістотеля трактувалася
саме як взірець схоластичного мислення.
Досить драматичним був неапольський
період життя і творчості Валли. Праця
"Зіставлення Нового Заповіту" (1442
р.), яка торкалася проблем канонічного
права, ортодоксальних проблем теології,
викликала протести діячів церкви й проти
теоретика був розпочатий інквізиційний
процес. Валлу звинуватили в єресі й у
нетрадиційній інтерпретації арістотелівської
діалектики. Тільки втручання Альфонса
— короля Неаполя — врятувало Лоренцо
Валлу. Після обрання на римський престол
нового папи Миколая V, який вважався знавцем
античної культури і прихильником італійських
гуманістів, Валла зміг працювати в Римі,
продовжуючи теоретичні дослідження й
багато уваги приділяючи перекладам і
коментарям до класичних робіт.
Теоретична спадщина Лоренцо Валли
високо оцінювалася в наступні періоди,
зокрема Еразмом Ротгердамським та Готфрідом
Вільгельмом Лейбніцом.
Прославляє гідність
людини, велич її природи і Джованні
Піко делла Мірандолла (1463-1494 рр.). Він
проголошує людину винятковою особою,
завдяки наявності в ній свободи
волі та здатності до безмежного життєствердження.
В своїй знаменитій “Промові про
гідність людини” Піко делла Мірандолла говорить
про те, що Бог, створюючи людину, дав їй
здатність змінюватись та свободу волі:
“Ти можеш впасти до тварини і піднятися
до істоти, подібної богу. Тварини народжуються
із черева матері такими, якими вони повинні
бути. Духи з самого початку такі, якими
вони будуть завжди. Тільки ти один розвиваєшся,
ростеш відповідно до свободи волі. Ти
сам творець своєї долі – сказав Творець
Адаму”. Тобто, на думку гуманістів, людина
Ренесансу повинна перебороти античну
споглядальність і середньовічну пасивність
у відношенні до зовнішнього світу й активно
створювати себе та стверджувати в мистецтві,
науці, практичній діяльності. Самоформування
особистості є для Відродження – самоціль.
Піко делла Мірандолла вважав, що в людині
немає ніякої обмеженої природи, він може
“бути таким, яким хоче”. Таким чином,
проголошення свободи і творчості найістотнішими
характеристиками людини було великим
завоюванням ренесансного гуманізму.
Мистецтво та література Відродження
Гуманістичний
ідеал людини знайшов яскраве
втілення в ренесансному мистецтві,
яке, в свою чергу, збагатило цей
ідеал художніми засобами. Цей період характеризується
появою стилю епохи — ренесансного реалізму,
в рамках якого виникло чимало індивідуальних
манер і художніх шкіл. Для ренесансного
реалізму властиві світськість, глибокий
інтерес до людини і природи, правдиве
їх зображення, виразність і пластичність
образів, уявлення про красу як гармонію.
Зокрема, основу ренесансного стилю в
архітектурі заклали видатні зодчі Брунєллескі,
Альберті, Браманте, Палладіо (Італія),
Леско, Делорм (Франція), які приділяли
велику увагу світським спорудам. Досконалість
пропорцій, простота фасадів, просторі
інтер'єри — характерні риси нового архітектурного
стилю, який не пригнічував людину, а, навпаки,
звеличував
її. Основоположником живопису епохи
Відродження вважають італійського
художника Мазаччо (1401—1428).
Проте
найблискучішим періодом ренесансного
образотворчого мистецтва є Високе
Відродження (перша третина XVI ст.). Саме в цей час
мистецтво досягло своїх вершин у творчості
Леонардо да Вінчі (фреска «Таємна вечеря»,
портрет Мони Лізи тощо), Рафаеля (розписи
у Ватикані,«Сікстинська Мадонна» та ін.),
Мікеланджело (статуя Давида, фрески в
Сікстинській капелі та ін.). Значний внесок
у розвиток живопису епохи Відродження
зро¬били також художники Джорджоне, Тіціан,
Веронезе, Тінторетто (Італія); Ян ван Ейк,
Рогір ван дер Вейден, Пітер Брейгель (Нідерланди);
Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина);
Фуке, Гужон, Клуе (Франція) та ін. Вони
послідовно домагались художнього відображення
всього багатства дійсності — передачі
об'єму, простору,
світла,
зображення людської фігури і реального
середовища — інтер’єра, пейзажу. Ідеї гуманізму
знайшли широке відображення і в літературі
епохи Відродження. Було створено такі
пам'ятки світової культури, як роман «Гаргантюа
і Пантагрюель» французького письменника
Франсуа Рабле (1494—1553); п'єси і сонети англійського
гуманіста Уїльяма Шекспіра (1564—1616); роман
«Дон Кіхот» іспанського письменника
Мігеля Сервантеса (1547—1616), які органічно
поєднали в собі інтерес до античності
із зверненням до народної культури, пафос
комічного з трагізмом буття. Сонети Петрарки,
новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто,
Тассо (Італія), антиклерикальна сатира
(Еразм Роттердамський та ін.) в різних
жанрах, індивідуальних формах і національних
варіантах втілювали ідеї Відродження.
Гуманістичні мотиви проникають і в музику
цієї епохи. Зокрема, розвиваються вокальна
й інструментальна поліфонія, світська
музика. Епоха Відродження завершується
зародженням нових музичних жанрів —
сольної пісні, кантати, ораторії та опери.
Поширенню знань і піднесенню, культури
взагалі на всі наступні Століття сприяло
відкриття великого історичного значенні
— винахід книгодрукування, яке здійснив
німецький майстер Иоганн Гутенберг (бл.
1445). Друкарні та книжні лавки стали своєрідними
центрами культури, навколо них згуртувались
гуманісти, письменники-публіцисти, оформлювачі
книг. Сприяючи небаченому зростанню інформації,
книгодрукування допомагало краще пізнати
навколишній світ.
Гуманізм і християнство
Відродження не можна розглядати як механічну реставрацію
античності і повну зневагу до духовного
досвідусередніх. Треба говорити про
історичний синтез античності і середньовіччя, який
виразився у поєднанні античного життєлюбства
з євангельською етикою духовно змістовного
життя. Тому важко провести різку межу
між кінцем середніх віківі початком Відродження.
Найяскравіше цей синтез проявився у явищі християнського гуманізму,
принципи якого сформулював нідерландський
вченийЕразм Роттердамський. Він обстоював
думку, що щастя людини у земному житті
є одним з положень християнської етики.
З точки зору християнської доктрини це
було на межі єресі.
Гуманізм
як головна течія в
духовному житті епохи Відродження охоплював
нові й нові його сфери. Цьому сприяли
примноження джерел гуманістичної думки,
знайомство наукових кіл із віднайденими
гуманістичними творами римських, а потім
і грецьких письменників, поетів, ораторів,
істориків і філософів. Початок викладання
грецької мови у Флоренції й значна перекладацька
діяльність гуманістів теж сприяли поширенню
гуманістичної ідеології.
Якщо в ранньому гуманізмі звучали більше
епікурейські мотиви, то гуманізм флорентійської
Платонівської академії (XV ст.), звернувшися
до онтологічної проблематики, розширив
полеміку проти схоластичної традиції
й зробив саме християнство предметом
переосмислення та переробки. Засновник
і голова академії Марсіліо Фічіно (1433—1499
рр.) та Джованні Піко делла Мірандола
(1403—1494 рр.), чий світогляд відповідав
ідеям Платонівської академії, закладають
основи християнського гуманізму. Флорентійський
неоплатонізм ототожнює Бога із «загальною
природою речей», відновлюючи таким чином
пантеїстичні традиції у філософії. «Бог
—скрізь» — таку назву має шостий розділ
другої книги «Платонівського богослов'я»
М. Фічіно. «Скрізь, де відкривається або
мислиться буття, котре являє собою загальний
результат, там повсюди є й Бог, який є
загальною причиною».
Отже, гуманісти протиставляли вченню
про нехтування світом принцип виправдання
та обожнення прекрасного космосу. Мірандола
так формулює це положення: «...Якщо позбавити
всяку річ недосконалості, яку вона містить
у своєму роді, і від частковості її роду,
то те, що залишиться, буде Богом». Ці положення
стали основою пошуків краси й гармонії
світу в творчості майстрів Високого Відродження,
в поезії XV—XVI століть, у численних трактатах
і діалогах, присвячених любові.
У трактаті «Про християнську релігію»
Фічіно висуває концепцію «загальної
релігії», що споконвічно притаманна людству.
Вірний гуманістичним ідеалам, Фічіно
розглядає християнство як окремий, хоча
й найвищий, прояв цієї релігії. Отже, всі
культи ставали хай не повним, але виражен¬ням
єдиної істини, а ця теза, своєю чергою,
ставала теоретичним обґрунтуванням віротерпимості.
Сама ж «загальна релігія» була ніби загальною
мудрістю, вільною від «марновірства та
неуцтва» сумою моральних приписів, прийнятних
для кожної людини незалежно від її конфесії.
Знайомство з ідеями Платонівської академії
й особливо з поглядами Марсіліо Фічіно
вплинуло на формування видатного гуманіста
так званого Північного Відродження Еразма
Роттердамського (1469—1536 рр.). Творчо переробивши
досягнення гуманітарних наук XV — початку
XVI століття, Еразм Роттердамський (справжнє
ім'я — Герхард Герхардс) став володарем
дум освічених кіл суспільства в пору
най¬вищого розквіту ренесансної культури,
у переддень Реформації.
Літературна й наукова спадщина письменника
величезна за обсягом, різноманітна тематично
й жанрово. До неї входять «Адагії» — збірник
латинських прислів'їв і сентенцій, перша
книжка, що зробила ім'я Еразма відомим
усій Європі, «Апофтегмата» — збірник
висловів знаменитих людей античності,
твори на морально-виховні, морально-філософські,
педагогічні, філологічні, богословські
теми, твори сатиричного змісту, трактати
на захист миру, переклади з давньогрецької
та римської літератури. Нарешті, понад
три тисячі листів характеризують його
як віртуоза епістолярного жанру не лише
епохи Відродження, а й усіх часів.
Еразм був пропагандистом гуманістичного
ідеалу людяності й справедливості. Як
і його великі сучасники, Т. Мор і Ф. Рабле,
він вважав, що людина створена доброю,
що мати Природа наділила її шляхетними
пориваннями, здатністю творити світле
й прекрасне. Тому війна є порушенням гармонійного
розвитку людини, великим лихом, що мусить
зникнути з життя суспільства. Думки гуманіста
з цього приводу яскраво викладені у творі
«Війна мила тим, хто її не зазнав», у трактаті
«Скарга Миру», в сатирі «Похвала глупоті»,
в багатьох листах.
У «Скарзі Миру» (1517 р.) Еразм нещадно таврує
служителів церкви, які водночас проповідують
любов до ближнього й благословляють насильство
та розбій: «Як можна поєднувати шолом
і митру? Що спільного в єпископського
або пастирського посоха з мечем? Як можна
вітати людей з миром і водночас кидати
їх у найжорстокіші битви, вихваляти мир
на словах, а насправді закликати до війни?
Як можна, щоб ті самі вуста голосно славили
миролюбного Христа і вихваляли війну?»
«Скарга Миру» Еразма Роттердамського
стала зразком для цілої серії трактатів
гуманістів XVI—XVIII століть про вічний
мир, до яких належать книжки чеського
педагога Я. А. Коменського, англійського
мислителя В. Пенна, французьких просвітителів
Ш. Сен - П'єра і Ж-Ж. Руссо, німецьких філософів-просвітителів
Й. Гердера, І. Канта, И. Фіхте, російського
просвітителя В. Малиновського та ін.
Сатира Еразма «Похвала глупоті» (1509 р.),
найвідоміша з його доробку, написана
у формі пародійного панегірика й викриває
вади феодального суспільного ладу. Тавруючи
облудну побожність, що виявляється в
надмірному культі ікон і читанні молитов,
зловживання у відпущенні гріхів, гуманіст
протиставляє їм «істинне християнське
благочестя», яке вбачає справжній сенс
християнства у дотриманні законів любові
та милосердя, а не в сліпому й формальному
виконанні зовнішніх обрядів.
Продовжуючи традицію флорентійських
неоплатоників із їхньою ідеєю «загальної
релігії», Еразм Роттердамський розглядає
християнство як завершення найкращих
досягнень людської (і «язичницької»)
культури, як продовжувача античної духовної
традиції: «Все, що язичники мужньо зробили,
мудро сказали, талановито вигадали, винахідливо
передали — все це приготував Христос
для майбутньої своєї Республіки». Отже,
«філософія Христа», тобто трансформована
згідно з принципами ренесансного гуманізму
християнська етика у Еразма Роттердамського
переростає межі офіційного потрактування
християнського віровчення. Він вибудовує
систему моралі, що спирається на досягнення
класичної давнини й — що особливо підкреслює
гуманіст — функціонує у відповідності
з природою. «Адже чим іншим є філософія
Христа, яку він сам називає Відродженням,
як не відновленням природи, одвічно створеної
благою?» Бути філософом і бути християнином,
сповідувати християнство і проповідувати
«філософію Христа» означає одне й те
ж суворо дотримуватися природних правил
моралі.
Гуманізм як ідеологія
Відродження відіграв головну роль в оновленні загальної
культури епохи. Перш за все, він сформував
нове ставлення до людської особистості,
визнав індивідуальність однією з найцінніших
людських якостей. Водночас гуманістичній
культурі притаманне нове розуміння природи.
«Реабілітація» природи означала підхід
до неї як до об'єкта наукового дослідження
й початок розвитку нового природознавства
на основі нової методології. Гуманістична
культура змінила ставлення до наукової
традиції, до способу отримання й трактування
знань про світ, сам характер наукової
інформації. Гуманістична педагогіка
сприяла формуванню нового типу людської
особистості — багатосторонньої, вільної,
незалежної від догм і традицій, із розвинутим
почуттям власної гідності у стосунках
із сучасниками й попередниками в історії.
Чималою мірою вплинув християнський
гуманізм, особливо Еразма Роттердамського,
на європейську культуру XVI століття.
Висновки
У найширшому смислі гуманістами
можна вважати майже всіх діячів
Відродження. Водночас його представники
були настільки різносторонніми
й різноплановими людьми, що поняття
"гуманізм" необхідно звузити.
Дуже складно під однією назвою гуманізму
розглядати настільки різних людей, як Петрарка, Лоренціо
Валла, Джордано Бруно й німецьких реформаторів.
Очевидно, необхідно говорити не стільки
про тип гуманіста чи його світогляд, скільки
про конкретну течію, що охоплює певних
діячів Відродження.
В епоху Відродження
злиті раніше поняття "природа" і
"культура" автономізуються. Природа
все більше й більше ототожнюється з Богом,
у культурі ж вбачають специфічну діяльність
людини. Пов'язана з діяльністю людини
культура звернена не в минуле, не до традиції,
що нависає над сьогоденням, а до творчої
активності людини, що веде до особистої
досконалості. Гуманісти пояснювали сакральними
причинами виникнення культури, однак,
за їхніми уявленнями, вона залишалася
продуктом людської діяльності.
Античність відтворювалася
гуманістами свідомо, вона була настільки поширена
лише завдяки діяльності гуманістів і
як реалізація образу, і як діяльність
історичних творців.
Гуманізм відіграв видатну
роль у розвитку європейської культури,
залишаючись водночас остаточно
не осмисленою, не "вибудуваною" в певну світоглядну цілісність
філософською ідеєю. Історична строкатість
гуманізму, відсутність "пластичного
мосту" між соціально-політичним і художньо-естетичним
аспектами, певна розпорошеність дослідження
гуманістичної традиції різними науками
— філософією, історією, етикою, естетикою,
мистецтвознавством — залишили гуманізм,
так би мовити, "відкритою" проблемою.
Таким чином, поворот
Ренесансу до людини і її культури,
яка звільнилася від диктату
теології, вплинув на соціальні і
соціально-політичні теорії. Формуються нові концепції держави
і права. Замість одностороннього і однозначно
релігійного пояснення вони створювали
свої теорії на твердженні про природний
характер людини, його земних інтересах
і потребах. Це стало підґрунтям для формування
ідеї громадянського суспільства, незалежного
від релігійно-теологічних санкцій.
Список використаних джерел
1. Корженівськнй А., Попович
М., Смоленський В. Українська та зарубіжна
культура. Адаптований навчальний посібник.
Видання друге, перероблене і доповнене. Кам’янець-Подільський,
2002
2. Історія світової культури: Навч. Посібник/керівник
1-90 авт. Колективу Л.Т.Левчук.-3-тє вид.,
стереотип.-К: Либідь, 2000. -368с.
3. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової
культури: Навч. Посіб.- 5-те вид. стер.-К.:
Т-во «Знання» КОО, 2002.-359с.
4. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч посіб.-К.:
Знання-Прес, 2004. -353с.