Художня культура

 

Мистецтво охоплює багато видів і жанрів, що зумовлено суспільною практикою художнього освоєння світу. Кожний митець сприймає навколишнє середовище залежно від того, в якому виді мистецтва працює. Так, композитор картину  світу сприймає через слух, живописець — через зір, літератор — через  слово, діячі театру і кіно — у  синтезі слова, дії і форми. Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ в усій його складності й багатстві. Немає  головних чи другорядних видів мистецтва, кожний із них має сильні та слабкі сторони.

 

Узагальнюючим видом вважається архітектура. Це рукотворна організація  навколишнього середовища за законами краси, коли зводяться будівлі та споруди, що мають задовольняти потреби  людини в житлі, громадських і  культових спорудах. Архітектура  створює замкнений, утилітарне-художньо освоєний світ, відмежований від природи. Архітектор протиставляє себе стихійному середовищу і дає можливість використати  олюднений простір згідно з матеріальними  і духовними потребами. Архітектурний  образ невіддільний від функції  споруди, органічно визначає функціональне  призначення (архітектура поділяється  на побутову, ділову та культову), виражає  художню концепцію особистості, уявлення людини про себе і суть своєї епохи. Архітектурі притаманні ансамблеві вирішення. Форми її завжди зумовлені: природою — залежно від  географічних і кліматичних умов, характеру ландшафту, безпеки тощо; соціальними потребами — залежно  від суспільного ладу, естетичних ідеалів, утилітарних і художніх смаків суспільства. Архітектура пов'язана  з декоративним мистецтвом, монументальним живописом, скульптурою.

 

Скульптура — це просторове образотворче мистецтво, яке відображає світ у пластичних образах, що реалізуються в матеріалах, за допомогою яких передається життєва подоба явища. Зображення людини — переважаючий сюжет у скульптурі.

 

Скульптурні твори виконують  з твердих матеріалів, перевагу віддають мармуру, граніту або іншим видам  каменю; відливають із металів: бронзи, чавуну, сталі, різних сплавів; твори  дрібної пластики виконують із благородних  металів: золота, срібла, рідко платини; вирізьблюють із дерева. Кожна історична  епоха шукає нові пластичні матеріали. Так, у XX ст. скульптуру почали виконувати з бетону, пластмас, штучних і  синтетичних матеріалів.

 

Скульптура поділяється  на круглу — таку, яка сприймається з усіх точок зору, барельєф, рельєф і горельєф, які дають лише часткове зображення предмета. Скульптурі притаманні монументальні форми, тому увічнення  відомих особистостей або визначних  подій переважно здійснюється у  скульптурі. Безліч пам'ятників встановлено  в містах і селах. Скульптура загострює  психологічний зміст зображення, розширює можливості вираження у  пластичних формах духовного життя.

 

Найпопулярнішими серед  пластичних мистецтв є живопис і  графіка. Живопис — це зображення на площині картини реального  світу у творчому переосмисленні художника. Живопис оперує кольором, максимально наближуючи зображуване  до реальної події. З часом живопис  трансформувався від умовно площинних  трактувань образу до максимально точного  відтворення світу. Особливо після XVI ст., коли художники освоїли перспективу  і почали широко використовувати  її у побудові живописного полотна.

 

Графіка тривалий час була допоміжною фазою при створенні  архітектурного проекту, скульптурного  твору чи живописного полотна. Активно  розвиватись як самостійний вид  вона почала з ілюструванням книг як елемент її декору. Після винайдення книгодрукування збагатились графічні техніки. Проте лише у XVIII ст. графіка  почала набувати самодостатнього значення. У цей час з'явились замовник і споживач графічних творів. Графіка  оперує переважно лінією і плямою. Тривалий час вона була чорно-білою, і лише наприкінці XVIII — у XIX ст. почала використовувати колір завдяки  технічним нововведенням. Твори  графіки виконуються як в одному примірнику — малюнок, акварель, так  і у тиражних формах — гравюра, офорт, літографія, що дає можливість безпосередньо виконану художником оригінальну роботу розмножити у певній кількості відбитків, кожний з яких є оригіналом.

 

Література — один з  наймобільніших і найдієвіших видів мистецтва. Література історично змінна. Змінюються в часі відображення життєвих явищ, світоглядні позиції, ідеали творців, виробляються нові художні течії, прийоми та форми. Усі елементи й особливості літературного твору, літературного процесу історично рухливі. Література — це жива художня система, яка чутливо реагує на зміни життєвого процесу.

 

Головний елемент літературної творчості — слово, яке є вічним будівельним матеріалом літературного  образу. Слово закладене в основу мови, яка створюється народом, вбирає в себе весь гуманістичний потенціал  народу і стає формою мислення. Історичний процес насичує її асоціативним баченням світу і сприяє художньому відображенню дійсності.

 

Завдяки гнучкості й безмежності  виражальних можливостей слова  література здатна вбирати в себе елементи художнього змісту практично  будь-якого іншого виду мистецтва. Мовою  літератури можна виразити образи інших  видів, що часто спостерігаються  в літературних творах: це описи  природи, пісні, портрета, архітектурної  споруди та ін. Якщо в наукових працях висвітлюється лише один вид реальності, який грунтовно досліджується й описується, то у творі художньої літератури автор розглядає реальність у багатовимірному сплетінні та взаємодії якостей і особливостей життя.

 

У XX ст. за активного розвитку аудіовізуальних видів мистецтва  — кіно, телебачення — окремі дослідники стверджували, що література відмиратиме, але цього не сталося. На користь читання як збереження культурних літературних традицій свідчить таке:

 

• розширюється структура  реальних культурних запитів у багатьох країнах, завдяки чому підвищується потреба у книгах, збільшуються тиражі, попит на книги в бібліотеках;

 

• потяг до читання після  екранізації художніх творів;

 

• як кіно не витіснило театр, так і інші аудіовізуальні засоби не витіснять читання;

 

• кожний вид мистецтва  з певними особливими формами  відтворення, поширення, сприйняття і  комунікації незамінний за громадським  значенням.

 

Читання не можна замінити нічим, жодними іншими художніми  враженнями. Це провідна форма мистецької комунікації. Естетичний статус читання  пояснюється спиранням на мову народу, якою він користується щоденно і  в якій сконцентровано досвід попередніх поколінь і сучасності. Читання літературного  твору дає цінну можливість зворотного впливу — розвиває почуття мови, збагачує її і впливає на високий  рівень мовотворення. Читання потребує значних інтелектуальних зусиль, має великий виховний ефект і  впливає на світоглядну систему  особистості. Щоправда, це не стосується масової культури, "література" якої є засобом маніпуляції свідомістю людей. Класична ж література та література високого мистецького рівня сучасників збагачує особистість. Усі перелічені чинники дають змогу вважати  літературу провідним типом художньої комунікації.

 

Синтетичним і узагальнюючим  видом мистецтва є театр —  вид мистецтва, який акумулює драматургічний твір, тобто літературу, слово, пластичний рух, хореографію, музику, художнє оформлення, світло та архітектурно-просторове рішення  сцени. Театр — це колективна творчість, оскільки у спектаклі об'єднуються  зусилля драматурга, режисера, акторів, композитора, художника.

 

Театральні дійства зародилися дуже давно, коли люди відтворювали побутову подію, фіксували її у мистецькому  еквіваленті. З часом театральне дійство розвивалось і збагачувалось, набирало усталених форм. На високий  рівень його вивели стародавні греки, які ввели класичну триєдність, що стала нормативною та обоє'язковою — єдність дії, місця і часу. Це зумовлювалось абсолютною прагматикою, бо старогрецький театр не мав завіси, куліс, задника. Спектакль відбувався у природному середовищі, тому змінити час і місце дії було неможливо.

 

З розвитком суспільства  театральне мистецтво збагачувалось  і ускладнювалось, віднаходилися  нові жанри і види. До епохи Відродження  переважали драма і народний театр, в епоху Ренесансу зародилась опера, яка з часом у Франції, Німеччині, пізніше в Росії стала  дуже популярною.

 

Завдяки технічним досягненням  у XX ст. з'явився новий вид мистецтва  — кінематограф, який увібрав кращі  досягнення попереднього часу всіх видів  мистецтва: театру, літератури, живопису. Кінематограф фіксує динаміку епохи, оперує часом як окремим засобом виразності, здатний передати стрімку зміну  подій, не порушуючи внутрішньої  логіки. При безумовних позитивних якостях він має один суттєвий недолік — відсутність зворотного зв'язку творця фільму і співтворців  з аудиторією.

 

За природою кінематограф є синтетичним видом мистецтва. Він, як і театр, об'єднує літературу, живопис, режисуру, акторську гру  і музичний супровід.

 

Кінематограф — інтернаціональне мистецтво; технічні вдосконалення, робота над художньою досконалістю збагачуються і беруться на озброєння митцями  різних країн, націй і народів. Цей  вид мистецтва має багаті та різноманітні засоби — монтаж, зміна точки  зору, кадрування, оперування планами  та багато інших технічних нововведень. Кіномистецтво сьогодні є загальнолюдським надбанням світової цивілізації.

 

Щодо телебачення точаться гарячі дебати. Куди його віднести: до кіномистецтва, яке можна дивитися вдома, чи до певного типу журналістики, чи до нового виду мистецтва. Усе викладене  та багато іншого уособлює, акумулює та об'єднує телебачення. Важлива особливість  телебачення — фіксація події  і подання її сьогодні на сьогодні, безпосередній репортаж з місця  події, інтерв'ю, узяте в людини сьогодні, сьогодні ж передається в ефір, екранний час абсолютно тотожний реальному, моментальний зв'язок із будь-якою точкою світу. Це лише незначна частина з переліку того, що може телебачення. При безумовних позитивних якостях телебачення має й негативні: просиджування біля телевізора днями, а часто й ночами, зумовлює хворобу — телеманію. Телебачення є прямим провідником не кращих ідей для молодшого покоління, оскільки провокує модель наслідування. Сподіватимемось, що цей вид мистецтва з часом усталиться і служитиме людині гуманістичного майбутнього.

 

У кожному виді мистецтва  є два великих блоки: професійні митці — люди, які мають відповідну фахову підготовку і певний вид діяльності — це їхня професія; народне мистецтво, де народ є творцем художніх і  культурних цінностей. У цьому разі народне і національне зводяться  до спільного знаменника:

 

• народ стає об'єктом  художньої творчості, виводить узагальнений тип самого себе, який виражає його на рівні великої ідеї; ці твори  легко прочитуються і сприймаються представниками народів інших країн;

 

• відображення інтересів  народу, де визначається життєва і  творча позиція митця, що лежить в  основі його естетичних

 

ідеалів, має національну  самобутність у висвітленні дійсності;

 

• народ не лише об'єкт, а  й суб'єкт мистецтва;

 

• народ — творець, носій, охоронець мови і культури, у сфері  яких відбувається процес художньої  творчості, досягаються соціальні  результати. Мова є рушійним чинником демократії. Ж. Ж. Руссо зазначав: " . будь-яка мова, що не зрозуміла народові, — це мова рабів"; народ виробляє і береже в пам'яті всі передумови мистецтва;

 

• важливим чинником народного  і національного у мистецтві  є те, що народ — це мета мистецтва, він же його кінцевий адресат і  споживач, що тримає мистецько-культурне  поле, яке забезпечує сприйняття і  розуміння мистецтва.

 

Народне і національне  — категорії конкретно історичні; їх зміст діалектично зумовлений. На різних етапах розвитку художньої  творчості народна сутність найповніше проявляється тоді, коли оповідь іде про народ з точки зору людства і створюється народом. Лише в цьому разі твір набуває загальнолюдського звучання.

 

Список використаних джерел:

 

1. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993.

 

2. Гончаренко М. Духовна культура. — К., 1986.

 

3. Гончаренко Н. В. Диалектика прогресса культуры. — К., 1987.

 

4. Грушевський М. С.  Духовна Україна. — К., 1994.

 

5. ГуревичА. Я. Категория средневековой культуры. — М., 1984.

 

6. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. — М., 1998.

 

7. Давня історія України.  — К., 1994.

 

8. Дзюба І. "Бо то  не просто мова, звуки". — К., 1989.

 

9. Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. — М., 1991.

 

10. Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Древней Руси. — К., 1981.

 

11. Запад и Восток: традиции и современность: Учеб. пособие. — М., 1993.

 

12. Ильина Т. В. История искусств: Западноевропейское искусство. — М., 1983.

 

13. История культуры России: Учеб. пособие. — М., 1993.

 

14. Історія і теорія  світової і вітчизняної культури. — К., 1993.