Культура сарматів

А. 0. Щепинський дослідив у Північно-Східному Криму в Ногайчин-ському кургані могилу заможної сарматки І  а. н. е. Небіжчицю, поховану в оздобленому кольоровим алебастром саркофазі, вкривала поховальна пелена, гаптована золотими ажурними платівками. Кисті рук покоїлися у срібних чарах античної роботи. На шиї — масивна золота гривна в чотири оберти, кінці якої прикрашені грифонами. На чолі — сплетена діадема тонкої античної роботи (її застібки виготовлені з двох ссрцеподібних сердоліків, забраних у золото). Поруч із небіжчцею лежали скринька з предметами туалету і прикрасами: мініатюрними золотими флаконами для парфумів, перснями з гемами, люстром, намистом із сердоліку, геширу, халцедону. На руках — масивні золоті браслети античної роботи, вкриті перлами й намистинами з агату, забраними в золото. Браслети закінчуються двома парами фігурок Ерота і Психеї, зображеними в

Золоті та сердолікові  прикраси з поховання

знатної сарматки

поцілунку, а застібаються великим каменем у золотому окутті  (на одному браслеті — це циркон, а на другому — цитрин,— камені, що добуваються в Таїланді, Бірмі та Шрі-Ланці). Найбільше враження справляє застібка-фібула, зроблена у вигляді дельфіна. Тулуб виготовлено з прозорого гірського кришталю, а голівка та хвіст — золоті [6, 143-146].

Менталітет сарматських племен.

Так хто ж вони, сармати, безпосередні учасники формування східнослов'янських  націй і східнослов'янського менталітету?

По суті – як і скіфи: грабіжники та шибеники. Їхні постійні набіги й вимоги платити надмірну данину вкрай згубно позначилися  на розвитку землеробських племен. Сарматське свавілля зробило життя  останніх до того нестерпним, що значна їхня частина пішла подалі на північ, до Десни, так би мовити в Чернігівську область.  

Римляни зовнішність сарматів описували так: "Люте обличчя, грубий голос, ні волосся, ні борода не стрижені". Цікаве спостереження, що допоможе збагнути психологію сарматів, повідомляє історик  Аріан, один із прокураторів Римської імперії, який часто з ними воював, а тому знав їх не із розповідей: "Їхніх коней спочатку важко розігнати, зате вони витримують яке завгодно навантаження; й тоді можна бачити, як жвавий, кремезний і дорідний кінь знесилюється, а ця мала шолудива шкапчина спочатку переганяє того, а потім залишає далеко позаду".

Людина заводить собаку, схожу на себе за характером. Добрий – доброго, злий – злого. Сармати  заводили "схожих на себе за характером" коней. Звідси й виходить, що вони – "довго запрягали", але надалі перли так, що не зупинити.  "Розгойдування" – типова сарматська риса.

Найбільший скарб сарматів – їхні жінки. Саме слово "сармат" у перекладі означає "підвладний жінці". Дами воювали пліч-о-пліч із чоловіками й не дуже прагнули до споконвічної жіночої мрії – осілості й стабільності. Тому й не залишили по собі ні облаштованих поселень, ні інших  свідчень тихого сімейного життя. Чи не від них у східних слов'ян повелося: чоловік – голова, жінка  – шия, куди поверне – туди й  буде? Чи не від сарматських амазонок до наших перейшли риси, не властиві ні європейкам, ні азіаткам: норовистість, непокора, здатність поставити на місце і чоловіка, і пана, і  султана? Чи не від сарматських модниць  до наших перейшов вишуканий смак у доборі одягу?  Адже європейські жінки, при всіх їхніх можливостях, одягаються все-таки досить просто. Про американок я взагалі мовчу. А одяг людини нам безпомилково розповість про менталітет її власника, чи не так? 

Самобутні звичаї й традиції сарматів, як "гарні", так і "погані", безсумнівно немало вплинули на звичаї й традиції народів, що жили поруч  із ними. Зокрема й на звичаї слов'ян. Недарма шляхта Речі Посполитої гордовито  наголошувала, що її коріння – сарматське, польські аристократи бажали, щоб  художники зображували їх у стилі "а-ля сармат". У мистецтвознавстві  є навіть особливий термін – "сарматський  портрет". Та й Богдан Хмельницький "скромно" йменував себе сарматським  князем. Як вважають лінгвісти, від  сарматів в українській мові збереглося багато слів. Наприклад: дбати, тримати, катувати, Дунай, Дніпро, Дністер, Дон  та інші. Специфічне українське "Ґ", якого немає ні в російській, ні в інших слов'янських мовах, – сарматське [5, 117-121].

Матеріальна культура сарматів

На всіх етапах розвитку культури сармати були кочовими скотарями, до того ж досить рухливими. Виходячи з етнографічних паралелей, такому типу відповідає певний склад  стада - насамперед вівці та коні (наприклад, у калмиків) Ці свійські тварини  єдині, хто може переносити постійне пересування, не втрачаючи ваги та життєвих сил.

Щодо коней, то вони були для сарматів всім. Кінь давав їжу, питво, одяг, силу та замжність, рятував життя.

Матеріальна культура сарматських племен мала досить низький рівень свого розвитку. У порівнянні зі скіфськими племенами, кочівники- сармати на основній території свого поширення (зокрема , у Поволжжі) мали культуру, яку можна охарактеризувати як досить безлику: невиразна її кераміка, зроблена від руки й досить одноманітна за формою. Навіть багаті поховання перших століть нашої ери містили дорогі вироби, які були або дарунками або видобутком (наприклад, предмети італійской бронзи), або імпортом, що зв'язуються з певними центрами (золоті прикраси з бірюзою й ін.). Те ж саме можна сказати й про кераміку, відносне різноманіття якої на рубежі й у перших століттях нашої ери можна зв'язати не з подальшим розвитком у сарматов власного керамічного виробництва, а зі збільшенням у них частки імпортних посудин [3, 185].

Відзначена бідність і невиразність властиво сарматській культурі сприяла появі локальних особливостей цієї культури, оскільки в кожному з районів сармати встановлювали контакти з місцевим осілим населенням і переймали якісь риси його матеріальної культури. Тому в основі поняття "сарматська культура" того або іншого періоду лежить сукупність тих ознак, які властиві в першу чергу сарматським кочівникам. Ознаки цієї культури поширювалися разом з її носіями - сарматськими кочовими племенами, а після стабільного проживання певних їхніх угруповань у нових районах поруч із тут осілими племенами, що жили, культура, що переселившихся сарматів здобувала нові риси. Цим і пояснюється специфіка культури сарматів Нижнього Дону, Північного Причорномор'я й інших районів.

Для кераміки ранньосарматскої культури найбільш характерними були кувшинообразні й горшкоподібні посудини без ручок, значно рідше зустрічалися глечики. Миски в керамічному наборі сарматів у цей час були відсутні взагалі. Що стосується набору посудин осілих племен, що проживали в центральних районах Північного Кавказу, то для них був характерний зовсім інший набір посудин: глечики, миски, кружки, причому всі ці групи кераміки були характерні тут і для пам'ятників попереднього скіфського часу.

Серед інших категорій матеріальної культури сарматів Кавказу, що володіли специфікою в порівнянні з подібними матеріалами сарматських кочівників більш вилучених північних районів, найбільш виразними представляються матеріали, пов'язані зі зброєю.

Зброя відіграла головне значення в житті кочових племен, оскільки вони були воїнами завжди - і в повсякденному житті й під час військових походів. Тому вважається, що кочівники мають більш прогресивні види озброєння, настільки необхідними їм для успішних воєнних дій.

Серед мечів і кинджалів III-I ст. до н.е. зустрічаються всі ті ж їх різновиди, що й на інших територіях проживання сарматів - із серповидними, антенними й кільцевими накінечниками. Однак є й деякі відмінності: якщо сарматські мечі й кинджали звичайно мали пряме перекресття, то північнокавказькі їхні зразки, у тому числі й ті з них, які були знайдені в курганах Кавказу й можуть бути пов'язані з кочовим сарматським населенням, часто бувають без металевих перехресть, що можна пояснити впливом місцевих кавказьких традицій. Ця особливість (наявність прямих перехресть або відсутність перехресть) характерна для мечів і кинджалів як кочового, так і осілого населення Кавказу, що говорить про близькість їх культур.

Самою масовою зброєю сарматов різних регіонів були стріли. Своєрідність культури сарматів проявляється в пануванні в них протягом усього розглянутого періоду (III-I ст. до н.е.)  втульчатих залізних наконечників стріл [2, 263-265].

Войовничі та властолюбні сарматські амазонки.

Особливістю сарматського соціального  устрою була гінекократія – високе становище у суспільстві жінок, свого роду матріархат. Сарматські жінки не лише підтримували лад у господарстві й виховували дітей. У "Путівнику" Скілакса Каріандського є відомості, що сарматські жінки часто тримали в своїх руках кермо влади. Це підтверджують і записи Поліена (ІІ ст. н. е.), який розповідає про ватажків сарматських племен – цариць Тіргатао й Амагі. Сарматки були воїнами нарівні з чоловіками. В могилу померлої жінки, навіть дівчинки, крім прикрас клали зброю. А родинні поховання формувалися навколо могили жінки, яку вважали праматір'ю.

Античні автори повідомляли, що сарматки були чудовими вершницями, вправно метали дротики й стріляли з луків. Тобто дами були вельми емансиповані, незалежні, на рівних брали участь у  військових "розбірках". Обожнювали полювати, виїжджали "на кабана" іноді  з чоловіками, а вряди-годи й без  них.

Усе це їхнім сусідам грекам, які сприймали жінку лише як служницю, здавалося таким неймовірним, що вони складали про сарматок легенди. Зокрема, про загадкових амазонок. Ось  одна з них, яку записав Геродот.

Про савроматів розповідають таке. Коли елліни билися з амазонками.., тоді, кажуть, елліни, після перемоги на Фермодонті відпливли на своїх  кораблях із усіма полонянками, яких вони захопили, але на морі амазонки, напавши на чоловіків, зарізали їх. Проте амазонки не вміли поводитися з кораблями, не знали, як користатися ні кермом, ні вітрилами, ні веслами. Зарізавши чоловіків, вони віддалися на волю хвиль і вітру. І так вони прибули на Меотидське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів. Там амазонки, зійшовши з кораблів, пішли далі в глиб країни. Спершу, знайшовши там стайню коней, вони захопили їх і почали на конях грабувати скіфські господарства.

Скіфи не могли зрозуміти, що це таке: вони не знали ні їхньої мови, не бачили такого одягу, не знали, що це за плем'я. Вони були здивовані, звідки ті прибули, і спочатку вважали їх за чоловіків у юному віці, і  почали з ними битися. Після битви, підібравши трупи, вони довідалися, що то були жінки. Порадившися, вони вирішили більше не в який спосіб не вбивати  їх, але послати до них своїх  юнаків у такому числі, скільки було там жінок. Вони наказали їм отаборитися  поблизу них і робити все те, що ті роблять. Так вирішили скіфи, бажаючи  мати дітей від амазонок.

Пішли туди юнаки і робили, як їм було доручено. Отже, коли амазонки зрозуміли, що юнаки прийшли не для  того, щоб їм шкодити, вони перестали  звертати на них увагу. Так із дня  на день один табір наближувався до іншого. Юнаки, як і амазонки, не мали з собою нічого іншого, крім зброї  та своїх коней. І вони жили так  само, як і ті, їздили на полювання  і робили наскоки. 

Амазонки в середині дня  звичайно робили ось що. Вони розходилися  по одній, по дві, окремо одна від одної  для природних потреб. Побачивши  це, і скіфи почали робити так  само. Якось, коли одна з них відійшла від інших, юнак зовсім наблизився до неї, і амазонка не відштовхнула його, але дозволила йому з'єднатися з  нею. Вони не могли розмовляти один із одним (не могли порозумітися словами), але амазонка вказала йому рукою  прийти наступного дня на це саме місце  і привести з собою ще іншого, щоб їх було двоє, і що вона приведе  з собою ще іншу. Юнак повернувся і розповів про все це своїм  товаришам. Наступного дня на те місце  прийшов він і привів із собою  іншого. Там він знайшов амазонку, що чекала на нього разом із іншою, і всі інші юнаки, коли довідалися про це, почали зустрічатися з іншими амазонками.

Потім вони об'єднали обидва табори і почали жити разом, і кожен  із них мав за свою жінку ту, з  якою він уперше з'єднався.

Сарматські жінки відрізнялися від "слабкої статі" сусідніх народностей  не лише войовничістю й властолюбством, але й пристрастю до гарного одягу. Чого тільки не було у вбранні знатної  сарматки! І золота діадема, й сережки, і намисто, і всілякі прикраси з коштовним і напівкоштовним камінням – рубіном, гранатом, сердоліком, бірюзою.

Як приклад можна навести  опис сарматського вбрання з поховання  в селі Ковалівка під Миколаєвом: довга сукня з вузькими рукавами з червоної тканини на кшталт репсу, розшита дрібними золотими лусками  й намистинками зі скла, агата, халцедону, прикрашена широкою смугою пишного  орнаменту золотого шиття. Поперек  грудей – ряд золотих лусок  із емалевою інкрустацією. Поверх сукні  – синя свита із широкими рукавами. Її краї оторочені широкими смугами  з безлічі дрібних сплющених  шматочків золота різної форми. Свита  застібалася двома золотими фібулами у вигляді жука-скарабея, виготовленого  з напівкоштовного каміння. Дрібними золотими лусками були розшиті туфлі, безліччю скляних бісеринок –  манжети шароварів. Вбрання доповнювали  золоті браслети й низки намиста  з рубіновими вставками, золоті сережки  й діадема з напівкоштовного  каміння [4, 191-193].

Висновок

На різних етапах розвитку сарматської культури, згідно з різним походженням племен та мінливістю зовнішніх впливів, витоки та художні  особливості образів сарматського мистецтва були різними.

Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих  сарматських похованнях чимало ювелірних  виробів та посуду з коштовних  металів. Вони є складними поховальними спорудами.