Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Апреля 2014 в 17:10, курсовая работа
Актуальність теми. В останні роки до традиційної духовної культури слов’янських народів помітно посилився інтерес представників різних наук – істориків і археологів, філологів і філософів, етнографів і мистецтвознавців. Такими найбільш стійкими традиційними елементами духовної культури є, наприклад, календарні звичаї та обряди, в яких виявляється, по-перше, етнічна специфіка того чи іншого народу, по-друге, риси, що засвідчують генетичну спільність та однакові чи подібні закономірності історичного розвитку певних етносів.
Сліди особливого вшанування і навіть обожнювання вогняної стихії зберегли як самі назви священного вогню, так і весь комплекс обрядових дій. На Прикарпатті й Гуцульщині вівчарі, вигнавши овець на полонини, «викручували» на Юрія «живу» ватру, яка повинна була горіти аж до покрови. Добували гуцули «живий» вогонь також і на свят-вечір [4, c. 13].
Про важливість вогнища в системі обрядових елементів купальського святкування свідчить той факт, що ритуальний вогонь у ряді місцевостей став називатися так, як і свято: наприклад, поліщуки його називали «купайлом», «купайлицею», а лемки й бойки не без впливу сусіднього польського й словацького населення — «субіткою». До речі, терміни «купайло» й «субітка» не відзначаються чіткістю й незмінністю вживання, а мають у деяких місцевостях одночасно кілька значень (назва свята, купальського вогню, ритуального вогню взагалі та ін.) або певне синкретичне значення. Однак аналіз термінологічних означень «купала» й «субітка» як формальних показників свята дасть змогу простежити і певні функціональні особливості купальського ритуалу.
Суттєвим моментом ритуалу купальського вогню є попередня підготовча робота: вибір матеріалу для май-бутнього багаття (скажімо, соломи, дров, хмизу, сміття), шляхи і способи його здобування (збирання, крадіжка) тощо. Наявність або відсутність того чи іншого елемента, способи їх комбінування створюють регіональну специфіку купальського святкування.
Здатність вогню спалювати,
знищувати дотла певні речі
викликала в первісної людини
уявлення про його очищувальну
силу. Визнання і вшанування цієї
сили — одна з ознак
На Україні купальські вогні теж запалювали переважно із соломи та старих, непотрібних речей [8, c. 58-59].
На свято Купала приходили всім селом. Відсутність кого-небудь оцінювалась як ігнорування інтересами колективу, їх проклинали, погрожували, що збереглося в зразках купальського фольклору:
Хто не піде на Купала,
З того вийде душа й пара.
Котра дівка на Купайлі не бувала,
Щоб вона сіла та й більше не встала.
Хто не піде на Купало,
Щоб йому ноги поламало,
Щоб поклало колодою,
Колодою смоловою.
У старовинних письмових джерелах Купало характеризується як язичницький бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі.
Купальським традиціям притаманні язичницькі елементи культу сонця, обрядів очищення.
Обрядові ігри та вірування супроводжувались купальськими піснями, хороводами, плетінням вінків та гаданням, розкладанням багаття, купанням.
В основі купальських обрядів лежать культи вогню, води і рослинності. Купальські вогні – це відгомін культу сонця; купальська вода – символ цілющої сили; купальське дерево – родючість та щастя.
Вогонь виступає символом сонячного світла, яке в ніч на Івана Купала досягає своєї зрілості й набуває найбільшої життєвої сили.
Сонце у купальних іграх уособлює колесо, яке обмазується дьогтем, обвивається соломою і спалюється або запалене спускається з горба у воду. Пускання колеса ніби утверджувало перехід від сонцестояння літнього до зменшення життєвої сили сонця.
Усі ці дні символізували річний рух сонця і повинні були стимулювати врожайність землі. Запалити вогонь на святі доручали поважним дідам, котрі добували його тертям, що ніби споріднювало дерево із сонцем як джерелом вогню [9, c. 26-27].
Основними атрибутами свята є Купало і Морена (Мара, Марина) – згідно із слов’янським миром, зимове божество, що морить землю стужею, а людину – хворобою і голодом; вони уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества.
Ввечері напередодні Івана Купала, дівчата роблять опудало з соломи і називають його “Мара”. Коло тої Мари кладуть купи кропиви і перестрибують через неї босими ногами.
Пізніше на ту кропиву кладуть солому і запалюють, а потім стрибають через вогонь.
В кінці вечора, коли вже гра кінчається, Мару несуть до річки чи ставка і топлять у воді. Коли топлять Мару, то дівчата здіймають з голови свої вінки і розвішують їх на деревах, буває й таке, що ті вінки дівчата несуть додому і вішають їх у хатах, як засіб охорони від нечистої сили.
В.М.Ястрєбов описує купання таким чином: дівчата, перед тим, як зайти в річку, знімають з себе весь свій одяг і одягають тільки одні вінки. Заходячи в річку, вони вінків не знімають, а занурюються з головою, і вінки спливають самі. Можна сказати, що цей обряд символізує очищення від всього злого, тому що саме голе тіло і є символом чистоти. Це пов’язувано із народженням людини, яка приходить в цей світ голою. І тому проводячи цей обряд, дівчата ніби заново народжуються.
Виходячи із вище сказаного, можна сказати тільки те, що свято Івана Купала є не лише суто українським святом, але побутує і дотримується багатьма національностями України. Хоча, звісно, скрізь воно має свою особливу обрядовість, яка характерна тому чи іншому народові [2, c. 34].
Це день літнього сонцевороту, що збігається з Різдвом Івана Хрестителя. Ім'я ж святу дав Купало - поганський бог земних плодів. Колись йому приносили в жертву хліб - головний дар української землі. Та вже багато літ цього ідола ніхто не вшановує, про його божественну суть забули, а самого перетворили на опудало. Головні атрибути свята - це Купало й Марена. Тому до цього свята молодь заздалегідь старанно готувалась: робили опудало, готували деревця (називали їх «Мареною» або «Купалом»), плели з живих квітів вінки, збирали хмиз, готували кулі соломи на вогнище. За звичаєм, це дві уквітчані гілки, подібні до людських фігур. Довкола опудал молодь водить таночки та співають ритуальні купальські пісні. Дівчата плели вінки з польових квітів й перед заходом сонця збиралися на вигонах біля річок.
Ввечері, коли за обрієм ховалося сонце, а на небі з’являлися діаманти зірок, молодь збиралася на умовленому місці (здебільшого недалеко від річки, на узліссі чи в гаю) і навколо «марени» починали водити хороводи. Основною темою цих хороводів є кохання. На відміну від весняного циклу хороводів на Купала їх виконували дівчата й хлопці разом. Обов’язково розкладалося велике вогнище, через яке стрибали дівчата і хлопці поодинці або в парі.
Танцююче полум'я цього літнього вечора виглядає казково. Купальське вогнище згідно переказів має велику міфічну силу. Через купальське вогнище стрибали всі, проходячи таким чином своєрідний ритуал ощищення. Пари, які кохаються, мають стрибати вдвох. Вважається, що та пара, яка не розніме рук, перестрибне через багаття, згодом і побереться.
У деяких народів купальські вогні замінюються спаленням колеса, обв'язаного соломою. Вогняне, воно котиться з пагорба, розсипаючи іскри. Розкладання багаття та стрибання через нього мають на меті звільнення від ворожої сили, хвороб, смерті, злих міфічних істот. Адже на Купала активізуються надприродні сили: русалки, мавки, упирі та відьми. Тому від них охороняються всілякими засобами: кладуть на підвіконня жалку кропиву, в стайнях ставлять осикове дерево. Спалення ж Купайла також має міфічне підґрунтя, по суті - це обряд звільнення людини від смерті, символ її перемоги над небуттям.
Пізньої ночі дівчата пускають на воду сплетені ними вінки з прилаштованими запаленими свічками. Існує прикмета: якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівчина впродовж року вийде заміж, а якщо крутиться на місці - доведеться їй ще трохи дівувати. Якщо вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, з тієї сторони й прийде наречений дівчини.
Часто хлопці намагалися зловити вінки дівчат. Двійко зазделегіть домовлялися про те, яким буде вінок. Кожна дівчина плела його так, щоб можна було впізнати: вплітали яскраву свічку, або велику квітку. Якщо хлопцю вдавалося зловити вінок коханої, діставшись до нього вплав чи на човні, це вважалося доброю прикметою для їх подальшої спільної долі [5, c. 71-72].
Можна сміливо казати, що серед народних свят, що відзначаються влітку, чи не найулюбленішими серед молоді бо найромантичнішими, вважаються купальські свята. За народними переказами, саме в ніч на Івана Купала (з шостого на сьоме липня) востаннє з'являлися русалки, а опісля вже затихали до наступного року. Переконатися в цьому щороку у чарівні куточки природи відправляються романтики. Адже купальська ніч, це ще й ніч “вільної любові”. А кому мама не дозволяє, можна обмежитися й не менш екзотичним (аж кров у жилах горить) заняттям - традиційно у ніч на Купала молодь перестрибувала через велику (чим більшу - то краще) ватру. А ще у ніч на Івана Купала цвіте папороть. Здавна були сміливці, що хотіли здобути її цвіт. Вважалося, що той, хто встигне зірвати жовту квітку, здобуде чарівну силу, яка допоможе знаходити закопані скарби, передбачати долю людини, лікувати хвороби. Кажуть, природа цієї сили - нечиста. Тому, квітка папороті може зробити людину багатою, але щасливою - ніколи.
Існує повір'я про цвіт папороті, котрий з'являється в купальську ніч. Згідно легенди: папороть цвіте лише одну коротку мить найкоротшої у році ночі під Івана Купала. Здобути цю квітку досить важко, оскільки її береже від людей нечиста сила.
В народі вірили, що русалки з'явилися на світ у момент падіння з неба Сатани. Деякі з його однодумців, яких вигнали разом з ним, впали у воду де й почали готувати зло проти людства. На наших же теренах за часів язичництва русалки вважалися не лише річковими богинями, яким приносили чисельні жертви, але й володарками скарбів та чарівницями.
Є декілька версій походження слова "русалка": від слова "русло", або ж від слова "русява", - адже русалок уявляли з довгим й густим русявим волоссям, що розкішними хвилями спадає з плечей, прикриваючи голе тіло. На Заході ж русалки з'являлися у, так би мовити, пристойнішому вигляді вдягнутими в рибальські сіті. Втім, є версія, що волосся русалок все ж таки зелене. Переважно русалки живуть у воді, але напередодні свята Івана Купала виходять на береги своїх річок. За тимчасове житло вони обирають старі, гіллясті дерева. Як це властиво й їхнім цивілізованим одноліткам, потяг до серйозних і конструктивних занять у них абсолютно відсутній: вони цілими вечорами гойдаються на гілках, розмотуючи пряжу, вкрадену в жінок, що лягають слати без молитви.
Лави русалок безперервно поповнюються. Ними стають мертвонароджені дівчатка або ж немовлята, що померли без хрещення, а також утопленці-самогубці. А ще дівчата, що купалися без натільного хреста (наявність чи відсутність купальників та іншого одягу до уваги не береться). Між іншим. чимало легковажних осіб й самі прагнули приєднатися до русалок: адже ті володіють даром вічної краси та молодості, та ще й мешкають у кришталевих палацах, споруджених на дні озер та річок. Над ними головує цариця, яку призначає (теж із русалок) за безапеляційним принципом водяний цар. Є повір'я, що рядові русалки без вказівки цариці не мажуть ні погубити, ні навіть налякати людину. Ще одна принада русалок -їхні чарівні голоси.
Оскільки проти їх нападу допомагає полин-трава та хрест, накреслений на землі, деякі практичні чоловіки свого часу робили так: навколо хреста малювали коло й ставали в нього, захищаючись від надокучливих чіплянь чарівних звабниць [12, c. 16-17].
Календарна обрядовість цікавила письменників від початку зародження нової української літератури. Так, одна з перших п´єс — опера С. Писаревського «Купала на Івана» була створена на основі елементів народного дійства. Чимало мотивів обрядовості використовували поети-романтики (пісня русалок в баладі Л. Боровиковського «Заманка», у творах М. Маркевича «Русалки», «Іван Купала», «Сон-трава»).
В опері С. Писаревського «Купала на Івана» обряди Купала та весілля подано, як водяться вони в українців, у справжньому їх вигляді з національними піснями. Детальний опис обряду Купала вводиться вперше в українську літературу. Письменник зробив спробу підпорядкувати фольклорний матеріал ідейному змісту п’єси. Частково це йому вдалося.
Купальська обрядовість українського народу за своїми функціями і формами вираження теж має подібне спрямування.
В описах купальського святкування здебільшого фіксується лише факт перестрибування через вогонь, а семантика і функції цих ритуальних дій не з'ясовуються. Проте деякі збирачі купальської обрядовості пробували заглибитися в сутність описуваних обрядових дій і пояснити їх зміст і значення. Так, Милорадович в уже згадуваному описі Купала на Лубенщині зауважив, що вогнища палили на березі ріки з таким розрахунком, щоб можна було «перелетіти через во-гонь у воду і відразу ж очиститися і вогнем і водою». Невідомий автор у статті «Ніч під Івана Купала» теж намагається коментувати аналогічні ритуали, щоправда, не вказавши географії їх побутування: «Легіні і дівчата перестрибували через вогонь. Жінки переносили через вогонь своїх дітей. Хворі палили в тім вогні різного роду зілля, що мало лічити від всяких недуг та нечистих сил. А всі ті обряди в минулому відбувалися ще з більшим торжеством, якщо мати на увазі, що в поганських часах вогонь мав велику очищальну силу і лиш перейти через нього вистачало, щоб очиститися» [14, c. 1].
Реалізація мотиву очищення на основі «обрядового спілкування» з купальським вогнем має свої локальні інваріанти і зумовлена географічним середовищем, специфікою ведення господарства, тим чи іншим родом занять. Так, згідно із світоглядними уявленнями наших предків очисна сила вогню могла впливати не тільки на людину, а й тварину, що було важливо, наприклад, для населення Українських Карпат, яке головним чином займалося тваринництвом. І. Франко у статті «Людові вірування на Підгір'ю» зазначає, що через купальську «субітку» «пастухи скачуть, щоб весь рік були здорові і переганяють також худобу, щоб її чари не бралися».