Меценатство в Києві на межі ХІХ - ХХ століть

Національний Університет  «Києво-Могилянська Академія»

 

 

 

 

 

 

Реферат

З курсу «Історія української  культури»

Студентки 2-го курсу ФГН, кафедри культурології

Карасьової Ольги

На тему «Меценатство в Києві на межі ХІХ - ХХ століть»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                              План

 

 

 

Вступ                                                                                                                 3

Бродські                                                                                                             3

Григорій Галаган                                                                                              5

Терещенки                                                                                                         6

Яків Бернер                                                                                                        9

Ханенки                                                                                                             11

Висновок                                                                                                           12

Література                                                                                                         13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Ще з давніх часів Україні було відомим таке явище як меценатство. Можна пригадати Князів Київської Русі, гетьманів Петра Сагайдачного та Івана Виговського, Івана Мазепу, Кирила Розумовського, які внесли величезний внесок для розвитку освіти, відкриттю Києво-Могилянської академії, поширенню будівництва храмів на Україні.

 Особливого поширення  на Україні благодійництво набуло  у XIX-XX століттях. 

Найбільше розвинулося в цей період воно у Києві, де діяло близько ста різних комітетів і суспільств милосердної спрямованості, що займалися допомогою незаможним верствам населення. Існували безкоштовні нічліжні притулки і богадільні для престарілих, будинки працьовитості, їдальні дешевих обідів, будинки дешевих квартир і тому подібне.

«"Творити благо" для інших, для суспільства здатний не кожен. Але Києву на таких людей таланило. І матеріалізована пам'ять про їх добрі справи у вигляді прекрасних будівель (а це лише перше, про що згадуєш) досі стоїть на вулицях міста»[3]

 

Добровільні суспільства і окремі особи за власний рахунок засновували і утримували лікарні і амбулаторні лікарні, дитячі сади, ясла і денні притулки для дітей робочого класу, школи і училища. Найбільш відомою була діяльність меценатів братів Бродських, Григорія Галагана, родину Симиренків, подружжя Ханенків, Якова Бернера, кілька поколінь Терещенків та багатьох інших заможних благодійників.

 

Бродські

 

Імперія родини Бродських  починається з кінця XVII століття, власне, з міста Жовкве ,де жив  рабин Олександр Шор. Його правнук  Меїр Шор перемістився з містечка Бродів до Златополя. З цього часу у документах і починає зустрічатися інформація щодо родини Бродських.  Один з п’яти синів Меїра – Абрам, – 1855 року збудував у Златополі муровану лікарню на 40 ліжок і пожертвував капітал на її утримання. Через 3 роки він переїхавши до Санкт-Петербургу, а згодом – до Одеси , займався також доброчинністю (побудував синагогу)

  Брат Абрама, Ізраїль  також відзначився доброчинністю.  Маючи стартовий капітал 40 тис. рублів (частка батьківської спадщини), він заснував у селі Лебедині біля Златополя свій перший цукрово-рафінадний завод. Пізніше він володів ще двома цукровими підприємствами, орендував цукроварню у Райгороді та очолював Томашівський цукрозавод. Ізраїль пожертвував свій Бобринецький маєток на утримання притулку для старих, який він звів.

 

 Переїхавши із родиною  до Києва, Ізраїль будує на  Лук’янівці Єврейську безплатну  лікарню(1885) на 100 ліжок, в  чотирьох  корпусах якої були відкриті  терапевтичне, хірургічне, жіноче, інфекційне  та очне відділення (у наш час  тут розміщується обласна лікарня). Цукровий магнат витратив на будівництво лікарні 169 тис. руб. і ще 50 тисяч пожертвував як недоторканний капітал, відсотки з якого (3 тис. руб. на рік) йшли на її утримання. Також Ізраїль придбав лазню на вулиці Ярославській, річний прибуток якої (2,5 тис. руб.) теж жертвував на утримання лікарні.

 

Відомим меценатом був син Ізраїля, Лев, який заснував і очолив «Друге Пароплавне товариство по Дніпру та його притоках», володів кількома прибутковими будинками та значною частиною акцій міських товариств трамвая, водогону, освітлення, каналізації і газового господарства.

 Після смерті батька  він та його брат Лазар опікуються Єврейською лікарнею. Пономарьов пише, що 1895 року Лазар збудував там двоповерховий корпус дитячого відділення на 26 ліжок. Наступного року Лев звів триповерховий акушерсько-гінекологічний корпус з післяродовим відділенням на 32 ліжка. Лазар побудував пральню, відділення дезінфекції, електростанцію, епідемічний корпус і притулок для незаможних хворих. Лев провів електричне освітлення до корпусів і придбав додаткову ділянку для розширення садиби лікарні. На утримання лікарні Лазар заповів свій прибутковий будинок на нинішній вулиці Шота Руставелі. еред інших значних пожертв Лазаря – 132 тис. руб. на Бактеріологічний інститут у Протасовому Яру, 100 тис. на Політехнічний інститут, 300 тис. на Єврейське ремісниче училище і 500 тис. на Бесарабський ринок.

 

Лев також пожертвував 60 тис. лікарні Товариства надання допомоги хворим дітям та 50 тис. дитячій лікарні на нинішній Парковій алеї. Брати фінансували зведення будинків Національного художнього музею, Театру оперети, Подільської жіночої гімназії, Народної аудиторії та кількох інших громадських споруд, якими досі користуються кияни.

 

А 1898 року Лазар збудував на розі вулиць Рогнединської та нинішньої Шота Руставелі хоральну синагогу, наступного року Лев звів за два будинки від неї купецьку молитовню. 1926 року президія Київської міськради конфіскувала хоральну синагогу і, "на прохання трудящих", передала її «у використання під клуб єврейським трудящим-робітникам і кустарям».

 

 

Григорій Галаган

 

Григорій Павлович Галаган  народився 15 серпня 1819 року в селы Сокиринцях Прилуцького повіту. В 1840 році Г.Галаган закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, працював в Україні, три роки служив у Чернігівській палаті державного майна. Хорунжий пише, що початком доброчинної діяльності Григорія Галагана можна вважати 1843. Тоді він роздавав хліб і гроші потерпілим від неврожаю селянам. У 1848-1851 він був обраний предводителем дворянства Борзненського повіту, 1851-1852 – суддею Чернігівської губернії. Автор згадує, що 1849 року подружжя Галаганів мало будинок у Києві на розі вулиць  Прорізної і Хрещатика, де пізніше розташувався “Hotel de France”

Галаган допомагав улаштовувати побут селянських господарств, коли 19 лютого 1861 року відбулася реформа про звільнення селян від кріпацтва (він упроваджував її положення в Чернігівській губернії). Також він утримував Колегію, яка відкрилася 1 жовтня 1871 року (для цього він продав 8 тисяч десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях на суму 275 тисяч рублів, пожертвувавши до фонду навчального закладу мільйон рублів і придбавши садибу – три будинки і кілька флігелів на вулиці Фундуклеївській в Києві.

Названа вона була на його честь його сина Павла, який помер у віці 16-ти років. А у статуті зазначалася мета закладу :

«а)надати певному числу незаможних молодих людей підготовчі можливості для отримання університетської освіти; б) сприяти розвитку самостійної  педагогічної справи в Україні шляхом навчально-виховної практики» [1:33]

Григорій опікувався Колегією, придбав на свої кошти  бібліотеку, де нараховувалося більше десяти тисяч томів.

За допомоги Галагана проведено  перший перепис населення Києва (1874), а раніше – Житомира. Автор його біографії зазначає, що 23 вересня 1873 року Григорій Ґалаґан привіз із Сокиринців до Києва на засідання Відділу Остапа Вересая.

Григорію Ґалаґану було присвоєне звання почесного громадянина Прилук.

 

 

Терещенки

Терещенки були українські промисловці, землевласники та меценати ХІХ – початку ХХ століття. Походила ця династія з козаків м. Глухова (нині Сумської області). Глава родини був Артем Якович та його сини Микола і Федір. Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. Їй належало понад 200 тисяч десятин землі (з них 70 тисяч на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн. крб. У 1911 році їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. крб.

  Діяльність Ніколи Артемійовича і його братів в напрямах земське управління, просвітницький рух і добродійність, дала основу поставити у фамільному гербі Терещенко девіз : "Прагнення до громадських справ".У 1870 році Артемій Якович дає синам повну свободу дій і вони засновують "Товариство буряко-цукрових і рафінадних заводів братів Терещенко" з первинним капіталом в три млн. крб. В цьому ж році на всеросійській виставці це Товариство було удостоєне срібної медалі "За дуже хороший цукровий пісок і хороший м'який рафінад при значному виробництві". З часом річний об'єм Товариства перевищив 12 млн. крб., а справами управляло 14 контор в різних містах Російської імперії.

У Києві сім'я Терещенко оселилася у будинку №12 на Бібіковскому бульварі. Тут Нікола Артемійович активніше починає займатися благодійною діяльністю і інвестуванням у будівництво громадських будівель.У 1881 році відкривається училище для сліпих, єдиний на той час заклад в Росії. У цьому ж році Нікола Артемійович виділяє 23 тыс.руб. на будівництво Маріїнського дитячого притулку на розі вулиць Паньковской і Микільсько-ботанічної ( нині НДІ психології).

У 1885 році Н.А.Терещенко  вирішує виділити 60 тис. крб. на будівництво  нічліжного будинку по вулиці Басейній, 16, розрахованого прихистити до 500 чоловік, що потребують даху. У зимові морозні дні в цьому будинку розміщували і до 600 чоловік. Зміст цього закладу обходився Терещенко ще у більш ніж 60 тис. крб. щорічно. У радянські часи упродовж декількох десятиліть в цьому будинку знаходився пологовий будинок, в якому на світ з'явилися тисячі киян. Цей 111-річний будинок був ще досить міцною спорудою і тривалий час міг би ще служити прикладом для наслідування, пам'ятником добродійності і милосердя. Але був знесений впродовж двох днів в червні 1996 року при реконструкції вулиці Бассейной.

 

На засоби, що виділяються  Ніколою Артемійовичем, були побудовані 4-а гімназія (нині Транспортна академія), 5-а гімназія по Великій Васильківській, притулок-училище для глухонімих на Мало-Дорогожицкой вулиці, колонія для малолітніх злочинців, жіноча гімназія на Покровской вулиці, школа при

Борисоглібській церкви, Троїцький народний будинок ( нині там знаходиться театр оперети), будинок працьовитості по Гоголівскій вулиці, Покровська церква на Соломінці, собор св. Миколи в Покровському монастирі. Значні кошти він виділив на будівництво Володимирського собору, був одним з інвесторів будівництва в Києві Політехнічного інституту, перерахувавши до фонду будівництва близько 150 тис. крб. Займаючись справами Суспільства поширення комерційної освіти, головою якої він був з 30 червня 1896 року, Нікола Артемійович величезну увагу приділяв ролі освіти. Він задумав заснувати зразкове міське училище і виділив для цього 150 тис. крб., проте цих засобів вистачило тільки на будівельні роботи. Син Ніколи Артемійовича Олександр Николович виділив ще 220 тис. крб. 100 тис. крб. з них було витрачено на купівлю земельної ділянки під будівництво і 120 тис. крб. - на зміст. У будівлі розмістилися два училища - чоловіче і жіноче. Будівля і нині прикрашає Львівську площу Києва. Це Театральний інститут ім. И.К.Карпенко-Карого.

 

На Подолі за ініціативою  і на засоби (близько 330 тыс крб.) Н.А.Терещенко побудована чоловіча торгова школа. З 1899 року тут же починає працювати і перша в Росії жіноча торгова школа ім. Терещенко.

 

Нікола Артемійович  не лише виділяв кошти на будівництво  учбових закладів, але і брав участь в керівництві ними, виконуючи тривалий час обов'язки почесного опікуна 1-ої гімназії і старости гімназичної церкви св.Миколая.

Нікола Артемійович  був великим знавцем і поціновувачем  мистецтва. Збирати свою художню  колекцію він почав ще в Глухове. У цьому йому сприяли брат Федір, сини Іван і Олександр, дочки Варвара і Ольга - обізнані колекціонери, поціновувачі і меценати.Завдяки ним і до теперішнього часу Київ демонструє відвідувачам цінні збори чотирьох державних музеїв - Т. Г. Шевченка, російського мистецтва, східного і західного мистецтва, які знаходяться у будинках, що належать раніше сім'ї Терещенко, і Національного музею, побудованого за їх участю. Сім'я Терещенко - Нікола і Федір Артемиевичи і Іван Николович - стали серйозним конкурентом знаменитого московського колекціонера Третьякова.Для Київського художньо-промислового і наукового музею (така первинна назва Національного музею) Нікола Артемійович придбав велику колекцію з розкопок В. В. Хвойки, замовив 34 портрети українських гетьманів і інших історичних осіб. У його колекції почесне місце займали картини видатних майстрів російського живопису І.Крамского, В. Верещагина, В. Перова, І.Ріпина, В. Поленова, В. і А.Васнецовых, И.Айвазовского. Досить велика експозиція була представлена полотнами українських живописців - Н.Пимоненко, Н.Кузнецова, С. Костенка, С. Светославского, До.Трутовского і інших.Нікола Артемійович хотів зробити свою колекцію надбанням усіх любителів живопису, але сучасники не зрозуміли і не оцінили його намірів.