Міфологія та релігія як феномен духовної культури

Харківський  інститут банківської справи

УБС

НБУ

 

 

 

 

 

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

 

 

 

 

Індивідуальна робота студента

з дисципліни "Історія української культури"

на тему:

«Міфологія та релігія як феномен духовної культури»

 

 

 

 

Виконав                                                                      студентка групи 14-ФК

                                                                                    Тесфайє Е. А.

 

Перевірив                                                                    к.ф.н., доцент

                                                                                     Чистіліна Т.О.

 

 

 

Харків 2011

 

ЗМІСТ

 

1. Міфологія як феномен  духовної культури у слов’янських народів

2. Зародження релігійних  поглядів у Київській Русі

3. Релігія як форма онтологічного самовизначення людини.

4. Висновок

 

1. Міфологія як феномен духовної культури у слов’янських народів

Духовна культура має  деякі важливі риси, що відрізняють  її від інших галузей культури:

• це найбільш віддалений від практики вид культури (хоч, як і вся культура, вона формується і змінюється в залежності від розвитку суспільної практики). Духовна культура за своєю сутністю безкорисна. Її сутність не користь, не вигода, а «радість духу» – краса, знання, мудрість. Вона потрібна людям сама собою, а не заради вирішення яких-небудь зовнішніх завдань. Релігійні переконання віруючих, нерідко перетворюються у засіб вирішення політичних чи яких-небудь інших практичних завдань;
• у духовній культурі людина у порівнянні з іншими галузями культури отримує найбільшу свободу творчості. Тут розум людини не пов'язаний утилітарними міркуваннями і практичною необхідністю, він здатний відірватися від дійсності і понестись від неї на правах фантазії. Свобода творчості проявляється уже в стародавніх міфах. Важливе значення вона має у будь-якій релігії.;
• творча діяльність у духовній культурі – це особливий духовний світ, створений силою людської думки. Цей світ незрівнянно багатший ніж реальний світ. У ньому поряд з образами дійсності існують образи незвичайних явищ. У цьому світі знаходяться небачені країни, які нагадують острова Утопії, пекло з кипучими котлами смоли для грішників і рай для праведників, придумані фантастичні планети і космічні кораблі, що прилітають невідомо звідки на Землю. У цьому живуть міфічні духи і боги, фантастичні гідри, дракони й русалки.

Яскравим прикладом  духовної культури є міфологія.

Міф – один з видів  усної народної творчості, характерний  для часів первіснообщинного, рабовласницького та феодального ладів. Міфи різних народів мають багато спільних.

Праслов’яни і давні слов’яни пройшли складний і тривалий розвиток духовної культури. Їхні уявлення про надприродне і магічні ритуали в цілому вписуються в загальну схему еволюції релігії: протягом дохристиянської релігійності у них мали місце всі основні типи уявлень про надприродне – залишкові форми чуттєво-надчуттєвих вірувань, вірування демоністичного типу й формовані теїстичні уявлення. Перший з цих типів репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерними були явлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатність не творити, а лише орудувати готовим). Праслов’яни ці вірування успадкували ще від до індоєвропейських часів, видозмінили їх і передали літописним слов’янам, а ті, в свою чергу русичам.

Продуктом власного релігієтворення  праслов’ян став другий тип вірувань у надприродне – демоністичний, який полягав у вірі духів. Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплем’яного суспільства, були уявленнями про безплотні надприродні істоти – духи, котрі мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і вже виявляють деякі ознаки творильності щодо природного.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого  розвитку, поступово зароджується третій тип уявлень про надприродне  – віра в богів. Для цього типу, що побутує спершу у вигляді політеїзму, а потім набирає монотеїстичного змісту, характерним є уявлення про надприродне як про могутню, всевладну істоту – про Бога. Початки теїстичного типу вірувань зароджуються ще в надрах демоністичної релігійності й розвиваються в політеїстичні вірування літописних слов’ян та стародавніх русів під час формування в них феодальних відносин.

Перші відомості про  демоністичні повір’я й звичаї подають київські книжники і зовсім особливий фольклорний феномен – українська міфологічна новела, яка спільно з казками, піснями, легендами, прислів’ями, колядками доносить образи демоністичних персонажів. Аналіз змісту цих вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні «поверхи» в еволюції демоністичних образів. Перший з них представлено віруванням в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь; другий «поверх» представлено віруванням в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика тощо. Звичайно, «нижчі» вірування в дхів не зникають з появою «вищих».

Образи духів та духів-богів  у праукраїнській міфології представлено, а потім і передано українському язичництву віруваннями в рожаниць, Рода, дива, Ладу. Богом над богами в давні часи був Род. За міфологією він живе на небі, дарує життя людям, звірам, птахам. Цей бог зберігався в народній пам’яті дуже довго. Його вшановували ще й у XIX ст. Уважалося, що він є покровителем роду, предків і нащадків, які ще не народжені. Жіночі божества Рожаниці були покровительками народження і мали таємний зв’язок з космосом, з зірками. Душа людини в уяві наших пращурів – це зірка, яка з’являлась і гасла одночасно з народженням і смертю людини. Рожаниця згодом поділилась на образи Лади і її доньки Лелі. Їх ототожнювали із сузір’ями Великої і Малої Ведмедиці. Владикою світу був Сварог, бог вогню і світла. Від нього походять інші боги – Сварожичі. У трипільський період молилися до домашнього вогню (Овина), Даждь Бог – бог сонця, Стрибог – родоначальник вітрів, Велес (Волос)бог – достатку, торгівлі, «скотний бог». Мокоша – покровителька жінок. Її сфера – рукоділля, прядіння, ткання. Однак поклонялись їй усі. До нас дійшли вишиті на рушниках зображення цієї богині. Наші предки вірили в існування духів, демонів – лісовик, водяник, русалка, польовик, перелесник, болотяник. Вірили у перевертнів, вовкулак. Міфів є дуже багато. Вони стали основою переказів, фольклору.

Отже, враховуючи низький  рівень тодішньої абстрактної думки, міфи несли необхідну інформацію про оточуючий світ. Вони стали основою для розвитку науки, мистецтва та релігії слов’янських народів.

 

 

2. Зародження  релігійних поглядів у Київській Русі

Паралельно з розвитком  східнослов’янського язичництва на території Східної Європи поступово розросталися пагінці нової, християнської віри. Християнство ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти.

Поширення християнства на території  Київської Русі пов’язують з її вигідним територіальним розміщення. Для першої половини I ст. н.е. можна означити дві місцевості, в яких частина істориків і археологів кінця XIX – XX ст.. вбачала поширення християнства. Перша з них – це кримський півострів. Цей регіон привернув до себе увагу давно: вже на зламі двох останніх століть середньовічний Корсунь (античний Херсонес) справедливо вважався в історіографії центром проникнення нової релігії на східноєвропейські землі, сполучною ланкою між Візантійською імперією та Київською Руссю в часи християнізації наприкінці I тисячоліття н.е. Другим імовірним регіоном розповсюдження християнства було межиріччя Дніпра і Дунаю – місцевість, де жили носії черняхівської культури, які мали безпосередній стосунок до етногенезу слов’ян.

З погляду археології проникнення  християнства до київського регіону  ознаменувалося появою перших хрестоподібних підвісок, окремих грунтових захоронень та пдкурганних ямних могил: поховання саме в землі, а не на її поверхні було однією з основних вимог нового віровчення.

В другій половині X ст. на Русі реально склалося кілька осередків щеплення християнського віровчення. Воно дедалі більше знаходило своїх прихильників і в дружинному оточенні великого князя київського – тому прошарку панівної верхівки Київської держави, від якого значною мірою залежали кардинальні зрушення в системі ідеологічної організації тогочасного суспільства. Київський правитель усвідомлював свою вирішальну роль у справі реорганізації системі релігійних вірувань. Важливо зазначити, що в свідомості «варварських» вождів тієї доби візантійська модель християнства пов’язувалася насамперед з уявленням про вищу світську владу. Ця обставина заграла вирішальну роль у запровадженні на Русі християнства за візантійським зразком. Починаючи з 988 р. н.е., офіційного хрещення Києва, церква послідовно й неухильно викорінювала залишки язичницьких культур.

Християнство являло собою складний соціокультурний  комплекс, що поєднував у собі не лише власне сакральні уявлення, вірування  та ритуали, а нормативну мораль, право, естетику. Проте духовне життя давньоруського суспільства живилося не тільки імпульсами християнства. Розвинуте в часи державотворення східнослов’янське язичництво не відразу поступилося місцем вірі. Давньоруська доба стала епохою протистояння старої і нової релігійних систем, що спричинилося до появи такого духовного феномена як двовірство.

 

3. Релігія як форма онтологічного самовизначення людини.

Домінуючим поглядом на походження релігії є визнання того, що вона є невід´ємною складовою  людського буття. Тобто вважається, що людина онтологічно залежна від  релігії. Таке бачення виникло не сьогодні, не є надбанням лише сучасних філософських шукань.

Ідею єдності людини з божественною субстанцією можна  знайти вже у ранньофілософських вченнях. Так, про божественну частку в людині говорив давньогрецький філософ Платон (427—347 до н. е.). Щоправда, ця частка в його розумінні має «демоністичний характер». Притаманна людині надприродна субстанція з часом абсолютизується, а тому гностичні вчення, наприклад, не задовольняючись традиційним поділом на душу і тіло, виділяли третій центр – «внутрішнього Бога». Цей духовний центр набуває властивостей іскри, яка то ледь тліє, то розгоряється, перевтілюючи все людське єство у світло. Влада цієї іскри абсолютна, оскільки навіть незначний її порух здатний зруйнувати на перший погляд непорушний світ.

Релігія – засіб утвердження  людини у світі. Поставивши себе поза природою, людина завжди потребувала  засобів утвердження у світі. З непоборним бажанням порятунку (як індивідуального, так і родового), на основі й за допомогою багатої  уяви вона населяла світ різними образами. Вони захищали, допомагали чинити опір страху перед невідомим, смертю, небуттям. Спочатку засобом подолання такого страху був ритуальний танок, під час якого людина зливалася із сакральним, у неї з´являлося відчуття життєвої повноти, власної вкоріненості у світі.

Потім з´являється міф (або «природна релігія»). Його принцип  – «усі є все» чи «всі у всьому». У міфі людина шукає опори не в  «мікрокосмі» власної свідомості, а  в «макрокосмі» навколишньої дійсності. У міфологічній картині світу, де все з усім пов´язано, індивід почувається гвинтиком у механізмі космічного світопорядку. Гасло такого індивіда – «без мене Космос неповний, але і я без Космосу ніщо». Із плином часу цей принцип втрачав свою значущість.

Віра в надчуттєву реальність змінює статус міфа. Наповнюючись релігійним змістом, він перестає бути універсальним засобом освоєння світу. Згодом людина починає шукати основи свого буття не у зовнішньому світі, а у власному, внутрішньому. Й інтуїтивно знаходить у самій собі Бога – надприродне, яке пронизує все її єство. Засобом спілкування з ним стає релігійна віра.

Пошук Бога як відкриття  себе. Релігійна віра показує людині, що Бог пронизує і душу, і тіло. Ось чому в релігії людина самостверджується  як духовно-тілесна істота. Якби шлях до Бога проходив тільки через абстрактне мислення, то віра була б надбанням невеликої групи людей. Насправді вона притаманна як малоосвіченому селянинові, так і вченому, що стоїть на вершині наукових знань. Адже духовне пізнання є плодом живої інтуїції. Буття Бога нерозривно пов´язане з відчуттям його реальної присутності в житті. Це відчуття з´являється як безпосереднє «бачення», наповнене такою ж внутрішньою достовірністю, яку має бачення власного «Я». Лише завдяки інтелектуальному осмисленню буття набуває форми вираження в поняттях і символах

Релігійні почуття не можна звести до жодної зі сфер людського  духу – ні до моралі, ні до мистецтва  тощо. Це – своєрідні, неповторно індивідуальні  почуття благоговіння. Вони переконують  людину в реальності божественного світу не тим, що різними раціональними доказами доводять його існування, а тим, що свідчать про живий, безпосередній зв´язок із Богом. Повірити – означає узріти Бога.

Людині притаманна потреба  пов´язувати своє існування з  чимось вищим, священним, щоб пізнавати непізнане, пояснювати саму себе, створювати у свідомості всеосяжну картину світу, що давала б їй змогу відповідати на питання, де вона є і що мусить робити. У той же час своє життя вона мусить прожити сама, не наслідуючи зразків роду, кожен раз беручи відповідальність за власні вчинки на себе. Бо людський дух є не родовим, а особистим. Тому він здатний до індивідуального розвитку, до вільного вибору й до вільної постановки мети життя і діяльності.