Міжкультурний конфлікт

Глобалізований простір сучасності передбачає масштабність спілкування,  проте залишається відкритою проблема сенсу,  доцільності,  культурного рівня комунікації. Мирній діалогічній взаємодії народів перешкоджають негативні стереотипи, що зумовлюють відповідну            герметичну чи, навпаки, агресивну поведінку.

   Особливо різке взаємне несприйняття спостерігається між Сходом і Заходом як цілком         відмінних культурних блоків.  Концентрованою формою незримого психологічного їхнього протистояння став тероризм —  жорстока і безглузда насмішка над тривалими зусиллями   досягти миру. Кількість загиблих людей, масштабність збитків та нівечення природи і       культурної спадщини аж ніяк не сприяють гармонійному настроєві на зведення культури миру. Складність і суперечливість явища полягає в тому, що тероризм — боротьба не проти           людини, установи, держави, а проти самої ідеї порядку, гармонії, миру, злагоди. Це виклик самій ідеї культури миру. Це діяльність, спрямована на руйнацію, а не на створення. 

   Історія —  це боротьба за ствердження та існування певної ідеології, кожна перемога зумовлювала ряд наступних подій. Коли ж тероризм, масштаби якого загрозливо зростають,  переможе, —  це буде означати перемогу хаосу, оскільки це — боротьба за знищення. Його явна могутність і антилюдська мета нагально вимагають від людства шукати вихід і пояснення.    

   Головною причиною появи і поширення досліджуваного явища можна назвати “колоніальний комплекс”. Роки колонізації спотворили та істотно змінили вектор розвитку східних цивілізацій.     А що такі процеси рідко відбуваються безболісно, то не дивно, що багатовікова асиміляція спричинила вкорінення численних психологічних комплексів, передусім — неповноцінності та приниженості. Наслідок — культурний бунт, агресивне несприйняття, концентрована та цілеспрямована діяльність-реванш. Замість боротьби за розвиток, за оновлення, виникла боротьба “проти”: проти нового, проти іншого, навіть проти себе.

   Не можна не згадати харизматичного іранського лідера Рухоллу Хомейні, бурхлива діяльність якого — приклад приховування звичайної людської заздрості і злоби безсилля під маскою священного бажання захистити та відродити національну ідею.

   Адже саме під час колонізації виникла і поширилась низка взаємно нав’язаних ярликів. Саме Захід, під яким розуміємо Європу — спільноту держав, утворених на спільному культурному фундаменті,  вирішив перетворити цілий світ на власну імперію.  Безмежна жага влади затьмарила бажання пізнавати.

   Свою потужність і авторитет,  свої вміння та знання Європа зробила слугами своєї ж гордині, марнославства і користолюбності. Кожна культура розглядалася з позицій так званого європоцентризму, тобто, як така, що підлягає виправленню і здатна лише на те, щоб бути навченою, а не на те, щоб навчити. 

   Такі погляди міцно вкорінювалися у суспільство ХІХ століття головним чином через літературно-публіцистичні нариси, які через свою нечисленність та винятковість надовго заволодівали увагою аудиторії. Характерними є “спостереження”  французького мандрівника Г. Б. Дьопінга,  у якого поняття  “дикий”, “варварський” — основний епітет східних народів. Яскраво висвітлюються погляди західного суспільства в англійській літературі, наприклад, У.Коллінзом щодо Індії, або Р.Хагардом щодо Єгипту.

   Небажання проникнути в суть культури, споживацьке до неї ставлення викликало у колонізованих народів потужний внутрішній спротив,  розбудило негативні риси,  атрофувало самостійність і змусило пристосовуватись до вже звичної упродовж років присутності Господаря, неважливо — доброго чи поганого. Це дало колонізаторам підстави вважати підлеглі народи лінивим стадом, а тих,  хто гарячково та відчайдушно намагався захистити свою національну ідентичність, — жорстокими вбивцями. Європа,  яка визначала ідеологію,  яка контролювала світ,  переживає глибоку кризу ідей,  що засвідчують навіть назви творів відомих мислителів: “Смерть Заходу” Бьюкенена і “Занепад Європи” Шпенглера. Європа борсається у численних проблемах,  не маючи часу чи бажання віднайти рятівний імпульс.  Як стверджує польський журналіст і письменник Р.Капусцінський, “домінування Європи завершилося.  Континент перебуває у стані критичного пошуку свого місця”.

   Тільки тепер Європа починає наближатись до осягнення суті істинного гуманізму,  який визнає право на специфіку кожного народу; починає усвідомлювати значення чужорідної культури для свого ж світогляду. Цьому активно сприяють ЗМІ,  особливо — друковані органи,  такі,  як“Кур’єр ЮНЕСКО”, який своєю інформаційно-публіцистичною політикою нагадує освіченій Європі про її дитинство, її “дикі” етапи в розвитку, змушує визнати, що, варварським племенам, можливо, теж притаманна певна мораль, що їхня первісна свідомість слугує ключем європейської Історії.

    ЮНЕСКО присвячує багато уваги Сходу у своїх виданнях,  оскільки усвідомлює необхідність вивести Європу із стану розгубленості,  в якому вона перебуває після втрати зверхності та переваг. Прагнучи зруйнувати багатовікові стереотипи, “Кур’єр ЮНЕСКО” публікує безліч пізнавальних матеріалів, присвячених Сходу. У численних спецномерах демонструє нерозривність духовного і матеріального аспекту мусульманської релігії,  цінування свободи і вірність традиції, невід’ємність чуттєвого та духовного, метафізику внутрішнього буття Сходу.

   Головна небезпека  полягає в тому, що здійснення цих актів в ім’я священного провокує міцне вкорінення у свідомості Заходу негативних стереотипів щодо представників ісламських культур та усієї багатої і, безумовно, рівноцінної відносно інших релігій спадщини ісламу. Вирішення будь-якого конфлікту потребує якомога глибшого осягнення його причин. І найголовнішим у даній ситуації є відмова від ототожнення непоєднуваного, іншими словами, релігії та фанатичної нетерпимості екстремістської психології. “Кур’єр ЮНЕСКО”  намагається з’ясувати мотиви і витоки ісламізму,  публікуючи інтерв’ю з представниками ісламської культури та їхні статті.  У журналі містяться аналітичні статті,  які розкривають читачеві суть і причини фундаменталізму. Політолог і письменник Х.Махмуд передумовами цього явища виділяє стрімке реформування економіки та зміну ісламської політичної системи,  яка базувалася на феодалізмі. Марокканський поет і романіст T.Джелун абсолютно чітко наголошує на політичній ідеологізації релігії як основної причини фундаменталізму, а афганська письменниця в еміграції С.Заріаб його джерелами вважає неграмотність та обмеженість. Несумісність релігії ісламу з насильством та війною висвітлює на сторінках  “Кур’єра” знавець арабської культури, професор порівняльної літератури Абдельвахаб Меддеб.  Сучасний американський дослідник,  релігієзнавець турецького походження Б. Льюіс розглядає проблему зіткнення ісламу з модерністю під іншим кутом зору,  а саме: зміщує акценти з обвинувачення на особисту відповідальність — “Якщо ми хочемо вирішити проблему,  слід запитати: “Що ми зробили не так?”.

   Очевидно, що закорінення у сповідувану релігію не може породжувати отруйні міазми догматизму і фанатизму. Як вважає український філософ С.Квіт, “головний конфлікт сьогодення полягає не в протистоянні християнства та ісламу. Найбільше непокоїть дедалі більша прірва між релігійним і вульгарно-атеїстичним мисленням, що навертає людину до тваринного світу”. Увага,  яка надається східній естетиці,  філософії,  мисленню,  свідчить про спробу журналу відтворити таку картину Сходу, яка заінтригувала б читача, а також показати Схід як рівноцінну частку цілісного світу,  що гармонійно вплітається у світову культурну палітру. Отже, публіцистична політика журналу спрямована на викорінення стереотипів “незрозумілого”, “чужого”, “дикого” Сходу, на утвердження відношення до нього як до рівноправного учасника діалогу культур, що забезпечило б плідну і мирну співпрацю. 

   Крім психологічного колоніального комплексу, існує ще аспект історичної закономірності.  На нашу думку,  поясненням протистояння Сходу-Заходу може бути своєрідна теорія перехідного віку релігій. Виходячи з відповідності людини суспільству, з того,  що людина —  мікрокосм соціуму,  можна країні, культурним блокам чи релігіям приписати певний вік,  який доречно буде виміряти століттями. Відповідно, характеристики, притаманні вікові людини, алегорично сприймаються як притаманні самому суспільству.

   Отже,  у центрі нашої уваги християнський Захід та ісламський Схід.

   Іслам виник у VII  столітті,  тобто,  тепер йому тринадцять років —  так званий перехідний вік,  критичний для світогляду. Сучасне ісламське суспільство відповідає стану підлітка, для якого цей період стає випробуванням на стійкість до численних внутрішніх змін і бурхливих атак зовнішнього світу.  Однією з характеристик цього віку є концентрація на чомусь одному,  яка,  доходячи до найвищої міри, часто перетворюється на фанатизм. Саме у цьому віці з ісламу виділяється радикальний фундаменталізм, на весь світ звучить заклик  (цілком переконаний у своїх благородних цілях) до священної війни — джихаду. Очевидна аналогія із “священними” хрестовими походами.

   Сьогодні ж, досягши повноліття і перебуваючи у юнацькому віці (ХХІ століття),  плідний для пізнання і розширення горизонтів вік,  Захід обрав орієнтир на мир, добробут, духовний та матеріальний комфорт, моральний розвиток (принаймні, теоретично); і включив у свої плани увесь світ, не приймаючи до уваги особливостей рівнів, на яких перебувають інші. Такий максималізм характерний для юнацького віку. Пам’ятаючи загрозу поширення могутності арабів,  які панували на Піренеях упродовж трьох століть,  Захід натхненно йде священною війною на Схід. Досягши тої ж часової точки у своєму розвиткові, що і Захід у ХІІІ столітті, Схід, пам’ятаючи загарбницьку колонізацію, оголошує священну війну Заходу. Колесо Історії знову зробило свій оберт.

   Усвідомивши це,  можна зробити висновки про способи гармонізації відносин Сходу-Заходу. Першим кроком у напрямку стабілізації ситуації буде курс на толерантність, яку слід розуміти у значенні взаєморозуміння, миролюбства, доброзичливості. Оскільки це площина культури, духовності, то взаємодія має розпочатися з культурних,  освітніх та наукових сфер.  Слід практикувати обміни молоддю, заохочувати їх до спільних проектів;  організовувати конференції,  дебати,  ділитися досвідом.  У спільній взаємодії людей розкриваються їхні особисті якості,  не залишаючи місця упередженням і стереотипам,  тому такі заходи значно посприяли б примиренню цих полюсів та завадили б роздмухуванню міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі. Вдалий приклад такої взаємодії і показує “Кур’єр ЮНЕСКО”, частку авторів якого становить значний відсоток представників мусульманської інтелектуальної та мистецької еліти.

   Оскільки причини тероризму,  як ми довели,  первинно полягають у внутрішніх психологічних комплексах, то найефективнішим засобом боротьби з цим явищем може стати утвердження антонімічної установки у свідомості якомога більшої частини населення планети, а саме — толерантності. Адже толерантність — своєрідне дистанційне взаєморозуміння. Звичайно, страх, непевність,  безпорадність породжують ненависть до агресорів.  Та глибокі роздуми над явищем змушують мислити конструктивно і спокійно, і, можливо, здатні заблокувати черговий руйнівний викид агресії екстремістів-фанатиків.

   Ефективність саме такої ідеї прагне довести “Кур’єр ЮНЕСКО”. Толерантність — абетка книги Історії; без толерантності вона спотворена духовною безграмотністю. Це установка на Добро, при її правильному розумінні не виникає суперечності щодо її поблажливості чи м’якості.

У подоланні відчуження і  нерозуміння значну роль може відіграти  релігія. Слід порівнювати наявне з наявним. Нерозумно рівняти те, що є з одного боку і те, що має бути з іншого. При розгляданні належного з належним можна виявити багато спільного, оскільки закони належного походять з Єдиного джерела і є актуальними для всього людства. Належне — універсальне і належить до Вічності, наявне ж існує у людському вимірі та залежить від змінних координат простору і часу. 

   Спільним знаменником культур є символи, природа яких універсальна. Саме тому основною метою якого є пропагувати культуру миру через діалог, надає чи не основну увагу культурній спадщині як вмістилищу символів. А релігія — основний фонд загальнолюдських символів. У даному випадку під цим поняттям слід розуміти всю сукупність сакральних елементів певної спільноти. Особливо це актуально для християнства та ісламу, що є, на перший погляд, такими протилежними.

   Це яскраво засвідчує навіть храмова символіка. Купол християнського храму і спрямовані вгору його опори — то вертикальний еліпс, що виражає експресію активного Духу (чоловічу енергію); округлі, приземлені куполи мечетей— горизонтальний еліпс, відображаючи медитативність, глибину, інтроспекцію Душі (жіночої енергії). Західний психолог К.Юнг про готичний собор казав, що: “він утверджує силу подолання тяжіння”. Східний науковець К.Наффа про мечеть висловився як про “мікрокосм,  доступ до якого відкриває віра”. Поєднання двох еліпсів служить за основу кулі, тобто поєднання чоловічого і жіночого принципів забезпечує осягнення єдності. Прояв цієї відповідності ілюструє спокійна впевненість,  сила переконання,  апеляція до розуму Ісуса Христа у проповідуванні християнства та емоційна збудженість, певна екзальтованість Мохамеда у нав’язуванні ісламу серед темношкірих “дітей Місяця”.  І подібно до того,  як з ребра Адама вийшла жінка,  так і з християнства (чоловічого) з’явився іслам (жіноче).

   Виступи в “Кур’єрі ЮНЕСКО” спонукують читача чітко відділити священне від заідеологізованого.

   Наприклад, Е.Пікар, французький фахівець в арабських країнах Середнього Сходу, пояснює джерело фанатизму — догматизація релігії: “Ті громади, які ведуть збройну боротьбу за контроль певної території, звертаються до релігії, однак беруть з неї догматичні переконання, що ведуть до нетолерантності”. А директор Інституту арабських та ісламських студій М.Аркун причиною нетолерантності виділяє політичну ідеологізацію священної книги мусульман світськими особами: “традиційна інтерпретація деяких сур, що найбільше пропагують толерантність, поступилася місцем теологічним постулатам Божої істини, поставленим під нагляд теологів-правників, які надають своїм ухвалам надто екзальтованого онтологічного, когнітивного, юридичного і духовного статусу”.

   Усвідомивши причини конфлікту, маємо змогу сформувати основні способи його вирішення. Отже, найпершим кроком у гармонізації ситуації є налагодження діалогу, передусім, у сфері свідомісного впливу, тобто, через освітянську,  наукову та релігійну діяльність між представниками відповідних сфер. Віддаленість в історичному досвіді, своєрідна “паралельність існування”   Сходу-Заходу зумовлює неминуче нерозуміння між ними. Слід звернутися до того, щодозволили б побачити і відчути спільність, а це — символи, які перебувають поза простором і часом, і походять з Єдиного джерела. Фондом таких символів, утіленням архетипної пам’яті є культурна спадщина. Аналізуючи у публікаціях спадщину Сходу і Заходу, “Кур’єр ЮНЕСКО” доводить, що вони перебувають в єдності, що вони не просто однакові чи подібні, а нерозривно пов’язані у своїй протилежності.