Основи культури мовлення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

Основи культури мовлення

 

 

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу. Мовлення е формою існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуває в постійному розвитку. Мова і мовлення нерозривно між собою пов'язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсякденного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях, невпинного розвою форм і засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних вимог та орієнтуватися також і на позамовні чинники, розглядаючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників найважливішими є суспільна сфера й мета спілкування в конкретних обставинах.

Оскільки мова е найуніверсальнішим засобом спілкування, накопичення й передачі інформації, навчання, виховання та формування духовного світу вона немислима без належної культури мовлення.

Культура мовлення —  збереження мовних норм вимови, наголошування, слововживання й побудови висловлювань; нормативність, літературність усної й писемної мови, що виявляється у грамотності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості. А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник лінгвістичних термінів: культура мови — це ступінь відповідності нормам вимови (орфоепії), слововживання та ін. установленим для даної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні. Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конкретне говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій (включно із внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Але засвоїти літературні норми вимови й дотримувати їх набагато складніше й важче, ніж навчитися правильно писати. Основними причинами низької культури усної мови є значний вплив суржику та недостатнє знання норм літературної вимови. Вислів древніх «Заговори, щоб я тебе побачив», — красномовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.

 

Усне публічне мовлення

Переконливе, пристрасне слово —  дійовий засіб організації стосунків  між людьми в діловій сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад — величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд — усе це взірець для слухачів. Справжній промовець — неповторна індивідуальність. Проте ця особливість обдаровання не завжди дається людині від народження, а частіше виробляється впродовж усього життя і є результатом тривалої та наполегливої роботи над удосконаленням свого мовлення. Кожний промовець, який багато виступає, має свій індивідуальний стиль. Це поняття складне й багатогранне. Насамперед на стиль людини значний відбиток накладає її світогляд: він визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова, й образні засоби. Тут виявляється й характер людини.

Публічне мовлення становить  собою один із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідною за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми якісними характеристиками.

Серед них — писемно-усна форма публічного мовлення, на етапі  існування якої мовець повинен викласти свої думки письмово. Це необхідно для збереження думки, побудови логічно сформульованих понять, безперечної впевненості у власних судженнях та подальшого точного, ясного й стислого викладу їх перед аудиторією. Це підтверджує й вислів Д. Карнегі: «Постійно занотовуйте всі роздуми, які спадають вам на думку, і весь час ретельно обдумуйте їх... Записуючи, я відшліфовую як саму думку, так і ЇЇ словесну форму... значно легше аналізувати факти після їхнього попереднього запису: добре сформульована проблема — наполовину розв'язана проблема» [17, с. 17].

Книжно-розмовна форма  публічного мовлення характеризується впливом на мисленнєво-мовленнєву діяльність слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.

Розмовний аспект публічного мовлення виявляється в таких  її якостях, як:

— безпосередність (спілкування  віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули  слухача);

— невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна  передумова встановлення контакту між  мовцем і слухачем;

— емоційність спілкування (збудження пристрастей), що забезпечує виразність мовлення за рахунок доцільного використання вербальних і невербальних засобів.

Книжний характер публічного мовлення виявляється у:

— правильності (відповідності  нормам літературної мови);

— точності (використанні слова у відповідності до його мовного значення);

— стислості (використанні таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);

— виразності (використанні елементів художнього стилю);

— доцільності (зумовленої книжним характером мовлення й тісним зв'язком публічного мовлення з різними  стилями літературної мови).

Звідси — красномовство в різних сферах спілкування (навчальне, офіційно-ділове, мітингове, публіцистичне, ораторське та ін.)

Підготовлено-імпровізаційний  характер публічного мовлення частіше зумовлений специфікою риторики, що підпорядкована системі законів, кожен із яких функціонує на певному етапі" мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Процес створення публічного мовлення передбачає перш за все підготовчий  етап, який закономірно зумовлює наступний  — виконавчий, тобто успіх останнього залежить від якості першого. Лише за цієї умови оратор має можливість творити на етапі виконання — вільно реалізувати свій мисленнєво-мовленнєвий продукт у різних варіантах. «Добре підготовлена промова — це на 9/10 вимовлена промова» [17, с. 17].

Отже, публічне мовлення — це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зумовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізацій-ний характер реалізації). Це вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, бесіда) та орієнтуватися на різну кількість слухачів. Публічне мовлення — це такий матеріал, де найповніше виявляються сліди мисленнєво-мовленнєвої діяльності людини й лише постійна робота над ним є найдієвішим чинником розвитку й удосконалення цієї діяльності оратора.

Синтаксис усного й писемного ділового мовлення

Готуючи текст для  публічного виступу, слід пам'ятати  про суттєву різницю між писемним і усним його варіантами. Речення, значні за кількістю слів і ускладнені за будовою багатьма відокремленими обставинами, означеннями, вставними і вставленими конструкціями, цілком можливі в науковій статті, монографії та под., і зовсім не бажані в лекції, доповіді, промові й под. Помічено, що сприймання усного тексту залежить від довжини речення (кількості в ньому слів), довжини слова (кількості багатоскладових, довгих слів), кількості особових займенників (які сприймаються на слух легше, ніж безособові).

На відміну від писемного, в усному тексті бажані питальні, окличні й риторичні, а не лише розповідні речення, наприклад:

Чи можливий такий  результат?! Безперечно, — скажу  я вам. За яких умов? —логічно запитаєте  ви. Моя доповідь і наведені в  ній викладки є відповіддю на це питання.

Не словесні, а смислові повтори необхідні в усному мовленні для наголошування основної думки, підкреслення ключового моменту й посилення враження від сказаного. Досягається це за рахунок багатої синонімії української мови, не повторюючи форми вираження.

Однак слід уникати повторювання нетипових для усного мовлення складних сполучників: завдяки тому що, унаслідок того що, через те що й под. оскільки вони гальмують сприйняття й не сприяють створенню в аудиторії вільної, невимушеної атмосфери.

Окрім повторів, використовують й інші способи привернення чи утримання уваги слухачів, таких як: зміна порядку слів (інверсія), градація (посилення), протиставлення (антитеза), оклична й питальна інтонація, риторичні запитання, пауза та ін.

Речення слід будувати таким  чином, щоб ключова фраза була розміщена в його першій частині. Набагато легше сприймається на слух зміст, коли речення починається Н. відмінком, ніж декількома конструкціями в непрямих відмінках із прийменниками, наприклад:

неправильно      правильно

В останньому університетському   Професор Бойчишин у своїй статті,

збірнику, у першому  його розділі,   яка розміщена в останньому

розміщено статтю професора     університетському  збірнику,

Бойчишина, де йдеться...    зазначив...

У письмових текстах  його частини закріплені за певним , місцем на аркуші й виділені шрифтом чи засобами рубрикації (абзац, параграф, розділ тощо). В усному — можливі відступи, умотивовані повтори й перенесення окремих текстових частин. Якщо писемний текст має форму монологу, то усний не виключає діалогових і навіть полілогових варіантів.

Наявність правильно  побудованих дієприслівникових  зворотів (або їхніх замінників), як правило, на початку речення, дозволяє більш образно подати навіть сухий  технічний текст, наприклад:

неправильно     правильно

Не дивлячись на обмежене    Незважаючи на обмежене

фінансування....      фінансування...

Попри обмежене фінансування...   Дарма що нам обмежили

фінансування...

По закінченні навчання...    Закінчивши навчання...

При рахуванні треба...     Рахуючи, треба...

По одержанні коштів...     Одержавши кошти...

Перевагу слід надавати простим реченням, у яких зберігається прямий порядок слів: підмет іде перед присудком, означення — перед означуваним словом:

неправильно      правильно

Було досягнуто високого рів-    Наше підприємство досягло

ня якості продукції, заплано-    запланованого високого рівня

ваного нашим підприємством.   якості продукції.

Спільним для писемного  й усного варіанту тексту є висока частотність у використанні та повторюванні стійких словосполучень — кліше й водночас відсутність зайвих слів, які ускладнюють сприйняття:

неправильно      правильно

Ми, на нашому підприємстві,   Підприємству доводиться

можемо розраховувати      розраховувати лише на

лише на свої особисті сили.    власні сили.

Якщо підмет названий живою особою, то присудок матиме форму активного стану, наприклад:

неправильно      правильно

У виступі міністра висвіт-    У виступі міністр висвіт

лювалося його бачення      лив власне бачення шляхів

шляхів реформи освіти.    реформи освіти.

Узгодження присудка з підметом

Іноді в ОДС підмет не узгоджений із присудком за ознаками роду, числа або особи й це ускладнює сприйняття інформації, призводить до її спотворення. Розглянемо деякі зі склад них моментів узгодження присудка з підметом.

1. Підмет, до складу якого входить числівник один (сорок один, дев'ятсот тридцять один і под.), вимагає присудка у формі однини, бажано в описовій конструкції, наприклад:

неправильно      правильно

Фірма отримала нові     На адресу фірми надійшов

часописи в кількості     двадцяти двадцять один примірник

одного примірника.     нових часописів.

2. Якщо до складу  підмета входять числівники два,  обидва, три, чотири — присудок  у реченні повинен стояти у  множині, наприклад:

Обидва пристрої вийшли з ладу.

Три автомобілі потребували ремонту.

Але якщо вжито безособову конструкцію з дієприкметником  на -но, -то — в однині:

Було розглянуто три  перших варіанти.

3. Якщо до підмета  входять числівники від п'яти  й більше, присудок може стояти  як в однині, так і в множині,  залежно від контекстового значення підмета.

Коли підмет називає  пасивні особи, предмети, Ідо подаються  у вигляді цілісної, нерозчленованої  групи, присудок, як правило, ставиться  в однині, наприклад:

Шість суттєвих доповнень  увійшло до резолюції зборів.

Але якщо підмет називає групу осіб, предметів, кожний із яких діє активно й самостійно, присудок переважно ставиться у формі множини:

Шість аспірантів склали іспит достроково.

4. Коли треба зазначити  приблизну кількість осіб, істот,  предметів, явищ, уживають слова багато, більшість, декілька, меншість, решта, частина й под., які узгоджуються з іменником у формі Р. відмінка множини, наприклад:

Багато теплих слів почули сьогодні наші ветерани.

Частина контейнерів  були в непридатному для транспортування стані.

Більшість виборців віддали свої голоси за молодого кандидата.

5. Якщо до складу підмета входить  питальний, заперечний чи інший  займенник без ознаки числа,  то узгоджений із ним присудок  ставиться лише в однині, наприклад:

Ніхто з учасників конкурсу не встиг  вчасно виконати поставлене завдання.

Дехто із присутніх почав голосно  вимагати додаткової перерви.

6. Якщо підмет, виражений займенником  ви (так звана пошанівна множина), позначає однину (у формі звертання,  Кл. відмінка), то узгодження з присудком здійснюється за ознакою числа, наприклад: