Перші спроби дослідження етнопсихолінгвістичної проблематики

План

1. Перші спроби дослідження етнопсихолінгвістичної проблематики.
2. Етнолінгвістика в царині неогумбольдтіанства (20-ті роки XX ст.).
3. Гіпотези Е. Сепір, Б. Уорф, як новий етап розвитку науки.
4. Вітчизняне мовознавство. Лінгвокультурологія як нова галузь досліджень мовознавців.
5. Лінгвокультурологія – тенденція до маргінальності мовознавчої дисципліни.

У сучасній лінгвістиці залишається актуальним антропоцентричний аспект та аналіз мовних явищ із залученням методик суміжних наук (психології, етнології).

Етнопсихолінгвістика – це науковий напрямок, який виник завдяки поєднанню зусиль представників мовознавчих наук і психології [3, с. 135].

На сучасному етапі потреба у розширенні та поглибленні культурних контактів між різними країнами та етносами, проблеми мовної й національної політики; проблеми вивчення іноземних мов, здійснення літературних, політичних, науково-технічних та усних перекладів; сфера мистецтва і мистецтвознавства; діяльність засобів масової інформації та пропаганди зумовили появу такої мовознавчої дисципліни як етнопсихолінгвістика.

Перші спроби дослідження етнопсихолінгвістичної проблематики сягають часів античності (трактати Цезаря, Геродота, Ксенофонта, Плінія, Страбона). У цих трактатах висвітлювалися питання специфіки психології народів, залежності її від різних зовнішніх чинників. Зв'язок між особливостями «народного духу» й середовищем, кліматом, географічними положеннями розглядався французьким філософом епохи Просвітництва Ш. Монтеск’є. Витоками етнопсихолінгвістики вважають вчення німецького дослідника XVII ст. І. Гердера про взаємозв’язок мови, мислення й духу народу, вчення В. фон Гумбольдта – націоцентрична концепція мови як організму й діяльності духу народу, положення про взаємозв’язок мови із психологією етносу,  його матеріальною й духовною культурою, про єдність колективного й індивідуального антропоцентризму мови, про внутрішню форму мови, яка створює своєрідний світ мовних змістів, фіксуючи специфіку сприйняття світу етносом, і є основою розбіжностей мислення носіїв різних мов; учення про етнопсихологію та її відбиток у мові як результат діяльності мовного колективу М. Лацарусу і Г. Штейнталя; спроба створення психології народів В. Вундтом; положення однієї з течії німецької психології першої половини XIX ст. – філософської антропології (основоположник – В. фон Гумбольдт); концепція дослідження мови у зв’язку з історією народу, фольклором, художніми цінностями О. Потебні; теорія мови як джерела психологічних особливостей етносу російського філософа Г. Шпета [4, с. 255] .

Загалом американська та західноєвропейська етнолінгвістика формувалася в царині неогумбольдтіанства, що виникло у 20-ті роки XX ст. у Європі (Німеччина) і США на підставі прагнення відродити методологічні засади гумбольдітанства та протиставити своє вчення формалізму молодограматиків. Європейське неогумбольдтіанство було реакцією на атомізм, асистемність представлення мови, канонізацію мовних законів й однобічність методики аналізу молодограматизму. Представниками європейського неогумбольдтіанства були німецькі учені Л. Вайсгербер, Й. Трир, Г. Хольц, Г. Іпсен, Й. Ербен. Неогумбольдтіанці Німеччини керувалися філософською концепцією неокантіанства, положеннями В. Фон Гумбольдта щодо мови як уявного проміжного світу між невпорядкованим світом речей і мовної спільнотою, який спрямовує процеси засвоєння світу; й основну увагу зосереджували на семантиці мови, у якій відображені світогляд, культура, етносвідомість (мову потрібно вивчати як культуротвірний феномен і рушійну силу історії народу).

Головним постулатом неогумбольдтіанства було заперечення зв’язку мови з дійсністю, оскільки кожна мова відтворює передусім суб’єктивне сприйняття дійсності представниками певного етносу, що пізніше стане засадничим принципом когнітивної семантики. Європейська етнолінгвістика загалом ґрунтувалася на розгляді мови як історичної спадщини колективу у взаємодії з культурними й етнопсихологічними чинниками. Л. Вайсгербер і Й. Трир  обґрунтували методику понятійного (семантичного) поля й застосували її для зіставлення тематичних груп різних мов із метою вияву неоднакового членування дійсності представниками різних етнічних груп.

Етнолінгвістика США мала соціологічне забарвлення й перебувала під впливом американської етнографії, спрямованої на вивчення й опис культур численних індіанських племен Північної та Центральної Америки й названої антропологія. Термін «антропологія» – комплексна наука, що досліджувала різні аспекти культури відмінних від європейських, «примітивних» народів із застосуванням даних етнографії, фольклористики, археології, лінгвістики (Ф. Боас). Вивчення мов американських індіанців, розпочате ще наприкінці XVIII ст., з одного боку, сприяло посиленню уваги до зв’язку мови – мислення – культури, який був покладений в основу етнолінгвістики XX ст., з іншого, призвело до ігнорування традиційних методів лінгвістичного опису, які застосовувалися в Європі. Увага дослідників індіанських мов була зосереджена на методиці польового опису, роботі з білінгвальними інформантами, які б змогли надати дослідникам мовні факти, встановлені шляхом самоспостереження, інтуїції [4, с. 257]. В цьому напрямку працювали учні Ф. Боаса – Л. Блумфілд і Е. Сепір, котрі створили два зовсім різних теоретичним напрями.

Формування етнолінгвістики США відбувалося в першій чверті XX ст. Л. Блумфілд перебував під певним впливом європейського структуралізму Ф. де Соссюра і М. Трубецкого й біхевіоризму у психології, тому положення його «механічної теорії» були орієнтовані на системоцентричний  розгляд мови, на розробку процедурних методик і зосереджені на формальних проблемах, що «доводило його системо центризм до крайнощів» [6]. Український лінгвіст О. Тищенко вважає, що процес самовизначення етнолінгвістики пов'язаний із розвитком, становленням структурних методів вивчення мови і формуванням окремих структурно-семіотичних постулатів дескриптивної лінгвістики, що виходить із положення В. фон Гумбольдта про універсальність мови за її суттю й національну природу мови за способами вираження.

Е. Сепір здійснив спробу створити генеалогічну класифікацію американо-індійських мов і на підставі їхнього опису скорегувати типологічну класифікацію мов світу. Дослідивши ряд індіанських мов, він дійшов висновку про значну розбіжність  психологічних основ психологічних основ і морфологічного розвитку цих мов, які визначають специфіку сприйняття й інтерпретації світу цими народами. У книзі 1921 р. «Мова» Е. Сепір зазначав, що межі мови й мислення не збігаються, мову можна вважати лише зовнішньою  гранню мислення на найвищому , найзагальнішому рівні символічного вираження (мова є способом мислення, тому воно залежить від конкретної мови). У статті «Статус лінгвістики як науки» 1928 р. дослідник підкреслив необхідність співпраці лінгвістів насамперед з антропологією та історією культури, оскільки вона впорядковує систему культурних стереотипів народу і впливає на його конструювання світу, адже світи різних народів є різними світами. У цьому ж напрямі працювали лінгвісти С. Лем, М. Сводеш, Б. Уорф, К. Хейл, Дж. Трейджер, Д. Хаймз, Х. Хойєр.

На подальший шлях американської етнолінгвістики значний вплив мала гіпотеза мовної відносності, тобто залежності логічної будови мислення й пізнавальної здатності народу від його мови (Е. Сепір, Б. Уорф).

За радянських часів етнолінгвістична галузь формувалася в межах зіставного мовознавства, психолінгвістики, ареології, семіотики, соціолінгвістики, фольклористики. Проте, на межі XIX-XX ст. у цьому напрямку працювали (зв'язок мови і культури, психології і народу) – О. Потебня, І. Бодуен де Куртене, Г. Шпет, Д. Ушаков, Є. Поліванова, Г. Винокур.

Сьогодні російська етнолінгвістика має потужні школи в різних регіонах країни, які інтегруються із проблематикою когнітивної лінгвістики, лінгвокенцептології, фразеології, лінгвокультурології (Московська етнолінгвістична школа, фундатором якої був М. Толстой; лінгвоконцептологічно орієнтовані школи Н. Артунової, Ю. Степонова; фразеологічно й лінгвокультурологічно орієнтовані школи В. Телія [1993;1996], В. Мокієнка [1986; Грани слова 2005]; етнопсихолінгвістичний напрям Московської психолінгвістичної школи [70-ті роки;2000] [4, с. 258].

На розвиток вітчизняної етнолінгвістики вплинули концепція О. Потебні та її розробка Харківською лінгвістичною школою, а також наукові праці українських етнографів і письменників Г. Сковороди, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Гнатюка, В. Антоновича, М. Костомарова. Сучасна українська етнолінгвістика характеризується поки що відсутністю єдиної, внутрішньо гомогенної дослідницької програми: спектр етнолінгвістичних досліджень українських етнолінгвістів доволі широкий і поєднується з розробками в царинах діалектології, лінгвогеографії, семасіології, ономасіологогії. Фразеології, лінгвоконцептології, фольклористики, етнографії, культурології, семіотики [4, с. 259]. Наприклад, М. Кочерган, В. Манакін, Й. Дзендзілевський, Л. Лисиченко, Н. Сукаренко, В. Калашник – семасіологічний аспект дослідження – опис національно-мовної картини світу в ракурсі контрактивної лінгвістики.

Отже, етнопсихолінгвістика на початку свого виникнення мала специфіку предмета дослідження в Європі, однак сьогодні через розгалуженість напрямів й аспектів як антропологічної лінгвістики США, так і європейської етнолінгвістики їхні стратегічні програми в цілому збігаються. Американський дослідник П. Плес зауважив, що головною відмінністю їхніх програм є те, що в американській антрополінгвістиці увага акцентується на аналізі мови на базі мовної події, на вивченні мови культури, або культури в мові. Американська етнолінгвістика традиційно більшою мірою спроектована на фольклорні дослідження та культурну антропологію , що дає змогу встановити «як культура в мові вводить мову до культури». На думку П. Плеса, Північно-Американські та Європейські етнолінгвістичні студії різняться ще й розумінням значення, пов’язаного з фіксацією його у словниках констант культури, культурних стереотипів. Люблінська школа обстоює широке розуміння значення слова, яке містить культурний шар, Московська школа наголошує на етимологічному культурному значенні. Етнолінгвістична концепція значення у США пов’язана із прагматичним аспектом його використання, коли семантичне значення акцентує увагу лише на преференційному аспекті. Окреслена специфіка етнолінгвістичних течій, розділених просторово й етнічно, цілком зрозуміла й пояснюється лінгвістичними традиціями, особливостями досліджуваних мов і розробкою проблем семіозису та значення в мовознавчих студіях Європи й Америки [4, с. 259].

Посилення акцентування сучасної етнолінгвістики на сферах «мови культури», «культури в мові», «мови в культурі» зумовлює виділення в цій дисципліі окремої галузі – лінгвокультурології, хоч традиційні напрями та школи, що накопичили значний доробок в окреслених сферах, продовжують визначати свій статус як напрями і школи етнолінгвістики. Тим самим, лінгвокультурологія як окрема галузь, для якої однією з базових наук стала культурологія (термін запропонований нім. філософом В. Освальдом у 1009 році, а у 1939 р. до нього звернувся антрополог Л. Вайт). Проте, вона поки що залишається в межах етнолінгвістики або можна сказати вважається школами і науковцями висвітлюється як базова сфера досліджень. Інтеграційна проблематика лінгвістики й культурології виходить за межі етнолінгвістики, адже предметом культурології є не лише етнічні культури, а й цивілізаційна, глобальна культура, культури різних епох у діахронічному висвітленні, культури різноманітних соціальних, вікових, територіальних, статевих, професійних, конфесійних та інших угрупувань. Тому лінгвокультурологія має реальну тенденцію до формування окремої маргінальної мовознавчої дисципліни на межі етнолінгвістики та соціолінгвістики. Однак за таких умов виникають труднощі розмежування етнічного чинника з іншими характеристиками культурного середовища , оскільки цей чинник не може бути усуненим при аналізі супряги «мова-свідомість-культура-онтологія» тим більше, що форми і стилі мови в різних культурних групах проектується на єдину мову етносу [4, с. 260].

Маргінальна галузь мовознавства, спрямована на аналіз параметрів, особливостей міжкультурного спілкування, соціокультурних чинників його оптимізації; на формування практичних навичок і вмінь спілкування із представниками інших культур і субкультур. Виникнення М. к. як дисципліни пов'язується з виходом у світ книги американських лінгвістів Е. Холла та Дж. Трейджера «Культура як комунікація. Модель аналізу» 1954 p., де вперше було вжито цей термін у значенні ідеальної мети, досягнення якої повинна прагнути людина в бажанні якнайкраще й найефективніше адаптуватися до навколишнього світу [5, с. 491].

Отже, лінгвокультурологія виокремлюється як галузь мовознавства другого рівня маргінальності, адже вона мусить бути суміжною з іншими проміжними лінгвістичними дисциплінами – етнолінгвістикою й соціолінгвістикою. Етнолінгвістика залучає дані етнології, психології та лінгвістики. Лінгвокультурологія вивчає взаємозв’язок і взаємодію культури культури й мови в їхньому функціонуванні й відображає цей процес як цілісну структуру одиниць ь у єдності їх мовного та позамовного (культурного) змісту за допомогою системних методів й орієнтовано на сучасні пріоритети та культурні установлення (системи норм та суспільних цінностей) [4, с. 260].

 Іншими словами, лінгвокультурологія – нова галузь лінгвістики, яка вивчає особливості вияву в мові культури народу. Спосіб організації об’єктивної дійсності й особливості її сприйняття певним колективом відображається в категоріях, одиницях і формах мови. У мові людина закріплює і зберігає результати пізнання об’єктивної дійсності, з покоління в покоління передає набутий досвід і знання, через мову сама збагачується досвідом інших. Мова є основною формою реалізації мовної свідомості багатьох поколінь людей, носіїв певної мови. Відображені в мові знання й уявлення про довкілля складаються в певну систему поглядів, своєрідну колективну мовну філософію, яка прищеплюється всім носіям мови й регулює їхню поведінку [1]. Отже, мова не тільки відображає навколишній світ, а й інтерпретує його, створюючи особливий світ, у якому живе людина, і особливі стереотипи, які успадковує людина і якими програмується її життя. Об’єднуючи людей через спілкування, через збереження і передачу культури та способу життя, мова формує націю.

Дослідження мови в аспекті лінгвокультурології надає змогу виявити лінгвокультурні особливості певної нації та проаналізувати її етносвідомість і мовомислення; простежити еволюцію лінгвокультурного статусу етносу; описати культурні компоненти в семантиці мовних знаків і текстів, а також наявні в мові культурні коди; з’ясувати, чи мовці усвідомлюють ці компоненти й коди та як вони впливають на мовленнєві стратегії. [3, с. 4].