Предмет і завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян

Крім цього, серед інших  слід назвати пізнавальну (гносеологічну, мислетворчу), експресивну (яка дає  можливість “побачити” внутрішній світ індивіда), етичну, ідентифікативну  та консолідаційну функцію культури.

Загальна характеристика української культури

Виникнення української  культурологічної думки пов'язане  з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства. У Статуті Братства, у відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”, в творах його фундаторів - М. Костомарова (“Думки про історію Малоросії””, “Дві руські народності”), П. Куліша (“Повість про український народ”) - відстоюються ідеї культурної самобутності слов'янських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом слов'янських республік. Значний внесок в розвиток культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841-1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями. Цілісну концепцію історії української культури висунув М. Грушевський (1866-1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури..

Термін "ментальність" в український філософський лексикон увійшов у останнє десятиріччя минулого століття, ним оперують у засобах масової інформації, наукових повідомленнях, політичних та ідеологічних програмах тощо. Сутнісні риси української ментальності репрезентовано такими характеристиками: зовнішня пасивність, сумнівність, невміння скористатись з історичної ситуації, звичка розраховувати лише на свої сили (недовіра до державних інституцій), рівноправність чоловіка і жінки, традиційність (прагнення побачити себе-відтворення не лише в дітях, а й внуках і на генетичному рівні як зовнішня подібність, і на духовному як досвід).

     Планетарний простір у культурно-історичному та економічному відношенні поділяють на цивілізації та світи-економіки. Цивілізації (або – культурно-історичні типи) – це сталі за своїми культурними характеристиками соціальні утворення. Вони охоплюють значні території планети і можуть складатися з одного, а частіше групи народів, націй і держав. Духовною основою цивілізацій, яка зумовлює її культурні особливості, виступає релігійна ідеологія. Світи-економіки – самодостатні в економічному відношенні території планети з сталою внутрішньою системою торгівельно-економічних зв’язків, які можуть себе самостійно відтворювати без систематичних контактів з іншими світами-економіками. Виділяють загалом більше двадцяти цивілізацій та світів-економік. Тривалість їх існування має в історичному вимірі надзвичайно сталий характер – вимірюється сотнями і тисячами років.

Існування цивілізацій  та світів-економік відбувається не лише за рахунок внутрішніх соціально-економічних та природних ресурсів, але й шляхом просування на нові території, де вони зустрічаються з аналогічними собі утвореннями. Тому для цивілізацій та світів-економік характерним є стан протиборства між собою. При цьому зони суперництва часто стають театром воєнних дій, економічної експлуатації, фізичного та ідеологічного насильства, що в результаті призводить до негараздів та призупинення їхнього розвитку: політичної залежності, домінування відсталих соціально-економічних порядків, постійного національного та релігійного гноблення, втрати етнічної свідомості, ідейно-політичного розбрату. Водночас соціальні спільноти, які мешкають на таких територіях у результаті систематичних контактів з представниками інших культур мають можливість запозичувати у них цінності і досягнення, стають механізмом поширення останніх у планетарному просторі.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні точки зору:

теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націоґенезу українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в ХУ-ХУІІ сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі ХУІ-ХУІІ ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: УІ-ХІ ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у ХУІІ-ХУІІІ ст. - Малоросія; ХІХ ст. - початок ХХ ст. - Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у ХУІІ ст., але тоді воно співіснувало з іншим - «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім «Україна» став домінуючим.

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» - кордону зі Степом, або від слова «країна» інша версія - «край» як батьківщина, вітчизна, та ін.

Що стосується самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).

Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі - діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).

Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах - Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) - 4,4 млн. етнічних українців, Казахстані - біля 2 млн., Молдові - 561 тис., Білорусі - 291 тис.

На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX - початку ХХ ст. вона склала понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США - приблизно 1 млн., Канаді - понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис., Польщі - близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції «Вісла» по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20-30 млн., а загальна кількість становить 60-70 млн.

Українські землі загалом  належать до східнохристиянської православної цивілізації. Водночас на протязі своєї історії вони межували і знаходилися в стані систематичних контактів з рядом інших цивілізацій та світів-економік. На заході вони фактично завжди межували із західноєвропейською католицькою цивілізацією та західноєвропейською світ-економікою. На півдні – з кочовими племенами, Візантією, згодом – Османською імперією та іншими утвореннями, що за своїм характером становлять самостійні культурно-історичні типи та економіки. На схід і на північ від українських земель знаходиться більша частина східнослов’янської цивілізації. Українські землі впродовж своєї історії були зоною ідеологічного та економічного протистояння та експансії різних цивілізацій та світів-економік, що негативно позначилося на тенденціях їхнього розвитку. Поряд з цим, систематичні контакти з сусідами зумовили активний культурний обмін.

Незважаючи на постійні зовнішні цивілізаційні впливи та зумовлене  ними геополітичне протистояння, український  народ сформувався і впродовж своєї історії розвивався як стала спільність людей з історично стабільними особливостями культури та етнічної свідомості. Водночас питання про час виникнення українців як етносу є дискусійним. Одні історики виокремлюють серед східнослов’янської спільноти українську групу племен вже в епоху Київської Русі або вважають виникнення білоруського та російського народів результатом більш пізньої еволюції (К. Кавелін, П. Дорошенко, М. Грушевський, І.Брайчевський, М.Дашкевич, ін.). Інші вчені констатують формування на основі східнослов’янських племен єдиної народності, яку називають давньоруською або східнослов’янською етнокультурною спільністю, яка згодом дала початок трьом народам: білорусам, росіянам та українцям (М. Котляр, В. Ричка, П. Толочко, ін.). Виходячи з першої точки зору щодо етногенезу українського народу є підстави говорити про українську культуру в часи Київської держави як про стале явище. Другий підхід передбачає бачення культури Давньої Русі як предтечі / першопочатку української культури. Водночас кожний з підходів розглядає культуру Русі як безпосередню складову історії українського народу, оскільки вона невід’ємно зв’язана з нею.

Культура ХІV–ХVІІ ст. – у литовсько-польський період – це вже культура посталого українського народу. У цей період у населення українських земель сформувалося усвідомлення своєї окремішності по відношенню до північно-східних земель Русі внаслідок ряду політичних явищ та подій церковного життя: входження до складу Великого князівства Литовського, агресивної позиції Володимиро-Суздальського князівства до південно-руських земель, звільнення від монголо-татарської навали. Поступово поширювалася самоназва країни – „Україна”. Водночас залишилося усвідомлення єдності з усією Руссю – народом, що жив на території колишньої Київської держави, побутувала самоназва „руський народ” та формувалася спільна з людністю білоруських земель офіційна мова.

У литовсько-польський  період українська культура розвивалася  під впливом західноєвропейських  культурно-релігійних впливів: католицизму, протестантизму, гуманізму, культури Відродження. Вона вбирала в себе духовні цінності Західної Європи, запозичувала форми організації культурно-освітнього простору. У той же час українські землі знаходилися в стані постійного культурного обміну з Кримським ханством та Османською імперією. Незважаючи на агресивні ідеологічні впливи українська культура не дала себе поглинути і активно протистояла негативним зарубіжним тенденціям.

У ХVІІ–ХVІІІ ст. – українська культура стала засобом опанування західноєвропейськими досягненнями усім православним світом. Засвоївши досягнення католицьких та протестантських народів, українці знайомили з ними росіян та південнослов’янські країни, які внаслідок релігійної нетерпимості були не в змозі запозичувати їх безпосередньо із Західної Європи. Водночас українська культура у кадровому відношенні виснажувала себе. Провідні діячі науки, освіти, мистецтва та церкви були поставлені на службу російському царизму і використовувалися на користь Російської держави.

Розвиток культури відбувався в умовах бездержавності українського народу. Це зумовлювало акти цілеспрямованого перешкоджання поступу української національної культури в Речі Посполитій, згодом у Російській імперії, інших державах, до складу яких входили українські землі, ополячення та русифікацію вищих соціальних прошарків – носіїв національної культури. Державно-політична розчленованість українських земель позначалася на соціокультурних та релігійно-конфесійних характеристиках і політичних уподобаннях українців різних регіонів.

2. Дослов'янська культурна традиція на теренах України.

Кардинальні зміни в  культурному розвитку суспільства  відбулися за часів неоліту (нова кам'яна доба), коли здійснювався перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства (неолітична революція), тобто людина почала виготовляти продукти харчування, використовуючи вирощені нею рослини та приручені тварини. Важливу роль у соціокультурогенезі відігравав осілий спосіб життя, що привело до збільшення населення та зростання його добробуту. За добу неоліту набули поширення торгівля, землеробство, скотарство, ремесло (глиняна кераміка та тканина - перші штучні матеріали, створені людиною). Удосконалилась техніка оброблення знарядь праці (свердлення, пиляння, шліфування).