Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Мая 2013 в 16:40, реферат
Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років.
Цей період пов’язаний із тим, що українські митці, незважаючи на умови замовчування і заборони створили тексти, які гідні світового поціновування.
1.Вступ;
2.Передумови виникнення;
3.Літературні об’єднання;
4.Представники. ( Остап Вишня; Микола Хвильовий; Валер’ян Підмогильний; Микола Куліш)
5.Висновки;
6.Список використаної літератури.
Реферат на тему:
«Розстріляне Відродження
Київ 2013
ПЛАН
Вступ
1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в
українській культурі. Дехто навіть називає їх періодом культурної революції
або відродженням. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим
завдяки тому, що зайнята насамперед збереженням політичної гегемонії
комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність.
Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку зі сторони держави, оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури, контролювали пристрасні патріоти –– Гринько, Шумський та Скрипник. Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч
для розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в
ідею «мистецтва задля мистецтва». Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу.
Революція також сприяла відчуттю новизни у культурній діяльності; свідомості звільнення від старого світу, його порядків і обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватися і якою бути взагалі. Натхнені відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.
Передумови виникнення
Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років.
Цей період пов’язаний із тим, що українські митці, незважаючи на умови замовчування і заборони створили тексти, які гідні світового поціновування. Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.
Марксистськi письменники пропагували думку, згідно з якою для здiйснення своїх завдань революцiя, крiм суспiльно-полiтичної царини, повинна сягнути й у царину культури. Тобто “буржуазне” мистецтво минулого належало замiнити новим пролетарським мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що “досягти мiжнародної єдностi пролетарське мистецтво може лише йдучи нацiональними стежками”.
Літературні об’днання
У 1922 р. в Харковi пiд керiвництвом Сергiя Пилипенка з'явилася перша з масових лiтературних, органiзацiй – “Плуг”. Заявивши, що для мас (а на Українi це насамперед означало – для селян) треба створювати таку лiтературу, якої вони хочуть, ця органiзацiя заснувала мережу письменницьких гурткiв, котра незабаром охопила 200 письменникiв i тисячi початкiвцiв. Один iз дiячiв органiзацiї так висловив її ставлення до мистецтва: “Завдання нашого часу в царинi мистецтва полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним i зрозумiлим для всiх”.
Через рiк Василь Еллан-Блакитний органiзував лiтературну групу “Гарт”, що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Українi. Проте члени “Гарту” сторонилися iдеї “масовостi”, побоюючись, що вона призведе до зниження мистецьких критерiїв.
Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й “Гарт”. Але того ж року багато його колишнiх членiв (серед них драматург Микола Кулiш, поети Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрiй Яновський та Iван Сенченко) утворили елiтарну лiтературну органiзацiю “Ваплiте” (“Вiльна академiя пролетарської лiтератури”) на чолi з Миколою Хвильовим. Стурбованi тим, що просвітянський характер “Плуга” лише поглиблює український провiнцiалiзм, Хвильовий та його товаришi поставили перед українським письменством вимогу досягти лiтературної та художньої довершеностi. Вони закликали до орiєнтацiї на Європу й на традицiйнi джерела свiтової культури, до незалежностi української культури вiд Москви. Енергiйнi виступи Хвильового, в яких виголошувалися цi погляди, спонукали до широкої лiтературної дискусiї, яка точилася з 1925 по 1927 р.
Представники
Борис Антоненко-Давидович
Кость Буревій
Михайло Бойчук
Марко Вороний
Лесь Гомін
Михайло Драй-Хмара
Микола Зеров
Григорій Епік
Мирослав Ірчан
Юрій Клен (О. Брунгардт)
Пилип Капельгородський
Михайло Козоріс
Григорій Косинка
Антін Крушельницький
Іван Крушельницький
Микола Куліш
Лесь Курбас
Остап Вишня
Юрій Нарбут
Іван Падалка
Валер'ян Підмогильний
Валер'ян Поліщук
Клим Поліщук
Василий Седляр
Олекса Слісаренко
Микола Хвильовий
Дмитро Фальківський
Павло Филипович
Василь Чечвянський
Володимир Чеховський
Матвій Яворський
Михайло Яловий
Хотілося б зупинитися окремо на біографіях деяких із вище назіваних представників Розстріляного Відродження.
Остап Вишня (13 листопада 1889 — 28 вересня 1956, Київ) —український письменник, гуморист і сатирик. Справжні ім'я, по батькові, прізвище — Павло Михайлович Губенко. Народився на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї.
Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Київській військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907) працював фельдшером — спочатку в армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Перший надрукований твір Остапа Вишні —«Демократичні реформи Денікіна» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919. 1934 гуморист був звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товарища Постишева під час жовтневої демонстрації, і незаконно репресований. Зміг повернутись до літературноі праці лише 1944. Остап Вишня провадив і велику громадську роботу.
Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організаціі та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли 1927 р. було поновлено його вихід.
Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників. Після війни Остап Вишня став членом редколегіі журналу «Перець» і активним його співпрацівником. У 1955 був реабілітований судовими органами. Невдовзі, 28 вересня 1956 — смерть, що постійно чатувала на нього на півночі, наздогнала.
Микола Хвильовий (13 грудня 1893, Тростянець — 13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.
Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів.
1916 закінчив Богодухівську гімназію. Брав участь у першій світовій та громадянській війнах. 1919 вступив до КП(б)У 1921 переїхав до Харкова, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій: «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронту». Того ж року почав друкуватися.
Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1923), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924). Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»).
Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору.
М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.
Валер'ян Петрович Підмогильний ( 2 лютого 1901, Чаплі — 3 листопада 1937) — український письменник і перекладач, один з найвидатніших прозаїків українського «розстріляного відродження».
Народився Валер'ян Підмогильний на Катеринославщині в селі Чаплі в бідній селянській родині 2 лютого 1901 року. Закінчив реальне училище, а потім ще вчився з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив. Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах і в літературознавстві, даючи цікаву й сміливу, як на совєтську дійсність, спробу психоаналітичного розгляду творчості І. Нечуя-Левицького у своїй праці «Іван Нечуй-Левицький» (Ж. і Р., кн. 9, 1927). привела українське село до голоду».
Був автором критичної оцінки поезії М. Рильського п. н. «Без стерна». Працював теж як літературний редактор журналу «Життя і Революція», з редакції якого був усунений після 1930 р.
11 січня 1935 року В.Підмогильний визнав, що належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Визнав, на його думку і ще подібних (група складалась із сімнадцяти чоловік, серед яких Микола Куліш, Г.Епік, О.Ковінька, Євген Плужник).
Разом із Валер'яном Підмогильним за браму Соловецького монастиря йшли Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Г.Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Ю.Шпол.На Байковому кладовищі Києва є могила сім'ї Підмогильних. І хоча праху Валер'яна там немає, він поруч із дружиною і сином в українській землі, тілом — на Соловках, словом — в Україні.
Серед драматургiв найвидатнiшою постаттю був Микола Кулiш. Три його найславетнiшi п'єси – “Народний Малахiй” (1928 р.), “Мина Мазайло” (1929р.) i “Патетична соната” (1930 р.) - викликали сенсацiю своєю модернiстською формою й трагiкомiчним трактуванням нової радянської дiйсностi, росiйського шовiнiзму, “малоросiйської” ментальностi, анахронiчного українського нацiоналiзму, духовної незрiлостi комунiстiв-доктринерiв. Першi двi п'єси поставив у своєму славетному театрi “Березiль” Лесь Курбас. Проте обуренi партiйнi чиновники заборонили ставити “Патетичну сонату” на Українi, хоч її iз захопленням зустрiли глядачi Ленiнграда й Москви.
Великий внесок до скарбниці національної музичної культури зробили в ті роки Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський, Г. Верьовка, В.Косенко, К. Данькевич, П. Козицький. В образотворчому мистецтві виникла ціла плеяда талановитих молодих митців: художники А. Петрицький, С. Григор'єв, М. Дерегус, Д. Шавикін; скульптори Б. Іванов, М. Лисенко, Л. Муравін, Г. Пивоваров; графік В. Касіян. На театральних підмостках яскраво сяяла зірка Леся Курбаса — енциклопедичне освіченого режисера-новатора.
У кіномистецтві
помітно виділяються фільми
Проте ці прогресивні тенденції у розвитку української літератури та мистецтва поступово були зведені нанівець. Репресіями, нагнітанням морального тиску, створенням єдиних організацій творчої інтелігенції (Спілка письменників України (1934 р.) та ін.) система стимулювала посилення уніфікації художнього мислення у межах офіційно схваленого єдиного методу "соціалістичного реалізму", намагалась примусити митців створювати художні твори за шаблоном — "культ + ура".
Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.