Шпаргалка по "Культурологии"

20. Шістдеся́тники – назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х – у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років.

Представники Шістдесятництва України: Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко,В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші.Вони протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури.Першими РЕЧНИКАМИ: шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Микола Холодний, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсурта інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі.Шістдесятники у мистецтві: Найвідомішими представниками Шістдесятництва були поети і прозаїки Микола Вінграновський, В.Голобородько, Євген Гуцало, Іван Драч, Роман Іваничук, Ірина та Ігор Калинці, Г.Кириченко, Ліна Костенко, Борис Мамайсур, Юрій Мушкетик, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук; художникиАлла Горська, Опанас Заливаха, Борис Плаксій, Віктор Зарецький, В.Кушнір, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Стефанія Шабатура; режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко,Леонід Осика, Лесь Танюк; перекладачі Григорій Кочур та Микола Лукаш. Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці. Прозаїки(Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Щевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя);Майстри художнього перекладу (зі старших – М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших – А. Перепадя й А. Содомора); Літературні критики (І. Світличний, І, Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); Ліномитці й театральні діячі(режисери C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук);Композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк);Публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевеька) та багато інших.

поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В.Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки(Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Щевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя);майстри художнього перекладу (зі старших – М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших – А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний, І, Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі(режисери C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук);композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк);публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевеька) та багато інших.

У 60-х pp. відбувся перегляд морально-етичних  цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам’яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда  і кривда». Він одним із перших в УРСР звернувся до забороненої  теми – голодомору 1932–1933 pp. та сталінських  репресій («Дума про тебе», «Чотири  броди»), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалось.

поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В.Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки(Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Щевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя);майстри художнього перекладу (зі старших – М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших – А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний, І, Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі(режисери C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук);композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк);публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевеька) та багато інших.

У 60-х pp. відбувся перегляд морально-етичних  цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам’яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда  і кривда». Він одним із перших в УРСР звернувся до забороненої  теми – голодомору 1932–1933 pp. та сталінських  репресій («Дума про тебе», «Чотири  броди»), хоча повністю розкрити її з  огляду на тогочасну цензуру йому не вдалось.

21. Засновником української професійної музики

Музична культура України  розвивалася під впливом трьох  основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка  та нової європейській стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М. Леонович (трагічно загинув у 1921 р.), К.Стеценко, Я. Степовий, Б. Підгорецький, П. Сениця та ін. 
 
У 1920 – 1930 рр. українська музика виходить на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивається жанр оперного мистецтва, діють оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай, О. Петрусенко та ін. 
 
Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894 – 1968 рр.). На Західній Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин, Ф. Колесса, С. Людкевич, Н. Нижанківський, В. Барвінський, Й. Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (1907 р.), оперний театр (1900 р.). Тут працювали талановиті співаки С. Крушельницька, О.Мишуга, М. Менцинський, О. Руснак та ін. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства “Руська бесіда”, “Торбан”, “Боян”.

22.Назвіть просторові види мистецтва та основновні засоби їх художньої виразності.

Просторові

• Архітектура
• Скульптура
• Живопис
• Графіка
• Художня фотографія
• Дизайн
• Декоративно прикладне мистецтво

Види мистецтва

Мистецькі твори умовно поділяються  на три види:

1. Просторові (візуальні) – ті, котрі оперують поняттям простору; все, що ми сприймаємо через зір: це твори образотворчого мистецтва – живопис, графіка, ДПМ, скульптура, архітектура, дизайн ландшафтів та інтер’єрів.
2. Часові (аудіальні) – твори мистецтва сприймаються в часі: для того щоб сприйняти і осмислити їх, потрібно затратити певний час. Це поезія, література, музика.
3. Синтетичні (аудіо-візуальні) – поєднують в собі сприйняття через зір і через слух протягом якогось часу: кіно, театр, танець.

Часові просторові характеристики невіддільно пов’язані  між собою: музичний рух здійснюється не в абстрактному вакуумі – усі  поняття гармонії і поліфонії  неможливо уявити без осмислення просторових координат музичної вертикалі. Аналогічно в пластичних мистецтвах століттями спостерігається  прагнення митців передати в статичному творі динаміку руху і часу.

Мистецтво – синкретичне  в своїй основі, воно здавна виявляло дві протилежні тенденції: з одного боку – до диференціації, з іншого – до інтеграції. Художньо-естетичним фактором єднання в прадавніх  обрядових іграх був ритм: його можна простежити в музиці, літературі, орнаментах, танці (по можливості, демонстрування відповідних моментів).

Кожен вид мистецтва з  одного боку, спрямований на максимальне  виявлення, посилення специфічних  і неповторних художньо-мовних особливостей, з іншого – всі вони намагаються  враховувати і використовувати  досвід інших мистецтв, щоб розширити  власні межі і можливості. Так тенденція  до індивідуалізації доповнюється тенденцією до взаємодії і синтезу. (Спочатку вчитель, а далі учні дають словесну характеристику творам мистецтва (наприклад: для картини – приглушений колорит, стрімкий рух ліній і т.д.; для музичного твору – хаотичне звучання, пружний ритм і т.п.)

Богослови християнського Середньовіччя  виявили структурні закономірності універсуму, єдність естетичних принципів  у феномені храму – образу світу, унікального синтезу краси і  цілісності.Стародавня аналогія «спектр  – октава» відродилась у теорії І. Ньютона, який відкрив спосіб розкладання  світла на кольори (сім звуків, сім  кольорів).Отже, культура – поняття цілісне, зокрема художня культура – в ній види мистецтва існують у різних формах взаємозв’язків, які виражаються через специфіку кожного окремого виду.

23.Назвіть українських живописців першої половини 19 ст.

Живопис розвивався в побутовому, історичному пейзажному, портретному  напрямах. Вирішальний вплив на український  живопис цього періоду мала Петербурзька академія мистецтв. У жанрі портрета в перші десятиліття XIX ст. працювали  Д. Левицький, В. Боровнковський, М. Іванов, В. Тропінін, зберігаючи риси, притаманні українській портретній школі. Випускники Петербурзької академії мистецтв К. Павлов, А. Мокрицький, І. Сошенко, Г. Васько, Д. Безперчий, А. Горонович та інші уславилися творами, які характеризували реалістичний напрям українського живопису й стали цінними експонатами багатьох музеїв світу. 
 
Василь Тропінін — син кріпака — створив в Україні найкращі свої полотна: «Портрет українця», «Молодий український селянин», «Дівчина з Поділля», «Пряля» та ін. 
 
Твори вінницького художника-кріиака Івана Засідателя характеризуються впевненим володінням академічною майстерністю, глибоким проникненням в образ.  
 
Протягом першої половини XIX ст. в Україні творила плеяда талановитої художників-педагогів. Одним із них був викладач малювання Ніжинського ліцею Капітон Павлов, якого високо цінував Т. Шевченко. Для його портретів характер¬на поетизація середовища людського буття. Особливе місце в його творчості належить дитячим портретам.  
 
Відомим портретистом був Аполлон Мокрицький, який створив галерею портретів своїх видатних сучасників — М. Гоголя, Є. Гребінки, О. Кольцова та ін. Тарас Шевченко як художник завершив романтичний період, розпочатий Д. Левицьким та В. Боровиковським. Його шлях у мистецтві — характерний для художника-кріпака. 
 
Однак Шевченку поталанило навчатися в Петербурзькій академії мистецтв завдяки піклуванню представників передової інтелігенції Російської імперії. Обдарований юнак був одним із найталановитіших учнів К. Брюллова, нагоро¬джений срібною медаллю Академії за визначні успіхи в навчанні («Циганка-ворожка», 1841). Тарас Шевченко чи не перший із художників, який в українському малярстві звернувся до тем з української історії: «Дари в Чигрині», «Смерть Богдані Хмельницького» та ін.

24.Назвіть  українських композиторів-романтиків.

Жанр романсу виник як результат цього взаємодіяння народного та професійного мистецтва. 
Формування пісні-романсу тісно пов’язане з розвитком світських тенденцій в українській культурі XVII—XVIII ст., які проходили паралельними руслами в усіх її галузях: літературі, музиці, театрі і т. п.. 
Як жанровий різновид пісня-романс розвивалась протягом усього XIX столітті і виявилася надзвичайно життєздатною. Коли вже на повну силу розвивався професійний романс, музиканти-любителі й далі творили свої пісні-романси, віддзеркалюючи істотні прикмети українського народу - простоту, щирість, красу, щедрість та вірність. 
У становленні романсу на Україні певну роль відіграли П. Сокальський, О. Рубець, які написали багато творів на вірші російських поетів, першими звернулись до поезії Т. Шевченка. 
На ранньому етапі розвитку українського романсу велику роль відіграв композитор і критик П. Сокальський. Глибоко переконаний у великій суспільній функції мистецтва, він обстоював музику, яка відгукується на хвилюючі події життя, несе в собі народне начало. Утвердження і розквіт українського класичного романсу пов’язані з іменем великого М. Лисенка. 
Поезія пожовтневої доби покликала до життя широкий і могутній потік музики. Творчість послідовників і учнів М. Лисенка — К. Стеценка, Я. Степового, С. Людкевича, Л. Ревуцького є органічним зв'язком дожовтневого і нового мистецтва. Український романс в історично нових умовах зазнав впливу революційної романтики. Композитори К. Стеценко, Я. Степовий, С. Людкевич, Ф. Надененко, Г. Майборода, Ю. Мейтус, В. Кирейко та багато інших, звертаючись до поезії Л. Українки, знаходили в ній поріднену із своєю музичною мовою, емоційну настроєність, романтичне поривання. І тоді слово і музика починали грати безліччю інтонацій та барв. 
Розвиток камерно-вокального жанру яскраво виявився у творчості К. Стеценка. В його творчості переважають теми, пов’язані з драматичними ситуаціями в житті людини, що і зумовило загальний тон композиторського вислову.

25.Назвіть часові  види мистецтва та основні  засоби їх художньої виразності

Часові мистецтва

• Література
• Музика
• Радіо

часові, де образ розвивається у часі (музика, література); 

Театр є видом мистецтва, специфічним засобом виразності яко- го є сценічна дія, що виникає  у процесі гри актора перед  публікою. Формула театру: п’єса  – актор – глядач, поєднані грою.  Тут життя пізнається шляхом імітації самого  життя. Твори  театрального мистецтва – спектаклі – створюються на основі  драматичного або музично-сценічного твору. У драмі (грецьке – дія), що  належить одночасно і театру, і літературі, людські конфлікти і протиріччя виражаються через  послідовні дії  та  висловлювання персонажів. Важливі особливості театрального мистецтва: його  колективний характер; особлива роль  актора, який є безпосереднім носієм ді-

йово-ігрового начала в театрі; у театрі створення образу актором  відбувається на  очах  у глядача, що поглиблює духовний вплив на останнього (на  відміну, скажімо, від  кіно), тут  має  місце безпосе- редній зворотний зв’язок актора із глядачем, емоційний контакт між сценою  та публікою.

Художня література, мистецтво  слова  –  особливий вид  мис- тецтва, у  якому  матеріальним  носієм образності виступає мова. Літературу характеризують такі особливості: літературні образи позбавлені візуальної достовірності, література діє на фантазію, особливо активізує інтелект; через  слово  реальність освоюється в усій її багатоманітності, відкриваються широкі можливості осягнення  внутрішнього  духовного світу  людей, їх   спілкуван- ня.   Література поділяється на  два  основних типи  (форми): по- езію  та  художню прозу; також виділяють три  роди  літератури:

1) епос – зв’язну розповідь  про суспільно-важливі події  минулого, об’єктивовані від особистості оповідача; 2) лірику – де первинний не  об’єкт, а  суб’єкт висловлювання, його  ставлення до зображу- ваного, зміст його  внутрішнього життя; 3) драму, специфіку якої складає суцільний ланцюг висловлювань персонажів, орієнтація тексту на видовищну виразність.

Музика –  вид  мистецтва, що  виражає та  відображає людське життя у звукових образах. Музика заснована на здатності людини асоціювати слухові відчуття з  власними переживаннями і проце- сами  зовнішнього світу. Музика – динамічне мистецтво, це поезія звуку. Найважливіші засоби  виразності та елементи музики: ритм, тембр, мелодія, гармонія, поліфонія, інструментовка та ін. Залежно від засобів, з допомогою яких відтворюється музика, розрізняють во- кальну (для голосу), інструментальну, вокально-інструментальну музику. Виділяють також різні види  музики: симфонічну, оперну, камерну тощо. Музика буває  одноголосна (монодія) та багатоголос- на (поліфонія). Основними жанрами вокальної музики виступають пісня, хор,  гімн, романс, арія, опера. До жанрів інструментальної музики належать сюїта, соната, симфонія, концерт.