Шпаргалка по "Культурологии"

Хореографія, танець – вид  мистецтва, у якому основними  засо- бами  створення художнього образу є динамічні рухи та пози  люд- ського тіла, поетично осмислені та  організовані в просторі і часі. Танець безпосередньо пов’язаний  із  музикою,  утворюючи з  нею єдиний музично-хореографічний образ. Музично-ритмічні виразні рухи людського тіла  (доповнювані пантомімою, спеціальними кос- тюмами та речами) дозволяють розкривати характери, почуття та думки людей. У танці особливо яскраво втілюється національний

характер народу, дух  епохи. Розрізняють танець побутовий (на- родний, бальний) та сценічний. У європейському мистецтві вели- ка роль  належить класичному танцю, система якого розроблена у XVII ст. у Франції. У XVI-XVII ст. спочатку в Італії, а потім у Фран- ції на основі  придворних танців створюється балет.

Фотомистецтво,  художня фотографія –  вид  образотворчого мистецтва, твори  якого створюються засобами фотографії. Воно склалось на  рубежі XIX-XX ст.,  його  основними засобами вираз- ності  є вибір  ракурсу, композиції, емоційно-смислове використан- ня фототехніки. Фотографічним образам сучасного фотомистецтва притаманна особлива «співжиттєвість»,  вони  сприймаються як об’єктивні свідчення про життя.

26.Охарактеризуйте  вірування давніх словян.

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняттябогів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими.

Народні дохристиянські вірування  чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

В літописах дохристиянські вірування звуться «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться  поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин» (тобто людина з  провінції Римської Імперії). «Поганська»  віра розглядалась як погана, примітивна.

Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські божества:

• Род — вважався Творцем Всесвіту, Богом над Богами.
• Дажбог , Бог або Буг - даритель достатку, також вважався уособленням Сонця, покровитель Руської землі, предок русів. (від Бага, Бха́га (санскр. भग, bhaga) - «наділитель», а також «доля», «щастя», «майно» - (Ріґведа II, 38), пізніше - Бгаґаван).
• Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає «блискавка, грім», був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.
• Мокоша , або Макож — богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.
• Хорс — назва бога Сонця (чи небесного світила загалом) на Русі, походження повязують із богом-соколом Гором (англ. "Horus") або Ра та подібним до них «Xurset», як давні іранці називали божество сяючого сонця^{[Джерело?]}.
• Велес — бог волхвів, торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів.
• Стрибог — бог вітру.
• Сімаргл — божественний вісник, аналог авестійського Сімурга.
• Сварог  або Сварожич (син неба)— бог вогню, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг, походження - (санскр. स्वर्ग}, Svarga, Swarga, від санскр. "свар", svar: «солце, сонячне світло, світло, блиск; яскравий простір або піднебіння, небеса» - один із трьох вищих світів, або Сварґа.
• Рожаниці — богині долі.
• Яр-Ярило — бог родючості і плодючості.
• Мара - богиня потойбічного світу.
• Святогор — він четвертий Син Роду; на своїх могутніх плечах тримає звід небесний, щоб не змішалися чистий, світлий Світ Прави і наш земний Світ. Він могутній Стовп, Гора Світла, на вершині якої сяє Небесний Ірій, а внизу знаходиться царство піднебесне. У стародавніх слов'янських переказах Святогор представлений Могутнім, Грозним, Непереможним Вітязем.[2]
• Лада — одна з найстародавніших богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.
• Леля — богиня любові.

 
Демонічні вірування наближали наших  предків до наступного етапу розвитку язичницької релігії — політеїзму, тобто віри у богів. Однак поява  нових форм та різновидів язичництва не заважала збереженню старих вірувань. До кінця І тисячоліття н. е. у  слов'ян мало місце співіснування  усіх прошарків язичницьких вірувань, що було природним та гармонійним  для наших предків. 
Майбутні боги київського пантеону не водночас зійшли на свій Олімп, їх походження — у тих самих уявленнях та природних культах пра-слов'ян І тисячоліття н. є. У X столітті вони вже постають явно. Це — бог грози Перун; бог худоби, торгівлі та багатства Велес; Хоре — сонячний диск; Стрибог — бог вітру, бурі, вихору; Мокош, або Макош, — жіноче божество; Симаргл — єдине зооморфне божество слов'янського пантеону, зберігає насіння та посіви. Був ще Ярило — бог сонячного світла та тепла, Коляда-мороз тощо. 

27.Естетичні   засади модерністстетичністської  культури.

Найбільш яскраво проблеми сучасного мистецтва виявляються  при розгляді виникнення та функціонування таких напрямків художньої культури як модернізм тапостмодернізм.

Виникнення модерну як зміни світобачення сучасної людини, як нового ставлення до життя, що яскраво виражається в художній культурі та мистецтві сучасності пов’язане з новими реаліями, які приніс початок ХХ століття: розпал класових війн, революції, перша світова війна, котрі спустошили людську душу, знищили як темні, так і світлі сторони життя, що в свою чергу призводять до розколотості світу, в якому людина не може знайти себе.

Модернізм – це внутрішня  реакція художника на конфліктність  світу, пошук свого “Я” в цьому  роз’єднаному світі. Мистецтво, яке  відображає такий стан людини, митця, також є розірваним, не відповідає нам в наших пошуках гармонії, не дає нам цієї гармонії, але, з  іншої сторони, такою своєю творчістю, мистецтво ставить проблему гармонії.

Розвиток модернізму, як спрямування, можливий в постійному протиставленні традиції. Традиція присутня завжди в  модерні, хоча б як опозиція даному спрямуванню.

Явище модернізму та авангардного мистецтва до сих пір викликає дискусії у дослідників щодо його ціннісного навантаження, сутності та історичної виправданості, тих “антропологічних”  наслідків, які несе в собі авангардне мистецтво. 

Так, на думку Леві-Строса, авангард виникає як протиставлення, заперечення класичного мистецтва.

Поділяючи культури на гарячі та холодні, Леві-Строс до гарячих відносить сучасне західноєвропейське та американське суспільства, котрі постійно пам’ятають про свою історію, та намагаються ні в чому її не повторити. В таких суспільствах дотримуються думки про те, що коли твір вже написано, то не слід його писати вдруге. В холодній культурі, до якої відноситься більшість традиційних, східних культур, прагнуть відтворювати готовий текст по можливості в незмінному вигляді.

Авангард підриває стару, й достатньо вузьку картезіанську схему в розумінні сутності людини. Щодо класичного мистецтва, якому протистоїть авангард, то воно розвивалось в рамках парадигми, що була чітко виражена Декартом ще у XVII столітті. Розуміння людяності, гуманізму, культури, що були виплекані на ідеалах розуму, захопили представників класичного мистецтва й на цьому терені було створено велику кількість творів мистецтва, які відповідали званню Людини.  Авангард же відмовився від всього, на що орієнтувалось класичне мистецтво. Але людина й найважливіша атрибутивна ознака людської особистості - духовність залишилася однією з основних проблем авангарду. Більше того, можна сказати, що авангард розширив та збагатив функціональне розуміння людини новими гранями, поглибив поняття художності та спадкоємності культур.  

 Класичне мистецтво, зокрема  живопис, навіть дякуючи своїй внутрішній гармонії та стрункості, не могло виразити суперечливісь світу. Й лише з  точки зору норм класичного мистецтва  можна говорити “…про аномалії модернізму, про невідповідність  крайніх його проявів самому поняттю  мистецтва” (І.С. Кулікова), оскільки для  класики модерністське мистецтво  беззмістовне.Авангард прагне зруйнувати традиційні класичні форми, котрі, оскільки є класичними, повинні відтворюватися для кожного наступного покоління.

Однією з головних тенденцій  модернізму стала руйнація образу, як способу відречення від мистецтва, виходу за його межі. Модернізм переосмислює саме підгрунтя, на якому базується  класичне мистецтво.

В рамках модернізму були відкриті та розроблені нові художні методи та засоби: потік свідомості, коллаж, асоціативний монтаж. Ці стильові прийоми  виявили величезний вплив на розвиток мистецтва минулого століття.

28.Розкрийте зміст  поняття Національно-культурне відродження.

 
Поняття ″українське національно-культурне  відродження″ відображає процес становлення  і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України  протягом кінця XVIII – початку ХХ ст. Взагалі національне відродження  було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя. За власне відродження, починаючи з межі XVIII – ХІХ ст., так чи інакше боролись усі слов’янські народи (за винятком росіян). Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVIII ст., мета цього процесу полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності. Отже, українське відродження стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії русифікаторській політиці російського царизму.

У формуванні національної ідеї певну роль зіграв романтизм, бо саме він передбачає інтерес до минулого того чи іншого народу, його національних традицій, історії, культури. 
 
Велику роль у розбудженні національної свідомості серед українського освіченого громадянства зіграла ″Історія Русів″ – перша своєрідна політична історія України. Цей твір з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Формуванню національної ідеї сприяла також чотиритомна ″Історія Малої Росії″ Д.Бантиш-Каменського (1822 р.). Великою популярністю серед сучасників користувалася п’ятитомна ″Історія Малоросії″ М. Маркевича (1842 – 1843 рр.). 
 
Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості класика вітчизняної літератури І.Котляревського. Його ″Енеїда″ була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово.

29.Розкрийте зміст поняття,, Духовна культура’’

Духо́вна культу́ра —  складова культури, що охоплює мистецтво  та філософію. 
Концепцію духовної культури підтримують перш за все діячі мистецтва та значна частина філософів, що наполягають на осібній та особливій ролі мистецтва та філософії та почасти заперечують проти включення науки (не кажучи вже про інженерію) до складу культури. 
Елементами духовної культури є: звичаї, норми, цінності, знання, інформація, значення. 
Поняття духовної культури включає всі галузі духовної сфери; показує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. Стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина, добро, краса. Відповідно були виділені три найважливіших ціннісних абсолюти людської духовності: теоретизм, етизм, естетизм. 
До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості. 
Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу. 
Український вчений О.М.Костенко сформулював так звану натуралістичну концепцію "культури людини": "Культура людини - це міра узгодженості волі і свідомості людини із законами Матері-Природи" [1]. Виходячи з принципу соціального натуралізму (що лежить в основі його "теорії трьох природ"), він вважає, що спеціальним видом культури людини є "соціальна культура людини" як міра узгодженості волі і свідомості людини із природними законами, за якими існує життя людей у суспільстві. Різновидами соціальної культури людини є політична культура людини, економічна культура людини, правова культура людини, моральна культура людини, релігійна культура людини тощо. 
Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких є продуктом матеріального, а інша духовного виробництва, здається самоочевидним. Ясно і те, що предмети матеріальної і духовної культури можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори станкового живопису служать різним цілям. Так що функціональне розходження між матеріальною і духовною культурою дійсно існує. Але разом з тим і те й інше є культурою, що несе в собі матеріальне і духовне в їхній єдності. У матеріальній культурі укладене формуюче її духовний початок, оскільки вона завжди є втілення ідей, знань, цілей людини, що тільки і робить її культурою; продукти ж духовної культури завжди замасковані в матеріальну форму, тому що тільки в такий спосіб вони можуть бути об’єктовані і стати фактом громадського життя. Усе це дає підставу говорити про культуру як таку, незалежно від її розподілу на матеріальну і духовну. Матеріалістичний підхід до культури полягає не в розрізненні матеріальної і духовної культури, а у визнанні її органічного зв'язку з розвитком усього суспільства.