Культури, освіти та науки в Україні

                                                                                                                                                          

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Вивчення суспільства через культурологічні  процеси особливо важливе сьогодні, адже сприйняття його лише через економічні та політичні процеси збіднює людство. Культурологічна база уможливлює розуміння важливості та значущості таких феноменів суспільної свідомості, як мистецтво, література, філософія, а також найвищого уособлення природи – людини. Аналіз духовних цінностей, їх проекція на процеси сьогодення допомагають визначити рівень розвитку, стан суспільства в конкретний історичний період, оцінити його з морально-якісного боку.

Сприйняття і розуміння  культури як суспільного явища допомагають  кваліфіковано аналізувати, систематизувати, класифікувати та створювати оптимальні моделі процесів духовного, соціально-політичного  й унормованого розмаїття форм людської діяльності.

          ХХІ століття в усіх сферах  життєдіяльності людини і суспільства  в цілому висуває нові, раніше  невідомі завдання. Це ставить  перед людиною, а отже, і перед  освітою – сферою, що готує  молоде покоління до життя, – небачені раніше невідомі завдання. Зумовлено це переходом людства на перетині тисячоріч до нового типу цивілізації.

Інтеграція і глобалізація соціальних, економічних і культурних процесів, які відбуваються у світі, перспективи розвитку української держави на найближчі два десятиліття вимагають глибокого оновлення системи освіти, культури та релігії, зумовлюють її випереджувальний характер.

Сучасна релігійна ситуація в Україні в цілому відповідає загальноєвропейському стану духовного  життя. Це перш за все визнання свободи совісті та вільного обрання віросповідання, деклароване Конституцією України, і заявительний (на відміну від дозволительного в Росії) тип прийнятого в Україні в 1991 р. «Закону про віросповідання та релігійні організації», згідно з яким, щоб вільно вести релігійну діяльність, релігійній групі, конфесії, деномінації, церкві або установі досить лише подати заяву про свою реєстрацію, а також статутні документи, номер банківського рахунку, юридичну адресу та акт обстеження виконавчими органами влади.

На відміну від ситуації в ряді європейських держав, в Україні  релігійна ситуація характеризується дещо сильнішою напругою емоцій і  пристрастей, оскільки загальна культурна  й соціально-економічна ситуація призводить до пошуків виходу з неї мас громадян через духовні практики або релігійно-церковне життя.

Мета дослідження полягає  у теоретичному обґрунтуванні та емпіричному розгляді проблеми культури, освіти та науки в Україні.

Відповідно до мети були поставлені наступні завдання:

- Провести аналіз сучасної специфіки культурної ситуації в Україні;

- Дослідити проблеми та перспективи розвитку освіти в Україні;

- Виявити місце в культурному житті країни християнства, протестантизму та інших релігійних конфесій.

Об’єкт дослідження  – Україна.

Предметом дослідження є культура, освіта та релігія України.

         Для розв’язання поставлених  завдань використано такі методи  досліджень: теоретичний аналіз  наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування,  конкретизація.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, переліку посилань. Загальний обсяг роботи 39 сторінок друкованого тексту. Список використаних джерел містить 19 найменувань.

 

РОЗДІЛ 1. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

 

1.1. Загальний огляд культури України

 

Українська культура успадковує багато релігійних та культурний традицій Київської Русі і Візантійської імперії. Певний вплив зробили культури сусідніх країн, особливо Росії, Польщі, Австрії і Туреччини. Польський і австрійський вплив більш відчутно в західній Україні, у той час як російське – в східній і південній Україні.

Література і мистецтво. Українська література почалася з історичних літописів  і релігійної літератури Київської Русі. XVI–XVII ст. були багаті народною поезією, билинами, теологічними трактатами і проповідями. Національна література з'явилася в кінці XVIII ст. з виходом сатиричної епічної поеми Івана Котляревського (1769–1838) Енеїда. Видатними письменниками і поетами України XIX-XX ст. були романтики Тарас Шевченко (1814–1861), Пантелеймон Куліш (1819–1897) і Маркіян Шашкевич (1811–1843); реалісти Іван Франко (1856–1916) і Марко Вовчок (1834–1907); модерністи Леся Українка (1871–1913), Михайло Коцюбинський (1864–1913), Володимир Винниченко (1880–1951); радянські українські письменники та поети Микола Хвильовий (1893–1933), Павло Тичина (1891–1967), Максим Рильський (1895–1964), Іван Драч (1936 р.), Василь Симоненко (1935–1963), Олесь Гончар (1918 р.); дисидент Василь Стус (1938–1985). Серед інших важливих постатей української культури    XX ст. можна назвати драматурга-експериментатора Миколу Куліша (1892–1942); кінорежисера Олександра Довженка (1894–1956), творця всесвітньо відомого фільму Земля (1930); театрального постановника Леся Курбаса (1885–1942), засновника авангардного театру «Березіль» у 1920-ті роки; скульптора-модерніста Олександра Архипенка (1887–1963), який емігрував на Захід; художника Миколу Бойчука (1882–1939), засновника школи монументалістів.

Україна зазнала літературне і  художнє відродження в 1920-х роках, але більшість письменників і художників, пов'язаних з ним, або загинули, або припинили творчість під час сталінського терору 1930-х років. Після цього українські письменники і художники опинилися під контролем компартії і могли створювати лише твори «соціалістичного реалізму». Національні література і мистецтво стали відроджуватися завдяки хрущовській «відлизі» і з'явилося в цей період «покоління шестидесятників». Наступне пожвавлення культури послідувало після 1987 року як результат гласності, перебудови та незалежності.

Музеї та бібліотеки. В Україні є 173 музею та понад 65 тис. бібліотек з фондами з 133,2 млн. книг і журналів українською мовою і 222,1 млн. – російською  мовою. У 1990-ті роки більшість з них прийшли в занепад через недостатнє фінансування.

Засоби масової інформації. При радянському режимі засоби масової інформації, представлені невеликим числом централізованих і ретельно контрольованих органів та установ, фінансувалися державою і забезпечували підтримку офіційної лінії партії. У 1960–1980-ті роки єдиною альтернативою виступав так званий «самвидав» − неофіційна публікація робіт дисидентів у вигляді машинописних рукописів і ксерокопій. Після 1991 р. засоби масової інформації стали незалежними і різноманітними, їх число значно збільшилося. Українське радіо і телебачення як і раніше належить державі, є 15 телецентрів і більше 250 ретрансляційних станцій. У країні діє велика кількість видавництв – державних і приватних – і національне кіновиробництво (у Києві, Одесі, Ялті).

Спорт. Вся спортивна діяльність у радянській Україні перебувала під контролем Української асоціації атлетичних товариств і організацій. Українські атлети: спринтер Валерій Борзов, стрибун з жердиною Сергій Бубка, ковзаняр Віктор Петренко поставили світові рекорди або стали призерами Олімпійських ігор. Київська футбольна команда «Динамо» належить до числа кращих футбольних клубів Європи. Національна команда України брала участь у зимовій Олімпіаді 1994 р., де Оксана Баюл виграла золоту медаль на жіночих змаганнях з фігурного катання. На літніх Олімпійських іграх 1996 р. України отримала 23 медалі, в тому числі 9 золотих, зайнявши 10-те місце в загальному заліку.

Традиції і свята. Більшість  дореволюційних традицій і свят були релігійними. Радянський режим старанно створював особливі радянські традиції і свята, пов'язані з героїзмом революційних мас, військовими перемогами, датами народження і смерті більшовицьких лідерів. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. в Україні відродилися багато колишніх національних та релігійних традицій і свят. Найбільш популярні Різдво і Великдень. Державним святом є День незалежності, що відзначається 24 серпня, збереглися і деякі свята радянського часу.

 

1.2. Сучасна специфіка культурної ситуації в Україні

 

Культурна теорія найбільш популярна  щодо визначення об’єднуючого фактора. Це проявляється у колективному егоїзмі, який бачить свою культуру месіанською щодо інших. Теоретики вважають, що лише культурний націоналізм може об’єднати народ і вивести його на політичний рівень об’єднання нації. Культурний процес будь-якої держави не може бути однорідним, це суперечить як діалектиці, так і здоровому глузду. Адже кожне суспільство останні 500–700 років чітко детерміноване; кожна соціальна група утворює, виробляє і трансформує культурно-мистецькі досягнення як свої, так і сусідів, при цьому враховуються регіональні та національні особливості. Як правило, народи з «нижчим» соціальним рівнем консервативніше зберігають культурну спадщину, а «вищі» − більшою мірою сприйнятливі до досягнень цивілізаційного процесу. Цивілізація ніколи не може бути локальним явищем, вона завжди поширюється на досить значні території.

Останні півтораста років гаряче дебатувалось стосовно теорії двох; на політологічному  рівні протиставлялися класові  групи, стверджувався антагонізм між  ними, довелося, що кожна з них творить свою культуру, але час усе ставить на свої місця. Вихідці з панівного класу П. Могила,               Ф. Прокопович, Б. Хмельницький, П. Куліш, Є. Гребінка, М. Гоголь,         Леся Українка сім’ї Симиренків, Терещенків, Тарновських, Ханенків були представниками своєї нації; відповідно всі здобуті знання вони максимально застосували практично на своїй землі, адаптуючи чужі набути до своїх потреб.

Україна має своєрідну територію; вона розміщується між двома великими суперетносами – східним і західним, а отже, поєднує особливості як одного, так і іншого. Нині на емпіричному рівні робляться спроби вивести походження України, українськості. Дехто починає від створення світу (С. Плачинда); інші намагаються зробити українцями переважну більшість визначних діячів світу. Так, Ісус Христос, за Ю. Канигіним, − гуцул. Ейфорія свободи після революції 1991 р. не замічаємо дала можливість уявити себе на вищому щаблі стосовно інших. Окремі патріоти намагаються вивести українців ще з первіснообщинного ладу, язичництва, на базі цього витворити нову, за Л. Жиленком, рідну українську віру – РУН-віру.

Було кілька етапів національного  самовизначення України. Перший – з  ХІV по XVII ст.; у цей час відбувся процес консолідація українського народу навколо національної ідеї утворення державності, найвищий її пік – гетьманування Богдана Хмельницького. Тоді Україна була визнана багатьма державами як самодостатній суб’єкт європейського політичного співжиття. Але з політичних та економічних причин повного утвердження України як держави не відбулось. Другий пік підйому національної свідомості відбувся у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.; він визначався високим інтелектуальним рівнем, коли провідні інтелектуали України утверджували народ як самодостатню націю. Двадцяте сторіччя двічі надавало можливість Україні визначитися як державі. Перша 1917–1918 рр. була невдалою, оскільки створювати державу почали абсолютно непідготовлені люди, які прийшли до управління. Вони почали свою діяльність із критики попередньої системи, без конструктивних пропозицій, а головне – без конкретної програми дій на майбутнє. Створилася тривіальна ситуація, яка мала аналоги в історії.

Наприкінці ХХ ст. Україна дістала  чергову можливість стати державою. У 1991 р. відбулася класична революція; змінилась влада, лад. На щастя, революційний перехід від однієї соціально-економічної формації до іншої відбувся без кровопролиття. До влади прийшли нові люди, частина з яких – це підпільники з психологією боротьби проти всіх, хто не поділяє їх думки, яку тут же почали втілювати вжиття. За цілковитої відсутності вміння практично реалізувати свої ідеї вони все переводили у декоративні заклики щодо збереження культурної спадщини, втілення її на базі чистого ідеалізму, не підкріпленого економікою. Багаторічні заборони пропаганди культури Заходу на пострадянсьському просторі спричинили інтерес до неї. Коли ця культура прийшла до нас, ейфорія вседозволеності «змела» моральні кордони. В Україну широким потоком полилося все нице, що поробив «вільний» світ. Змінилася культурна домінанта, економічний чинник почав переважати над етичним, «дешева» інформація почала витісняти високе мистецтво, активізувалася психологічна обробка молоді через засоби маскультури.

Пореволюційний період, окрім досягнень, завдав Україні також збитків; вона втратила частину національної еліти, оскільки в результаті економічних труднощів багато діячів культури емігрували. Вирощення еліти – довготривалий процес; як правило, він займає два-три покоління. Лише наявність національної еліти дає можливість вийти на рівень провідної держави у світі, оскільки над завдання цієї категорії людей – духовно і політично інтегрувати суспільство на вирішення та реалізацію побудови держави, виробляти модель національної ідеї, яка має включати:

- формування психічного складу народу та його характеру;

- обґрунтування потреб, визначення рівнів свободи економічної, громадської та творчої діяльності;

- моделювання прагнення людей до доскональності та засвоєння загальнолюдської цінностей, усунення власних негативних рис;

- вироблення моделі консолідації народу України для утвердження незалежної держави, яка забезпечуватиме умови для задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб, вільний розвиток кожної особливості незалежно від національності чи соціальної групи, права громадян у повному обсязі за принципом «вільна особистість у вільній державі».

Комплексне вирішення  поставлених проблем сприятиме  розвитку національної культури, власних  традицій, закріпить у свідомості етносу притаманні лише їй визначальні  риси.

 

РОЗДІЛ 2. ОСВІТА УКРАЇНИ

 

2.1. Вища освіта і наука: пріоритетні сфери розвитку