Культурна трансформація в сучасній Україні

Культурна трансформація в сучасній Україні:              

Ключовою рисою української культури та культурної політики сьогодні можна вважати їхній перехідний, трансформаційний характер.

На сьогоднішній день культурологи та історики культури, антропологи та соціологи вже напрацювали чимало концепцій та моделей соціо-культурних змін – від марксистської концепції зміни суспільних формацій, циклічних моделей О.Шпенглера, А.Тойнбі, П.Сорокіна, модернізаційних теорій М.Вебера та інших – аж по нео-еволюційну “енергетичну” концепцію Л. Вайта та відому теорію “зіткнення цивілізацій” С. Гантінгтона.

Однак практично всі вони є макромоделями, тобто оперують тривалими історичними періодами, й не надто надаються до випадків, коли значні, широкомасштабні соціо-культурні зміни відбуваються протягом порівняно короткого часу, як це мало місце в посткомуністичних країнах Східної Європи, зокрема й у нас.

Для таких випадків деякі науковці пропонують так звані транзиційні теорії. Суспільна транзиція – то, за лаконічним визначенням Лєшка Бальцеровича, “те, що відбувається під час переходу від однієї сформованої суспільної системи до іншої, нової”1.

Британський політолог Т.Кузьо свого часу охарактеризував ситуацію в Україні як “четвірний перехід” (quadruple transition), тобто перехід („транзицію”) від тоталітаризму - до демократії, від планової економіки – до ринкової, від перебування у складі імперії – до національної незалежності, від недо-модернізованої етнічної спільноти - до модерної політичної нації2. Очевидно, що кожна з цих „транзицій” сама по собі не могла бути простою й безболісною, натомість їх взаємне поєднання й переплетіння піднесли складнощі в квадрат, чи й у куб.

Втім, застосування транзитологічних теорій до пострадянського (зокрема, українського) випадку останнім часом викликало обґрунтовані сумніви та критику3. Адже говорячи про посткомуністичну транзицію у країнах Східної Європи, мають на увазі, що згадана Бальцеровичем „інша, нова” система – це не щось небачене, а суспільний лад розвинених західних демократій.

Власне, якщо спробувати стисло окреслити ті зразки або ідеали суспільного ладу та національної культури (вживаючи термін М.Вебера, “ідеальні типи”), що на них можна б орієнтуватися Україні в програмуванні своєї культурної “транзиції”, то таких ідеальних типів можна назвати два:

тип сучасної європейської ліберально-демократичної національної держави та відповідної модерної й відкритої національної культури – складової частини культури європейської;

тип “націоналізуючої держави” (термін Роджерса Брюбейкера ‘nationalizing state’ відображає його переконання, що практично всі східноєвропейські держави, особливо новостворені, «задумані їхніми домінуючими елітами як національні держави, тобто держави для певних націй; одначе, ці держави ще не стали цілковито національними, залишаються «недостатньо національними» в багатьох сенсах»4) з відповідним ідеалом “чистої” національної культури на мовно-етнічній основі.

У випадку послідовної, програмованої суспільно-культурної транзиції, зорієнтованої на перший ідеальний тип, її характерними складниками, вочевидь, були б:

у політичній сфері – не лише багатопартійна демократія, а й заборона (чи послідовна маргіналізація) компартії, люстрація колишніх радянських чиновників та урядовців;

в економічній сфері – відкрита приватизація ключових галузей економіки, включно з культурними індустріями (ТБ, книговидання, преса);

у символічній та ідеологічній сфері – десовєтизація системи освіти (навчальних програм, підручників) та інших публічних інститутів, а також символічного простору (пам’ятники, топоніміка, музейні експозиції тощо); демонтаж культурно-мистецького “канону” радянських часів.

Якби ж транзиція відбувалася за “націоналізуючим” сценарієм, у дещо модернізованому дусі польського чи румунського “державотворення” 20-30-х років ХХ століття (що їх, очевидно, мав на увазі Р.Брюбейкер у своїх теоретизуваннях), то її характерні риси виглядали б інакше:

у політичній сфері – усунення з політичного життя тих сил, що їх влада оцінила б як антинаціональні, як “п’яту колону” колишньої метрополії, прийняття ідеології етнонаціонального державотворення за офіційну чи принаймні домінуючу в суспільстві (як прийнята всіма “національна ідея”);

в економічній сфері –запровадження ринкових засад у поєднанні з потужним протегуванням національному виробнику (від квот на експорт зерна та олії – до обмежень на ввезення іноземних, передусім російських книжок, фільмів тощо);

у символічній та ідеологічній сфері – мовна українізація, загальнокультурна деколонізація (себто “націоналізування” культурного життя в сенсі Р.Брюбейкера), ще енергійніша десовєтизація символічного простору, ніж за першим сценарієм, з одночасною інтенсивною розбудовою власного, чітко-національного символічного простору.

Факти свідчать, що реальні процеси соціокультурних змін в Україні не були програмованими та системними, й не слідували цілком жодному з окреслених вище сценаріїв. Та водночас окремі розрізнені елементи обох цих сценаріїв безперечно мали місце (чи то на всеукраїнському, чи принаймні на регіональному рівні), але при цьому відбувалися також зміни, що не вкладаються в жоден із них. Усе це визначало фрагментарний, непослідовний і суперечливий перебіг змін.

Тому процеси соціо-культурних змін в Україні точніше буде називати не транзицією, а трансформацією. За визначенням Нaди Швоб-Джокіч, трансформація – це “інтерактивні суспільні зміни, котрі можуть породити (але не обов’язково) системні зміни, і стосуються лише окремих елементів суспільної системи та окремих видів діяльності (наприклад, культурної діяльності). Трансформувавшись, ці елементи та види діяльності у якийсь момент можуть спричинитися до переходу від однієї (сформованої, відомої) системи до іншої – малознаної, несформованої”5.

Використовуючи це визначення Н.Швоб-Джокіч, спробуємо вказати на кілька ключових складників культурної трансформації, що відбувається в Україні протягом останніх 15-20 років.

За браком місця обмежимося тут лише двома аспектами культурної трансформації – головними чинниками, що визначають (спричиняють) зміни, та основними напрямками (ділянками), на яких відбуваються трансформаційні зміни в українській культурі.

Почнімо з розгляду основних чинників, що визначають наявність, масштаби й перебіг культурних змін. У культурній антропології такі чинники зазвичай поділяють на зовнішні (контакти з іншими суспільствами – носіями інших культур, природні, екологічні зміни тощо) та внутрішні (демографічні, економічні, суспільно-політичні зміни, технологічні інновації, а також так звана внутрішня культурна динаміка).

Однак у модерних суспільствах, тим паче в добу глобалізації, такий поділ виглядає дуже умовним, оскільки демографічні та міграційні процеси, , технологічні інновації та економічний розвиток будь-якої розвиненої країни тепер тісно пов’язані з відповідними світовими тенденціями. Отже, доцільно просто подати короткі характеристики особливостей дії цих чинників у випадку сучасних культурних змін в Україні.

1) Демографічні, соціальні зміни

Передусім слід вказати на розмивання “старих” соціальних груп або ж класів (скажімо, “класичних” радянських – робітничого класу, колгоспного селянства, інтелігенції як “прошарку”) й формування нових чималих груп – наприклад, дрібних і середніх підприємців, а також дедалі масовішої групи добре оплачуваних корпоративних працівників (відомих як “офісні дівчата й хлопці”).

Ці зміни соціальної структури суспільства спричиняють зміни в способі життя мільйонів людей, а відтак – у попиті, смаках, „горизонті сподівань” масового споживача культури, в характері та способах його участі в креативних і дозвіллєвих практиках.

Зокрема, кількісно нечисленна група нових багатіїв (або ж “нових українців”), завдяки своїй економічній вазі та суспільній ролі “лідерів споживання” відіграє непропорційно значущу роль у формуванні смаків, стилів життя, попиту на ті чи інші споживчі товари й послуги (зокрема, культурні).

2) Економічні зміни

Найголовніша, наймасштабніша економічна зміна – довгий і болісний перехід від централізованого планового господарства – до вільноринкового регулювання, розвиток приватного сектора. Завдяки цьому, а також здобуттю державної незалежності, розпочалося формування національного ринку (зокрема й культурного), а також фінансово-економічної бази для нової структури попиту на культурні продукти й послуги. Загальна економічна трансформація також принесла нові, ринкові й недержавні форми господарювання в сам культурний сектор, спричинивши його комерціалізацію.

Надзвичайно вагомою зміною виявилося також відкриття України, її ринку для закордонного культурного продукту (про що детальніше далі, у зв’язку з впливом глобалізації на національну культуру).

3) Політична сфера

Головними змінами в політичній сфері стали, ясна річ, розвал радянського тоталітарного ладу та здобуття державної незалежності Україною. Це створило нові правові та політичні рамки для культурної й дозвіллєвої діяльності, окреслило нові форми та пріоритети державної підтримки культури.

Однак з іншого боку, українській владі в ці роки явно бракувало політичної волі та концептуальної єдності в накресленні засад і завдань програмування культурного розвитку суспільства, у системному реформуванні культурної політики держави. Через це вплив політичного чинника на культурну трансформацію виглядав значно слабшим, аніж він міг би бути.

4) Глобалізація, світовий культурний ринок

Як констатують політично незаангажовані дослідники глобалізаційних явищ, вплив глобалізації на національні культури має різноплановий і неоднозначний характер – з одного боку, невеликим і не дуже розвиненим економічно країнам вона несе мас-культурну товарну експансію з розвинених великих країн Заходу, “нав’язує” глобальні моделі культурного споживання та господарювання, підважуючи конкурентоспроможність національних культур та культурних індустрій, навіть на їхніх “власних” ринках.

Але з іншого боку – глобалізація приносить нові сучасні технології та нові зразки креативності, відкриває перед маловідомими, але оригінальними культурами увесь світ, створюючи нові можливості для їх динамічного розвитку (втім, цими шансами ще треба зуміти скористатися). В Україні, на жаль, ми вже добряче відчули вплив негативних сторін культурної глобалізації, але надто мало використовуємо надані нею шанси.

5) Колишня радянська метрополія

Її вплив має двоякий характер: по-перше, це дальше репродукування й транслювання на Україну старих і звичних, іще радянських культурних практик та продуктів, по-друге, це доволі вправна й комерційно успішна адаптація та ретрансляція глобалізованих продуктів і зразків до „пострадянського” культурного простору. У цьому сенсі давньому “союзному центру” значною мірою вдалося, принаймні в царині мас-культури, зберегти роль посередника між “великим” світом та пострадянським культурним простором.

Отже, ринкова експансія російського мас-культу, підсилена інтеграцію до глобальних мас-культурних індустрій, закріплює його все ще домінантну роль на українському ринку культурних товарів і послуг, стримуючи розвиток вітчизняних культурних індустрій.

6) Національна традиція, культурна спадщина

Зазвичай вважається, що саме в національній культурі містяться всі основні „паттерни” модерного суспільства. В українському випадку, одначе, це не зовсім так: для значної частини українського суспільства, особливо для мешканців Східної та Південної України старшого покоління, радянський культурний багаж відіграє значно вагомішу роль. Тому реалізація можливості поновити чи й збудувати наново живий зв’язок з українською національною культурою вже сама по собі стала істотною культурною зміною для мільйонів українців.

З іншого боку, цей процес ускладнюється, особливо для молоді, існуючим іміджем „селянської нації”, браком потужної власної традиції міської культури. Та все ж лише самобутня національна культурна спадщина є тим ресурсом, що його можна використовувати для формування власної національної ідентичності та „брендингу” України у світі.

7) Культурно-мистецькі еліти

Зміна їхньої ролі в забезпеченні національної культурної динаміки доволі помітна, хоча й не всіма усвідомлювана: раніше видатні українські митці та діячі культури відігравали, вдало чи ні, роль „пророків” та „совісті нації”, законодавців смаків та творчих інноваторів, моральних та естетичних авторитетів у суспільстві (згадаймо, що Т.Адорно саме на мистецький авангард покладав функцію забезпечення хоч якогось культурного розвитку в “омасовленому” капіталістичному суспільстві”).

Натомість тепер лише деяким із них, переважно молодшим і яскравішим, вдається зберігати роль творчих інноваторів, чи слугувати за рольові моделі для певних груп молоді. Ще декому зі старших “живих класиків” вдалося не втратити роль моральних авторитетів для старшого покоління. Загалом же суспільний статус та провідна роль (у буквальному сенсі) так званих “провідних митців” в останні роки значно послабли.

Перейдімо тепер до стислого аналізу того, як саме відбуваються трансформаційні процеси на основних рівнях та ділянках культурного життя.

а) Ідеологічна трансформація, або ж зміни в системі вартостей

У більшості теорій культури за фундаментальні основи останньої беруться ідеологічні, світоглядні системи, сукупності вартостей, що їх поділяє спільнота – творець і носій культури.

Отже, говорячи про ідеологічну трансформацію в українській культурі, маємо на увазі, зокрема, перехід від раніш насаджуваного “згори” колективізму до швидкого поширення індивідуалістичних вартостей; від світогляду, породженого радянською зрівнялівкою та «економікою дефіциту» - до світоглядних настанов західного «суспільства споживання».

В ідеалі, внаслідок такої трансформації в умах наших співгромадян на зміну знеціненим колишнім вартостям мали б приходити ідеали демократії й вільного ринку, але дійсність дає більше підстав вважати, що світоглядно-ціннісна трансформація носить фрагментарний і регіоналізований характер, більше того – що вона, принаймні деякою мірою, схожа на те, що польський культуролог Казімєж Кшиштофек назвав негативною конвергенцією6 (коли з двох різних культурних систем беруться переважно їхні “погані” риси): у нашому випадку, молодшим і середнім поколіннями українців, особливо у великих містах, дедалі помітніше оволодівають індивідуалізм і споживацтво, натомість значна частина старшого покоління, особливо у провінції, немовби «закристалізувалась» у своїй пострадянській свідомості, в ностальгії за “старими добрими часами” стабільних зарплат і цін, оптимістичних радянських фільмів та пісень, котрі повернулися в пострадянський культурний обіг як “старые песни о главком”.