Людина в системі соціально-політичних відносин

Людина в системі соціально-політичних відносин

Історію розвитку людства  можна розглядати як діяльність людини, що має свої власні цілі. Але категорія «людина» — це абстракція, котра служить для визначення тієї загальної риси, яка окреслює специфіку життєдіяльності людей і відрізняє їх від тваринного світу. інакше кажучи, «людина» — це соціальна якість усіх індивідів, які становлять рід людський. Ця соціальна якість виявляється в тому, що на відміну від тварини, яка забезпечує свою життєдіяльність безпосередньо взаємодіючи з природою, людина задовольняє свої життєві потреби опосередковано, через виготовлення знарядь праці, здійснення процесу праці і створення внаслідок цього процесу суспільних відносин, соціальних і політичних інституцій, тобто суспільства як цілого.

Отже, сутність людини полягає  в тому, що її життєдіяльність є  заснованим на матеріальному виробництві  і здійснюваним у системі суспільних відносин процесом свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього світу і до себе для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку [1].

Але сутність людини не існує  сама по собі. Реально вона знаходить  свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний індивід — це реальна, жива людина, реальна особистість з усіма притаманними їй біологічними й соціальними особливостями. У кожному індивіді сутність людини знаходить свій індивідуально неповторний вияв, що й репрезентує її як особистість. Отже, особистість — це соціальна якість індивіда, неповторна форма вияву існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин. Особистість — це соціальний суб’єкт, в якому втілено всю багатющу сутність людини.

Це означає, що особистість — це одночасно суб’єкт і носій життєвих потреб і способів їх задоволення; суспільного виробництва і системи суспільних відносин; суспільної свідомості і свободи, тобто соціальної діяльності.

Ставлення особистості до об’єктивної дійсності в цілому, до реальних умов свого життя, до себе виявляється у світогляді. Світогляд — це система узагальнених поглядів на саму людину і світ, система, котра для особистості набуває значення способу бачення, розуміння, аналізу оцінки явищ, визначає характер ставлення до них, характер учинків і дій. Основою світогляду є усвідомлення цілей і сенсу життя. Світогляд у процесі перевірки життєвим досвідом перетворюється у життєву позицію, яка може бути активною чи пасивною. Життєва позиція особистості — це готовність людини до дій, що ґрунтуються на її світоглядних настановах та життєвому досвіді. За допомогою волі життєва позиція людини реалізується в соціальній активності особистості.

Соціальна активність — це не просто діяльність (остання може здійснюватися і за допомогою примусу), а спосіб самореалізації особистістю своєї сутності, розуміння нею цілей і сенсу життя, це показник ступеня соціальної зрілості особистості, це сфера самовдосконалення, самостановлення особистості як суб’єкта соціальної діяльності.

Але особистість живе не в якомусь абстрактному просторі, а в реальному соціальному середовищі, яке зумовлює можливості задоволення особистістю її потреб, реалізацію її інтересів. Визначальним чинником життєдіяльності особистості є суспільний лад з його системою економічних відносин і політичної влади. А тому особистість завжди прямо або опосередковано включається в політичне життя. Це має місце навіть тоді, коли особистість заявляє про свою байдужість до політики. Будь-яка байдужість зникає негайно в разі, коли будуть уражені життєві потреби й інтереси особистості.

Соціальні суб’єкти (групи, класи, партії) постійно прагнуть завоювання політичної влади, завжди намагаючись подати свої потреби та інтереси як загальнонаціональні. Відтак партійно-політична боротьба за особистість, за її життєву позицію набуває винятково важливого значення. Особистість, з одного боку, стає об’єктом політичного впливу соціальних сил, які намагаються прийти або вже перебувають при владі, а з іншого — вона є суб’єктом політичної діяльності, що має власні політичні інтереси.

Ось чому проблеми особистості, її становлення, формування, виховання  підносяться до рангу однієї з найважливіших політичних проблем, стають сферою протиборства соціальних сил, які претендують на керівну роль у житті суспільства.

Сутність людини полягає  в тому, що вона (людина) може статися  як така тільки в суспільстві. Історична  практика переконливо свідчить, що вдосконалення людини, її самореалізація відбуваються в процесі залучення її до різних аспектів суспільних відносин. Ось чому і нині не втратила актуальності теза Арістотеля про те, що людина є політична істота, якій природою призначено жити в суспільстві.

Взаємовідносини людини й  суспільства цікавлять мислителів з тих пір, як виникло суспільство. Але й дотепер людство не запропонувало однозначної відповіді. Те, що людина залежить від суспільства, зрозуміло. Вона просто не може існувати без нього. Але чи має вона щось незалежне від суспільства? І чи існує зворотний вплив? І якщо існує, то якою мірою людина може змінювати суспільне життя?

Для з’ясування цього питання  розглянемо три різні концепції, які були запропоновані Е. Дюркгеймом, М. Вебером та К. Марксом.

Відносини індивіда й суспільства — одна з головних проблем теорії Е. Дюркгейма. Учений підкреслює, що соціальна реальність є автономною щодо індивідуальної реальності. Так, «індивідуальним фактам» він протиставляє «соціальні факти», «індивідуальним уявленням» — «колективні уявлення», «індивідуальній свідомості» — «колективну свідомість» і т. п. Це безпосередньо пов’язано з тим, як соціолог розуміє сутність особистості. Для Дюркгейма вона є двоякою реальністю, в якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна та індивідуальна. Причому боротьба — головне в даному співіснуванні, соціальне та індивідуальне не доповнюють, а протистоять одне одному.

На думку вченого, соціальна реальність, «колективні уявлення», «колективна свідомість» повністю панують над усіма ознаками індивідуального, над усім, що є особистістю людини. Суспільство в його інтерпретації стає незалежною, зовнішньою й примусовою силою стосовно індивіда. Воно є багатшою реальністю, ніж індивід, домінує над ним і створює його, будучи джерелом вищих цінностей.

Дюркгейм визнає, що суспільство виникає в результаті взаємодії індивідів, але виникнувши, воно починає жити за своїми власними законами. І тепер уже все життя індивідів визначається соціальною реальністю, впливати на яку вони не можуть або можуть дуже поверхово, не міняючи суті соціальних фактів.

Дюркгейм, таким чином, віддає перевагу силі соціальної реальності як такій, що об’єктивно існує та визначає умови життя особистості. Сама ж особистість безпорадна щодо суспільства. Воно виступає як надіндивідуальне утворення, як те, що існує над усіма людьми, як особлива надособистісна реальна сила [2].

Протилежну позицію з  цього питання займає М. Вебер. На відміну від Дюркгейма, Вебер убачав у ролі суб’єкта тільки окремих індивідів. він не заперечував існування й необхідності вивчення таких соціальних утворень, як «держава», «акціонерне товариство» тощо. Але з погляду М. Вебера, ці утворення — тільки вияви специфічних дій окремих людей, оскільки лише останні є зрозумілими для нас носіями дій, що мають смислову орієнтацію.

М. Вебер не виключає можливості використання в соціології понять «сім’я», «нація», «держава», але він радить не забувати, що ці форми колективізму не є реальними суб’єктами соціальних дій. Цим колективним соціальним формам не можна приписувати волі або мислення. Поняття «колективна воля» і «колективне життя» можна вживати тільки умовно, метафорично.

Соціальною дією можна вважати, за Вебером, тільки щось осмислене, спрямоване на досягнення детально обміркованої індивідом мети. Такий тип дій учений називав цілераціональним. Осмислені, цілеспрямовані дії і роблять індивіда суб’єктом соціальної дії. Цей процес і повинен цікавити соціолога. М. Вебер називав свою соціологію «тямущою», тобто такою, що «розуміє». Ясна річ, що таку науку може цікавити (на відміну від психології) лише осмислена поведінка особистості. Причому М. Вебер мав на увазі не вищий «сенс життя» і навіть не той об’єктивний «сенс», котрий кінець-кінцем можуть мати дії індивіда, а той сенс, що його сам індивід суб’єктивно вкладає у свої дії. Це відрізняє вчення М. Вебера від тих соціологічних теорій, які за вихідні соціальної реальності та суб’єктів соціальної дії беруть соціальні категорії: «класи», «суспільство», «держава» тощо. М. Вебер критикує «органічну соціологію», яка розглядає суспільство як умовний організм, де індивіди відіграють роль біологічних клітин.

Як бачимо, позиція М. Вебера є прямо протилежною поглядам Е. Дюркгейма. Для М. Вебера немає соціальної реальності, крім індивідів, усі суспільні утворення (існування яких він, безумовно, не заперечує) є лише процесом їхньої взаємодії. Він уважав, що клас або нація, держава або акціонерне товариство самі по собі не можуть діяти цілеспрямовано й осмислено, а тому й не можуть бути суб’єктами суспільного розвитку. Статус соціального суб’єкта в соціології М. Вебера має тільки індивід [3].

Ще один варіант вирішення даної проблеми дав К. Маркс.

У його розумінні суб’єктами суспільного розвитку є соціальні утворення кількох рівнів: людство, класи, нації, держава, сім’я та особа. Розвиток суспільства здійснюється в результаті дій всіх цих суб’єктів. Але вони зовсім не рівнозначні, а сила їхнього впливу змінюється залежно від історичних обставин. У різні епохи один із них стає вирішальним, стає основною рушійною силою даного історичного періоду. У первісному суспільстві основним суб’єктом соціального життя була сім’я та утворення, що виникали на її основі (рід, плем’я). З появою класового суспільства суб’єктами суспільного розвитку, за Марксом, стають класи (різні в різні періоди), а рушійною силою — їх боротьба. Наступна зміна суб’єкта соціальної дії передбачалася Марксом після встановлення комуністичних відносин. У цей період людство має перейти від стихійного розвитку до свідомого, осмисленого створення суспільних відносин у всіх сферах життя. Маркс уважав, що саме тоді розпочнеться справжня історія людства і суб’єктом суспільного розвитку стане цілеспрямовано діюче, звільнене від класової боротьби та інших стихійних виявів людське суспільство, що осмислило себе й сенс свого існування.

Але необхідно обов’язково  мати на увазі, що в концепції Маркса всі суб’єкти діють у межах об’єктивних законів розвитку суспільства. Вони не можуть ні змінити ці закони, ні скасувати їх. Їх суб’єктивна діяльність або допомагає цим законам діяти вільно, прискорюючи суспільний розвиток, або заважає їм, гальмуючи історичний процес. Перевірити це твердження неможливо, оскільки історія не допускає експериментів (не можна повернути назад події і подивитись, як вони б розвивалися за іншого, наприклад, співвідношення класових сил).

Як же розв’язує ця теорія проблему, що нас цікавить: особа  і суспільство? Ми бачимо, що особу  тут визнано суб’єктом суспільного  розвитку, щоправда, не висуваючи її на передній план і не розглядаючи  як рушійну силу соціального прогресу. Згідно з концепцією К. Маркса особа — це не тільки суб’єкт, а й об’єкт суспільства. Розвиток індивіда зумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває в прямому або опосередкованому спілкуванні, але його не можна відірвати від історії попередніх і сучасних йому індивідів.

Отже, життєдіяльність особи  в концепції Маркса всебічно визначається суспільством через соціальні умови її існування, наслідки минулого розвитку, об’єктивні закони історії тощо. Але деякий простір для соціальної її дії все-таки залишається. Згідно з Марксом «історія» не є чимось таким, що користується людиною для досягнення своїх цілей, а є не що інше, як діяльність людини, котра домагається своїх цілей.

Як саме людина, «обмежована» з усіх боків, творить історію? Як особа впливає на хід історичного розвитку?

Для розуміння цього в  марксизмі величезне значення має  категорія «практика». Суб’єктивність людини, за Марксом, є результатом  її предметної практики, засвоєння  людиною в процесі праці об’єктивного світу і його перетворення. У процесі практики люди стають вільними в освоєному ними світі. Вони постійно розширюють сферу своєї свободи, а водночас і своєї відповідальності за результати власної праці, завдяки якій вони змінюють середовище. Щодо цього, кожний індивід, так чи інакше заохочений до людської практики, стає суб’єктом суспільного розвитку. А названі вище рушійні сили залишаються лише рівнодійними багатьох людських бажань та спрямувань. Ось чому історичний результат людських дій часто буває неадекватним, а іноді й прямо протилежним суб’єктивним намірам людини. Є великі особистості, котрі, на думку К. Маркса, можуть справляти значний і безпосередній вплив на хід історії (звичайно, тільки в межах «прискорити-загальмувати») за умови, що вони зрозуміли інтереси класу, що їх висунув. Але й тут результат може бути проблематичним, а іноді й прямо протилежним сподіваним цілям [4].

Ми розглянули три різні погляди на відносини особи й суспільства. Як було сказано, остаточної думки з цього питання людство ще не виробило. А тому кожний може вибирати собі позицію, яка найбільше подобається. На нашу думку, особа в суспільстві, навіть найбільш вільному й демократичному, має досить обмежену свободу, оскільки її діяльність зумовлена багатьма чинниками, які важко навіть перелічити. Як кажуть англійці, моя свобода махати руками закінчується там, де починається ніс мого ближнього.

Можливості впливати на процеси  в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її здатності знаходити канали участі в соціальній і політичній практиці, масштабності впливу та соціальної значущості ролей, які відіграє особа в соціальному та політичному житті. У реальній ситуації політичний вплив «пересічного» громадянина на суспільно-політичні процеси залежить від таких головних чинників:

• соціальний статус (класова належність, професія, місце в професійній і соціальній ієрархії, міра життєвої зрілості);
• усвідомлення людиною своїх власних інтересів і їх співвідношення з інтересами соціальних груп, верств та класів;
• масштаби та значущість виконуваних особою соціальних ролей;
• політична активність особи та її вміння провадити політичну діяльність;
• наявні в суспільстві соціальні обмеження активності особи (групові привілеї, різноманітні цензи — майновий, освітній, національний, релігійний, тягар традицій тощо);
• рівень свідомості та політичної культури особи тощо [5].