Людина в системі соціально-політичних відносин

Розглянемо докладніше деякі  з цих факторів. Становище людини в системі суспільних відносин у політології визначається поняттям «статус». Статус — це певне місце людини в суспільній ієрархії, зумовлене її походженням, професією, віком, статтю, родинним станом. Розрізняють природний статус (соціальне походження, національність) і той, що досягається (освіта, кваліфікація тощо). Людина має й особистий статус. Це — становище, якого вона досягає в первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме як людина. Кожна людина поєднує кілька статусів (мати, дружина, службовець, член політичної партії тощо).

Статус тісно пов’язаний з політичною роллю особи, тобто сукупністю її прав та обов’язків. Політична роль — динамічний бік статусу, його функція, певна поведінка [6]. Які політичні ролі особи об’єктивно можливі? Звернімося до тексту загальної декларації прав людини. Саме в ній, як відомо, зафіксовано загально визнані права, що стали міжнародними стандартами, на які рівняється багато конституцій світу.

До невід’ємних політичних прав і свобод особи належать: право  обирати і бути обраним в органи державної влади, об’єднуватися  в суспільні організації, у тому числі й політичні партії; свобода  слова, зборів, мітингів, вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через своїх представників. Разом з тим «кожний має обов’язки перед суспільством, в якому тільки й можливий вільний й повний розвиток його особистості» [7]. При цьому мета законодавчих обмежень прав і свобод людини може бути тільки одна — повага до прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві [8].

Ці положення закріплюються, конкретизуються в законодавчих актах багатьох держав, що забезпечує високий правовий статус їх громадян.

Динамічною стороною статусу  людини є так звана роль. Кожна  людина не тільки посідає певне місце в соціальній, політичній структурі суспільства, а й виконує відповідно до цього місця певні функції. Політичні ролі особистості багатоманітні: виборця, депутата, члена політичної партії, страйкаря, учасника мітингу тощо.

Візьмімо, наприклад, мітинги. Це одна з форм, що в ній реалізується природне право громадянина прилюдно висловлювати свою думку. Мітинг —  це організована форма політичних дій, оскільки в нього є організатори, цілі та завдання (наприклад, домогтися  якомога більшої підтримки виборців на користь того чи іншого кандидата і виграти виборчу кампанію). Водночас мітинг, як і будь-яка багатолюдна сходка, може перетворитися за певних умов у стихійний некерований процес і супроводжуватися раптовою зміною настроїв учасників, вибухом емоцій, бурхливими пристрастями: народ, що зібрався, перетворюється у натовп, а демократія — в охлократію — владу натовпу. Для охлократії характерні імпульсивність дій, коли почуття переважають над розумом, відкидання будь-яких аргументів і доказів, безпричинна лють та агресивність. Чому це відбувається? Людина в натовпі є анонімом. І це призводить до того, що вона перестає контролювати свою поведінку. Історія і сучасність знають чимало випадків, коли мирна демонстрація або мітинг перетворювалися на буйство оскаженілого натовпу, який все знищував на своєму шляху. А жертвами натовпу ставали часто цілком невинні та сторонні люди.

Отже, право переконувати людей, організовувати політичні акції, як і інші політичні права, покладають велику відповідальність на громадянина (правову, моральну, політичну) за наслідки своїх дій. Негативні наслідки неминучі, якщо організатори та учасники не дотримуються демократичних правил поведінки. Які  це правила? Правдива, перевірена інформація, стриманий тон ораторів, надання  слова не тільки своїм прихильникам, а й своїм опонентам, терпимість до інших поглядів, повага до людської гідності.

Психологи встановили, що ефективність заходів зростає, а можливість неконтрольованих дій натовпу зменшується, якщо правильно вибрати місце проведення мітингу, не затягувати його, ураховуючи, що спека, задуха, утома негативно позначаються на поведінці людей, мати на увазі, що в центрі (ближче до ораторів), де люди стоять тісніше, — емоції сильніші. Що далі від центру перебуває людина, то менше на неї діятиме масовий психоз.

Або інше досить складне  питання: чи такою вже простою є роль виборця? Кожен громадянин залежно від життєвих обставин, особистих потреб, здібностей і можливостей вибирає собі конкретну політичну роль або ролі. Не всі можуть постійно ходити на мітинги або стати, наприклад, членами політичної партії. Проте завжди існує необхідний, гарантований конституціями мінімум політичної діяльності. До нього належать демократичні вибори. Участь у них — справа відповідальна. Голосуючи за кандидата в депутати, особа делегує йому право виражати й захищати свої інтереси на державному рівні. Як же правильно зробити свій вибір і не припуститися помилок?

Головне — проаналізувати й оцінити передвиборну програму кандидата. Для чого це потрібно? Річ у тім, що суть депутатської діяльності — це виконання своєї передвиборної програми. Її розробляє кандидат з урахуванням потреб і вимог мешканців свого виборчого округу, а також загальних програмних настанов тієї партії, котру він репрезентує. У разі здобуття партією більшості голосів у парламенті ці настанови визначатимуть політичний курс країни.

Відтак, виборець голосує  передовсім за передвиборну програму кандидата. Що ж це за документ і  яким вимогам він має відповідати? «Сильна», «конкурентоспроможна» програма мусить мати чітко сформульовану  ціль, здатну об’єднати інтереси різних груп населення.

У передвиборній політичній програмі необхідно визначити також  і засоби для досягнення поставленої  мети. «сильна» програма завжди дає  чітку відповідь на питання: які  економічні, соціальні, демократичні та духовні здобутки матиме виборець і його сім’я, якщо програму буде виконано. Мова передвиборної програми повинна бути зрозумілою, точною та виваженою.

Грамотна оцінка передвиборної  програми є важливою, але не єдиною умовою безпомилкового вибору кандидата  в політичні діячі. З того, як складено передвиборну програму, можна певною мірою дізнатися про інтелектуальні здібності кандидата, його кругозір і компетентність. Але чи достатньо цього? Мабуть, ні. Виборцю завжди цікаво знати, кому він вручає мандат довіри, що це за людина, яка в неї біографія і навіть особисте життя. Важливо, однак, щоб деталі особистого життя кандидата не впливали на виборця сильніше, ніж його передвиборна програма. З іншого боку, згадаємо відомий афоризм: «Найбільш серйозне випробування — випробування владою». Психологи та політологи вважають, що влада розбещує багатьох людей: добрі можуть стати поганими, а погані — ще гіршими. А тому людей, яким притаманний тиранічний характер, не слід допускати до державної влади.

На які ж особисті риси кандидата треба звернути увагу виборцю? Чи є такі риси, котрі повинна обов’язково мати людина, яка претендує на роль політичного діяча? Звичайно, вона повинна вміти розпізнавати об’єктивні проблеми розвитку суспільства, бачити, у чому полягають можливості й небезпека, знати свої цілі і залежно від них приймати рішення, виконувати свої обіцянки. Необхідні й «пробивна сила» та вміння переконувати й об’єднувати навколо себе людей. Політичний діяч має бути також толерантним (терпимим), душевним, чуйним, благородним, чесним та совісним. Усе це має оцінити виборець на підставі документів і (у більшості випадків) досить поверхового знайомства з кандидатом на передвиборчих мітингах і зборах.

Отже, успішне виконання  нескладної, на перший погляд, ролі виборця  потребує високої політичної культури кожного з нас.

Для оцінювання становища  людини в суспільстві, крім понять «статус», «політична роль», вироблено ще категорії «престиж» і «авторитет».

Соціальний престиж можна визначити як співвідносну оцінку суспільством, групою, окремим її членом соціальної ролі та дій людини, її достоїнств та психологічних рис на підставі певної системи цінностей. Престиж, носієм якого є людина, виступає як спонука її бажань, почуттів, намірів, дій, прагнень посісти відповідне становище в суспільстві. Престижні оцінки як регулятори поведінки багато в чому визначають такі важливі соціальні процеси, як професійна зайнятість, соціальні переміщення, структура споживання тощо.

Авторитет — одна з форм здійснення влади. У ширшому розумінні авторитет — неформальний вплив окремої особи або організації на вчинки й думки іншої людини (або людей). Вплив авторитету не пов’язаний, як правило, з примусом. Він базується на високій оцінці оточенням знань, моральних якостей, гідності, життєвого досвіду певної особи (авторитет батьків, друзів, лідера політичної партії тощо), оскільки складність сучасного життя часто не дає пересічній людині змоги правильно оцінити проблеми, що постають перед нею. За цих умов виникає потреба «сприймати на віру» твердження носіїв авторитету.

М. Вебер запропонував таку типологію авторитету: заснований на традиції, на раціонально обґрунтованій законності та на харизмі [9]. В останньому випадку (дуже поширеному) авторитет пов’язаний з особистою прихильністю до лідера, який (в очах своїх прихильників, зрозуміло) володіє винятковими людськими рисами — героїзмом, мудрістю, проникливістю тощо.

Головним критерієм розрізнення  статусів (соціальних відмінностей) є поділ суспільства на класи, соціальні групи та верстви. західна соціологія (наприклад, теорія М. Вебера) стверджує, що структура суспільства визначається не тільки економічними (доступ до суспільного багатства) і політичними (влада, право), а й соціальними (престиж) показниками. Останні створюють соціальну спільність, що базується на специфічному стилі життя, певних життєвих цінностях, нормах повсякденної поведінки тощо.

Люди, які мають однаковий  статус, мають і схожі особисті риси, що залежить уже не від індивідуальних особливостей людини, а від тієї соціальної системи, в яку її включено, від тієї соціальної спільності, до якої вона належить. Фактично носієм соціально-типових властивостей і ознак є клас, соціальна група, а їх конкретним виразником — окрема особистість. Конкретна особистість, що є представником певної соціальної спільності, може розглядатися як соціальний тип, котрий виявляє себе тільки в соціальних зв’язках і відносинах.

Отже, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або суспільства в цілому. Розгляд індивіда в плані соціальної типізації дає можливість співвіднести особистість із соціальною структурою суспільства, вивчити соціальну зумовленість індивіда.

Радянське суспільство створило особливий тип особистості —  «радянську людину» [10]. І нині маємо все більше аргументів на користь того, що «радянська людина» — це не вигадка пропагандистів, а реальний тип особистості. Російський письменник М. Харитонов зазначає: «Ми тільки зараз почали усвідомлювати, що Жовтнева революція не тільки встановила новий лад з усіма особливими економічними й політичними інститутами, але також створила нову, доти невідому організацію зі своєю історією та міфологією, зі своєю системою етичних і моральних цінностей, культурою та літературою. Це суспільство не тільки оголосило про народження нової людини, а й справді досягло цього» [11].

О. Зінов’єв, російський філософ, письменник, що мешкає в Мюнхені, автор книг «Зияющие высоты», «Гомо советикус», «Катастройка», характеризуючи «нову людину», що була створена за роки радянської влади, називає як її негативні риси — соціальний конформізм (у тому числі готовність завжди і в усьому погоджуватися з начальством), байдужість до політичного життя тощо, так і позитивні — безкорисливість, здатність іти на жертви заради спільної справи та ін.

Аналізуючи участь людини в політичному житті, можна виділити кілька політичних типів особистості. Цікаву типологію особистості запропонували українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та В. С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію особистості репрезентовано трьома основними типами.

1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. вона не виділяється із системи суспільних політичних зв’язків, а характеризується колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише функціонально визначеним елементом суспільної системи, тільки в ній знаходячи сенс функціонування і тільки в її цілях — власну гідність та цінність.

2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який відповідає періоду поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася виключно для внутрішнього користування як вияв власних «егоїстичних інтересів», а інша — для пристосовування до зовнішніх вимог, до умов жорсткого ідеологічного контролю.

3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основоположні цінності демократії за суспільно значущі цілі, не володіє достатнім рівнем правової, економічної і політичної культури для послідовної реалізації цих цілей.

На особливу увагу заслуговують типові форми вияву амбівалентного ставлення людини до демократії:

— конформно-амбівалентний  тип, для якого «так» демократичному вибору зовсім не означає «ні» —  авторитарному правлінню;

— нігілістично-амбівалентний  тип, який виявляється в запереченні  як консервативно-соціалістичного, так  і радикально-демократичного суспільного розвитку;

— мозаїчно-амбівалентний  тип, якому притаманне суперечливе  поєднання елементів демократичної  свідомості та колишніх тоталітарних структур.

Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до неототалітаризму), нігілістично-амбівалентна — до бунту, закономірним фіналом якого буде загальний хаос або (чи «і») диктатура, то мозаїчна свідомість є найгнучкішою і найбільш спроможною до сприйняття демократичних норм у процесі руйнування ідеологічних стереотипів минулого. Перевага того чи іншого типу свідомості зумовлює й можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту й диктатури або до демократичної еволюції [12].