Основні теоретичні парадигми в соціології

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

 

Кафедра економіки підприємства та управління персоналом

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Основні теоретичні парадигми в соціології»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План:

1. Основні соціологічні парадигми в соціології
2. Структурні парадигми в соціології
3. Інтерпретивні парадигми в соціології
4. Парадигмальні школи в соціології, їхня основна проблематика

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Основні соціологічні парадигми в соціології

 

Поняття "парадигма" ввів у науковий обіг американський соціолог          Т. Кун. Під соціологічною парадигмою розуміють сукупність основних принципів і положень певної теорії, що мають власний поняттєвий апарат і визнаються групою вчених.

Соціологія належить до наук із багатопарадигмальним статусом. Це означає, що для соціології характерним є плюралізм у розумінні суспільства, а отже, можливість усебічно охопити та детальніше вивчити соціальне життя в ньому.

Розрізняють парадигмальні імена в соціології (наприклад, О. Конт,          Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонс та ін.) і парадигмальні школи в соціології (зокрема, Чиказька, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвардська школи тощо).

За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

Визначними класиками функціоналістських парадигм є Г. Спенсер та Е. Дюркгейм. Засновником сучасного структурного функціоналізму вважають американського соціолога Т. Парсонса, декана факультету соціології Гарвардського університету, котрий очолив його після П. Сорокіна. Значний внесок у розвиток структурного функціоналізму зробив американський соціолог Р. Мертон.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд суспільства з позицій системноорганізованого явища, що складається з частин, які взаємодіють і становлять єдине ціле. При цьому певні частини суспільства є також складноструктурованими.

Функціоналісти наголошують на стабільності, сталості, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві в суспільстві. Суспільство ж розуміють як таке, що тяжіє до рівноваги, самозбереження, а розвиток у ньому тлумачать як повільні, поступові еволюційні зміни.

Конфліктні парадигми розглядають суспільство як суперечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв'язання яких і поява нових зумовлюють постійний розвиток соціуму та зміни в ньому. Прибічники конфліктних парадигм акцентують увагу на існуванні розбіжностей, протилежностей, суперечностей між різними соціальними суб'єктами, розв'язання яких є джерелом постійного оновлення суспільства, отже, його генези.

Класики конфліктного підходу – К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович. Сучасні теоретики конфліктного підходу в соціології – Р. Міллс, Р. Дарендорф, Л. Козер.

Наприкінці XX ст. провідною стає думка сучасних учених про доцільність поєднання функціоналістського та конфліктного підходів для пояснення суспільних процесів.

Інтерпретивні парадигми пояснюють суспільство з погляду буденного життя людини в її найближчому оточенні, а тому предметом їхнього розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб'єктивні відчуття людей, суб'єктивні смисли, що їх вкладає людина в різні судження, дії. Найбільш плідно інтерпретивні парадигми почали вивчатися з 60-х pp. XX ст. їх розглядають як подальший розвиток "розуміючої соціології", започаткованої М. Вебером.

Найбільш відомі серед цих парадигм: теорія соціальної дії (М. Вебер), теорія символічного інтеракціонізму (Цж. Мід), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гарфінкель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау).

За змістом і методами дослідження структурні парадигми тяжіють до політології, права, економіки, а інтерпретивні тісно пов'язані з психологією, педагогікою, етнографією та іншими "поведінковими" дисциплінами, котрі ще називають біхевіо-ристичними.

Кожному типові парадигм відповідають певні методи дослідження. Так, структурним парадигмам відповідають "жорсткі" (кількісні, статистичні) методи збору інформації. Приміром, при вивченні суспільства загалом, його соціальних інститутів, взаємозв'язку між ними виникає потреба у знанні, заснованому на описові, на поясненні узагаль-нювальних даних.

Інтерпретивним парадигмам відповідають "м'які" (якісні) методи. Вони застосовуються тоді, коли досліднику необхідно знати не тільки певний стан речей, а й виявити внутрішні, латентні, приховані механізми, які неможливо ґрунтовно дослідити за допомогою масових опитувань і збору кількісних даних. Наприклад, при вивченні життєвого світу людини, його самосвідомості, мотиваційної сфери соціолог повинен здобути такі знання, які б ґрунтувалися на розумінні та поясненні. Видів "м'яких" методів дослідження дуже багато. Серед них можна виокремити: історію сім'ї, історію життя людини, біографічний метод (біографічне інтерв'ю, соціальна автобіографія), групові дискусії, метод "фокус-груп", глибинні інтерв'ю та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Структурні парадигми в соціології

 

Структурні парадигми досліджують і описують суспільство на макрорівні, а тому їх ще називають макросоціологічними. Структурні парадигми поділяються на функціоналістські й конфліктні.

Засновниками та прибічниками функціоналістських парадигм були:      Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Р. Мертон.

Основні засади функціоналістських парадигм:

• тлумачення суспільства як єдиного цілого, що складається із суми частин-підсистем, які пов'язані між собою, взаємозалежні та перебувають у взаємодії;
• розуміння конкретної підсистеми суспільства не тільки як самостійної, але водночас і як частини соціальної системи загалом, зміни в якій спричиняють зміни цієї системи;
• визнання індивіда основним елементом системи через соціальну роль, яку він виконує;
• розуміння суспільства як системи, що тяжіє до гармонії, солідарності, самозбереження, рівноваги. Порушення останніх породжує патологічні явища, деструктивні процеси, аномію (безнормність);
• соціальні зміни мають суто еволюційний характер.

Починаючи з 50-х pp. XX ст., функціоналістський підхід до пояснення суспільства, котрий наголошував на рівновазі, стабільності, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві, вступає в суперечність із реальними подіями в суспільстві, що характеризувалося надмірною конфліктністю. Із цього часу популярності набувають конфліктні парадигми.

Фундаментальні положення таких парадигм розвивали такі вчені:             К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович, Р. Міллс, Р. Дарен-дорф, Л. Козер.

Основні засади конфліктних парадигм:

• конфлікти та колізії – невід'ємний атрибут внутрішнього життя суспільства;

• розв'язання одних конфліктів і породження інших – основа для постійних еволюційних змін у суспільстві;

•  суспільство завжди суперечливе, але водночас і єдине ціле, тому що в ньому завжди є групи з різними інтересами, до того ж одні мають користь коштом інших;

• соціальні конфлікти мають не лише негативний, але й позитивний потенціал, який зумовлює рух і зміни в ньому;

•  зростання ролі соціології в запобіганні та розв'язанні конфліктів, у їх діагностиці з метою підтримки соціальної системи й унеможливлення її деструкції та руйнації.

У 60-ті pp. XX ст. виникла нова наукова галузь знання – конфліктологія (прикладна наука з практичного врегулювання конфліктів). Конфліктна парадигма широко використовується також у транзитології – новому науковому напрямку, що вивчає соціальні зміни.

Як показав час, і функціоналістські, і конфліктні парадигми поодинці мають вузьку сферу практичного вжитку. Застосовуючи виключно функціоналістські парадигми, дослідники роблять наголос на стабільності, рівновазі, співробітництві, гармонії в суспільстві та не можуть пояснити, чому суспільство все ж таки не вільне від конфліктів. Застосовуючи переважно конфліктний підхід, важко пояснити, чому ж суспільство буває солідарним, у ньому панує злагода, взаєморозуміння, згода, довіра тощо. Тож найбільш плідним вбачається такий узагальнений підхід, який би передбачав органічне поєднання переваг обох парадигм з метою здобуття об'єктивного системного та всеохопного знання про суспільство.

 

 

 

 

 

 

3. Інтерпретивні парадигми в соціології

 

Інтерпретивні парадигми досліджують мікропроцеси та мікроявища суспільного життя, отож вивчають людину в її щоденному житті, найближчому оточенні, аналізуючи переважно її міжособистісні взаємовідносини.

Виникнення цих парадигм припало на повоєнні роки XX ст. Сукупність їх об'єднана в напрям, який має назву соціологія повсякденного життя, чи гуманістична соціологія.

Основні інтерпретивні парадигми:

Теорія соціальної дії – соціологічна парадигма, що вивчає поведінку людей, котрі вкладають у свої дії певний суб'єктивний сенс. Поняття "соціальна дія" є центральним у "розуміючій соціології" М. Вебера. За               М. Вебером, дія людини, шо є осмисленою та спрямованою на інших людей, називається соціальною. Завдання соціології – адекватно зрозуміти та витлумачити суб'єктивну мотивацію, що становить зміст соціальної дії.

До власне соціальних дій М. Вебер відносить: 

• Ірраціональну дію, коли людина вибудовує відносини з іншими, керуючись свідомо обраною метою та раціонально осмисленими засобами, котрі б відповідали меті; 
• ціннісно-раціональну дію, засновану на визначенні певних цінностей (етичних, естетичних, релігійних тощо).

Символічний інтеракціонізм – соціологічна парадигма, що аналізує соціальні взаємодії між людьми через спільні для її учасників смисли їхніх взаємних реакцій: висловлювань, вчинків, жестів, міміки тощо.

Термін "інтеракція" (взаємодія) ввів у науковий обіг американський соціолог Г.Блумер, авторство ж концепції символічного інтеракціонізму належить представникові Чиказької школи соціології Дж. Міду.

Взаємне порозуміння, діалог, а отже, й ефективна комунікація можливі в тому разі, коли люди надають однакового тлумачення символам, які застосовуються при взаємодії. Завдання соціології – озброїти людину знаннями для оволодіння способами інтерпретації (пояснення) сенсу речей і дій людей.

Учений Н. Смелзер вважає, що символами, на які реагують люди, можуть бути: слова; предмети; дистанція між людьми, що спілкуються; вираз обличчя; жести; вчинки. П. Екман, описуючи рухи м'язів обличчя людини, що утворюють той чи той вираз обличчя, дійшов висновку, що існує "кодувальна система виразу обличчя". Інтерпретація, розшифрування її може надати нового знання та зумовити глибше розуміння процесу спілкування.

Феноменологія – соціологічна парадигма, що спирається на дослідження життєвого світу людини, який конструює суб'єктивно кожний індивід. Прибічниками цієї парадигми є А. Щюц, Т. Лукман, П. Брегер. Названі автори працюють у напрямках подальшого розвитку "розуміючої соціології М. Вебера. Феноменологічна парадигма у викладі цих учених оцінюється дослідниками як крайній суб'єктивізм. А. Щюц зауважує, що феноменолог не має стосунку власне до об'єктів, його цікавлять їхні значення, конституйовані діяльністю людського розуму. Кожна мисляча людина мислить по-своєму.

Суспільство, на думку представників цієї парадигми, не об'єктивна, а суб'єктивна реальність, оскільки створюється інтересами, мотивами, цілями, моделями поведінки людей, котрі взаємодіють.

Етнометодологія – соціологічна парадигма, що спирається на дослідження смислів (значень) поведінки через спостереження за рутинною, щоденною практикою людей. Термін походить від "етнонаука" – зачаткові знання у примітивних первісних суспільствах. Розвиток етнометодології пов'язаний із іменами Г. Гарфінкеля й Е. Гоффмана. Вони широко використовували методи етнографії та соціальної антропології для дослідження людини в її буденних взаємодіях. Е. Гіденс, пояснюючи, що ж таке етнометоди, підкреслює, що це – "народні, непрофесійні методи, які люди застосовують, коли хочуть зрозуміти, що роблять інші, й зокрема, що вони кажуть". Етнометодологи звертають увагу на мовну комунікацію (вербальну та невербальну), традиції, правила культури, соціальний контекст, прямо не поданий у словах, – усе це допомагає "розшифрувати", а отже, і краще зрозуміти людські дії.

Теорія соціального обміну – соціологічна парадигма, що тлумачить соціальне життя через процес обміну між людьми винагородами та витратами під кутом зору взаємного зиску суб'єктів взаємодії.