Перший етап встановлення соціальної політики в Україні, Київська Русь кінець ІХ ст., середина ХІІ ст

Зміст

Вступ

1. Перший етап встановлення соціальної політики в Україні, Київська Русь кінець ІХ ст., середина ХІІ ст.
2. Другий етап – Галицько-Волинська державність ХІІ-ХУ ст.
3. Панщино-кріпосницька система ХУІ – ХІХ ст.
4. Еволюція  вітчизняної соціальної політики з ХІХ ст. до сьогодні.

Список використаної літератури.

Вступ

В Україні літопис політики в сфері соціального житті є доволі інформативним. За описами Геродота в ще дохристиянські часи скіфський цар Анахарсій піднімав питання людських цінностей і захисту соціальної справедливості [1 c, 41-45]. Немало свідчень про соціальні акції зберіглося з епохи княжої доби. Це князівські грамоти, договори та угоди, закони, церковна література, фольклорні матеріали, археологічні докази. В історичних джерелах знаходить відображення положення про норми соціального співжиття, відомості про принципи організації поселень, регулювання соціально-економічних відносин, пов’язаних  з поглибленим поділом праці. Саме поділ праці обумовлював режим функціонування відносин суспільства й формування відносин відособлених соціальних структур, продукував потребу балансування цих відносин засобами політики.

1. Перший етап  встановлення соціальної політики  в Україні, Київська Русь кінець  ІХ ст., середина ХІІ ст.

Київська Русь демонструє високу політичну зрілість щодо регулювання сфери соціально-економічного життя. Найбільш показовим моментом є те, що панування феодальної власті не виключало одноособової власності селян чи ремісників на засоби виробництва та власності дрібних землевласників (смердів) на приватне господарство, що ґрунтується на особистій праці. Більшість селян були вільними. Соціально структура поділу населення крім княжого роду, була представлена трьома основними соціальними групами:  привілейованими боярами (болярами), поневоленим населенням – напіввільними  та рабами (холопами або челяддю) та вільним населенням (смердами).

До смердів які становили основу сільського населення, належали дрібні незалежні землевласники, що володіли землею, знаряддями праці і вели власне господарство, та дрібних землевласників, що перебували у певній залежності від крупних землевласників. Ріст частки напіввільних рабів був дуже повільний. Рабство у Київській Русі було іншим, ніж в стародавніх античних державах – економічні відносини не вимагали невільної праці й не відхиляли можливості для викупу з неволі. Цей факт мав пряме відношення до прийнятих важливих соціальних рішень князівською верхівкою. Відомою детермінантною соціальних регуляції у Київській Русі  були значні місцеві відмінності організації господарського та соціального життя. Кожна земля жила своїм життям, сама керувала своїм господарством.

Лише з часом економічні відносини в Київській Русі ( зокрема у сфері праці) набули юридичного оформлення у вигляді Кодексу права «Руська правда» (ХІ-ХІІ ст.). Цей документ значною мірою формується на місцевому звичайному праві ( воно сягало родо-пленівних часів), став списання справничих законів (приписів), призначених для врегулювання нових економічних та соціальних відносин, спричинених розвитком приватної власності княжих земель для «утісненння» прав власності та обов’язків підданого населення. Поступово «Руська правда» доповнюється новими законами.  Зокрема князь Володимир Мономах установив нові закони про відсоток, про охорону збанкрутілих купців і закупів – селян, котрі працею відробляють позику.

2. Другий етап  – Галицько-Волинська державність  ХІІ-ХУ ст.

З часом соціальні закони Київської Русі щоразу більш орієнтувалися на захист приватної, передусім феодальної, власності. Наступні віхи історії України – доказ важких випробувань в організації регулювання соціального життя її громадян. Період занепаду Київської та розвитку Галицько-Волинської держави (ХІІ-ЧУ ст.) був позначений набігами татаро-монгольської орди. Впродовж двох століть населення України обкладалося даниною, воно зазнавало численних облогів, поборів. Страх фізичного насильства і знищення паралізував розвиток мотиваційних основ до праці. Блокування передумов  формування соціальної політики мало місце і в ХУІ-ХУІІІ ст. Його характерною рисою було пристосування соціально-трудових, відтворювальних процесів до умов утвердження панчинно кріпосницької системи. Саме в цей період на фоні прогресивних явищ поглиблення суспільного й територіального поділу праці, переходу натуральної (природної) форми ведення господарства на грошову, появи та розвитку мануфактурного виробництва, відбулася втрата основною масою жителів автохтонних українських земель, своїх громадянських прав: права суду, права власності на землю, «права виходу»(заборони переселень). Поневолення селян дістало назву кріпосного права.

Фактори що визначили саме такий хід подій, значною мірою мали економічну природу. Вже в ХУ-ХУІ ст. в Україні досить промислової продукції виготовлялось для реалізації на ринку. Був високий попит на продукцію соляної, залізо-рудної, деревної та деревообробної, споживчої промисловості (сіль, салітру, балки, дошки, клепки, пиво, віск, килими, зрою, посуд,  тощо). Зі збільшенням місцевих ринків у приватних майстернях ремісниками все ширше почала застосовуватись наймана праця. Розвивалися селянські та купецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, «піднімалися» казенні та посесійні мануфактури із використанням праці кріпосних селян [2, c. 461]. Нова ситуація на ринку почала сигналізyвати про дефіцит робочих рух. Міським ремісникам все важче ставало берегти технологічні з виробництва продукції. Потужним імпульсом, який спричинив пристосування натуральноrо господарства України до нової системи соціально-економічних відносин підвищення в Європі цін на xудобу (XVст.) Економічні інтереси, які активізувалиі діяльність панських та селянських господарств з розведення худоби, спрямовували характер виробництва в товарне русло. Почав зростати експорт хліба на західні ринки. Відповідно в зворотному напрямку почали поширюватись спеціалізовані на продукти зерна фільваркові господарства. Товарні відносини трансформують уставлені канони соціального життя.

Економічні зміни, пов’язані з застосування панщинної праці, зумовили в середньовічній Україні цілу низку соціальних деформацій. Соціальна структура селянства почала представлятися трьома групами: селянами-даними (найбільш незалежними та вільними), селянами служебними ( що працювали в двірських господарствах не сплачуючи данини та не відробляючи панщини), і селянами робітними ( найчисленніша група осіб, зобов’язаних для роботи на землі). З часом, поступове зближення  усіх соціальних селянських груп між собою, а також їх доповнення челеддю ( давні раби невільники) стали основою формування класу панщизняного селянства. Еволюцію цього процесу яскраво відображає організація праці панщизняного селянства: у 15 ст. панщина становила 14 днів на рік, в другій половині 16 ст.  два дні на тиждень, або щоденно половину дня, в 18 ст. чотири й більше днів на тиждень.

Привертають увагу регіональні особливості росту деформації у соціальній структурі населення України. Вони характеризувалися відмінностями в рівнях, темпах та характері їх поневолення людей праці. У понизі Дніпра визначальним фактором, що стримував ерозію суспільних відносин було існування Козацької держави. Завдяки їй розвивалося козацьке землеволодіння з вільною працею на власний землі, тривав про це покозачення селянства і звільнення його від феодальної юрисдикції. Визначальними рисами цього впливу були традиції вільного ладу, здобутого козацтвом, творення власного соціального устрою держави, в якому народ здобувши волю, отримав громадські права (люди мали можливість переходу з однієї соціальної версти в іншу), організація самодостатнього господарства що не тільки задовольняло потреби населення, але й давало продукцію на експорт, подальший ріст суспільного поділу праці, розгалужений розвиток промисловості ( відбувався не лише в містах, а й в старшинських маєтностях) – домашні майстерні почали переростати у так звані мануфактури – перші фабрики з більшою кількістю робітників, що продукували полотно, сукно, килими, свічки, цеглу та ін. [3, c. 237];ріст міжнародних зав’язків та торгівлі.

Новий соціальний лад Козацької держави суттєво відрізнявся від європейських взірців. Він базувався на соціальній рівності населення, селян і дрібних козаків, а також заможних козаків і міщан. Селяни були особисто вільні, могли розпоряджатися своєю землею і всім майном, мали право вступати до війська. Реєстрові козаки зобов’язані були служити в війську, мали право на землю та на промисли, були звільненні від податків і повинностей. Міщани мали меншу свободу в промисловості й торгівлі, тягнули на собі більший тягар податків. Це згодом сповільнило розвиток господарського життя міста. Здобутки Козацької  держави були помітні й на початку 18 ст. В цілому суспільні відносини які склалися в ні ще раз підтвердили що тільки особиста воля та економічна свобода дають людині можливість повноцінної реалізації її потенціалу. Функціонування самодостатньої господарської системи нові форми організації виробництва (мануфактури) стали яскравим свідченням переваг діючих економічних відносин у сфері праці.

3. Панщино-кріпосницька система ХУІ – ХІХ ст. Країни завойовники.

Іншим фактором, що породжував у 16-18 ст в Україні особливості трансформації соціально економічних відносин, була кабальна її залежність від держав завойовників. Специфіка визначалася розвитком політичних й економічних систем Речі Посполитої (включення України спочатку до Литовської, згодом Польсько-Литовської та Московської держави). На різних етапах цього періоду відповідно до форм устрою населених  пунктів, жителі могли підпадати під дію різного права, руського, волоського, німецького, загально-шляхецького (польського). Наприклад у селах німецького права, яке було поширене в Зх. Україні ( селяни діставали індивідуальні наділи, лани, не виконували робіт, а тільки платили чинші). В селах польсько-шляхецького права доходило до того що ( шляхтич міг хлопа вигнати з ґрунту й хати, продати, скалічити, навіть убити безкарно). У період окупації Зх. Українських земель, Австрією значний вплив на розвиток трудових відносин мали революційні рухи в Франції ( 1789р.). Під їх натиском були виданні спеціальні патенти цісаря Йосифа ІІ, згідно з яким піддані починаючи з 1781 року могли вільно віддавати дітей до шкіл, навчатися ремесл, шукати собі роботу, відробляти панщину не більше трьох разів на тиждень. З 1786 року була обмеження сваволя поміщиків, а з 1789 року – переведені підданські повинності селян чинші. На при кінці 18 ст. більшість українських земель потрапили під владу Росії. Панщина, як форма організації суспільного життя блокувала появу в економіці ринкових відносин.

Таким чином, в 16-18 ст. у наслідок поширення нових господарських форм, товарного виробництва, торгівлі, розвитку міст, та поглиблення суспільного поділу праці, прискорилися темпи ліквідації феодальної замкнутості. Що до регіональних особливостей перебігу цього процесу, уваги привертають природні зонально-широтні відмінності організації господарського життя (польська, лісо-степова і степова, карпатська та кримська зони господарювання). Вони відображали територіальну диференціацію рівня все ще мало товарного сільського господарства. Водночас була й негативна риса у розвитку труд відтворювальних процесів, а саме – втрата селянами громадянських прав, утвердження панчино-кріпосницької системи. Козацька держава стала дороговказом у боротьбі за збереження особистої свободи, прикладом забезпечення умов для розвитку трудової мотивації та зайнятості.

У середині 19 ст. загальна криза, що охопила європейські країни поширилися на українські землі. Вона призвела до низки змін у системі регулювання суспільних відносин. Найбільш дієвим фактором у соціальній політиці було те, що західні території України перебували під владою Австро –Угорщини, східні – Російської імперії.  Уряди правлячих на теренах України держав змушені були погоджуватися на перехід до європейської економічної моделі організації суспільних відносин. У історичному плані вони включалися в реформаторську діяльність не одночасно ( в 1848 році – на Зх. Українських теренах, 1861 році – на решті території).

4. Еволюція  вітчизняної  соціальної політики з ХІХ  ст. до сьогодні.

Відміна кріпосного права стала найвизначнішою подією середини 19 ст., адже були задекларовані нові умови розвитку мотивації зайнятості особи. Селянство, яке становило понад 80% населення, дістало волю. В решті було знято одне з вирішальних питань обмеження росту трудової активності. Про те, реальне життя окреслювало чимало проблем, адже характер функціонування соціально-трудових відносин на проукраїнських  землях обумовлювався, як колоніальним становищем економіки держави, так і різницю в значних залишках функціонування феодально-кріпосницьких відносин. Не зважаючи на , що згідно з «Загальним положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності» селяни дістали нові права, купувати та продавати у власність, віддавати у заставу й взагалі розпоряджатися рухомим та не рухомим майном, - вони залишались бідними адже не могли належно скористатися перевагами доби вільного підприємництва.

Так на Закарпатті де кріпатство з поміж українських земель було ліквідовано найшвидше угорський уряд тенденційно з власною вигодою переймався потребами економіки краю, життям його мешканців. Уже 1853 році селяни втратили від третини до половини дореформених наділів. Реакційна аграрна політика Угорського уряду ( урбаріальний патент 1853 року, закони 1868, 1909 рр.) була спрямована на обмеження інтересів селянства. За патентом від другого березня 185 року в інтересах поміщиків реалізувалась політика відокремлення урбаріальних лісів і пасовищ від поміщицьких, а також зведення в єдиний масив розкиданих земель, луків, селянських господарств.

Вихід з скрутної ситуації населення почало шукати у еміграції. Сотні робітників почали працювати на шахтах, металургійних заводах Угорщини. Ахрівні дані засвідчують , що у шахтах поряд з дорослими, повсюдно працювали 15-18 річні підлітки. Робітників у віці понад 40 років на роботу не приймали взагалі. Робочий день шахтарів тривав 11 годин.

На початку ХХ ст Угорський уряд, усвідомлюючи небезпеку появи соціальних протестів перейшов до реалізації в Закарпатті цільових  соціальних акцій. Так, організація акції «Егана», мала на меті надавати допомогу селянам при орендування та купівлі поміщицьких земель, пропагувала сількогосподарські знання. Вона ж виступала організатором резервування дешевої робочої сили для потреб Угорщини. Загалом така політика центрального уряду  Угорщини, щодо Закарпаття мала далекосяжні наміри, зміни соціальної структури місцевих жителів. Як наслідок за даними угорського перенесу населення 1895 року, соціальна структура в краю скралася з пролетарських господарств 51%, з дрібноселянських господарств 24%, заможних господарств 10%. В їхньому користування було відповідно – 6,4 %, 10,5%, і майже 25% корисної площі регіону.