Перший етап встановлення соціальної політики в Україні, Київська Русь кінець ІХ ст., середина ХІІ ст

  Подібною була ситуація і інших регіонах. У Центральній та Південній Україні реформа теж мала свої особливості її проведення залежало від якостi (родючесті) земель. Свiдченням е aналiз мiaperioналої диференціації станового розподілу  основних власників земельних угідь у Південній, Правобережній та Лівабережній Україні (за даними перепису 1877 р.) [4,с. 66]. Наприклад, в Пывденій Украiнi (Катеринославська, Таврійська Херсонська губернiї) земельні площі, якi перебували у селян, становили тількі 39% у правобережнiй Укрaїні (Волинська, Київська та Подільська губернії) – 43%, у Лівобережній Україні (Полтавська, Харківська та Чернігівська губернії) - 52%. Решта земельних угідь перебувала у власності привілейованих станів, а також держави, церкви. Звiсно, життя не завжди давало всім однаковi шанси організації праці. У 1911-1914 рр. із загальної кількості всіх господарств - 61,7% селян продали наділи з метoю поліпшити свiй економiчний стан, ще 23% - розорилися [4,с. 70]. Heбезпека ризикiв була в тому, що капіталізм поступово роблячи селян залежними від ринку, узалежнював землеробство вiд iнших кран. Вірiшення соціальних питань відсувалось на другий план.

У Галичинi економiчна експансіа iноземних держав мала особливi соціальні наслідки. Робоча сила була тут надзвичайно дешевою, а соціальні витрати її відтворення мінімальні. Дослідники стверджують, що навіть якби український селянин вистояв у конкурентнiй боротьбi з мicцевими пoміщиками, то йому аж ніяк не вдалося б зробити це з закордонними торговельними фірмами, якi завозили дешевий хліб, виготовлений за допомогою машин [5, с. 79]. «Паровий плуг, - пиcaв I.Я.Франко, - завезений американцями, доводить до руїни наших рільників, бо тампри помочі машин можна мати пшеницю ліпшу і вдвоє дешевшу від нашої, а через те цiна пшеницi упадає і рільництво не оплачується [6, с 17]. При цьому він наголошував, що «зростання ціни на землю в Галичині не було нормальним органічним наслідком зростанням ренти, вдосконалення виробництва або було ним у зовсім незначній мірі. Виникло воно внаслідок сторонніх чинників будівництва залізниць і шосейних доріг, яке оживляюче вплинуло на Галичину, i загальноєвропейської капіталістичної конкуренції [7 с. 361]. «В 1876р., - зазначав вчений, - селянський пролетаріат у Галичині становив 500 тисяч чоловiк, якi готовi  були до найму в промисловості. Однак зростання чисельності пролетарiату на селі не супроводилося збільшенням джерел існування і місць праці в промисловостi…» [8, с. 345]. Для іноземних урядів соціальні проблеми корінного українського, переважно сільського, населення не входили в коло основних інтересів.

Загалом, наслідки реформ 1848-1861 рр. мали велике значення для розвитку соціально-економічних відносин на українських земель. Курс на товарне виробництво, який активізував ринкові регулятори в сфері праці, в межах українських земель реалізувався по-різному. Капіталізація аграрної сфери посилила торгову спеціалізацію степової зониУкраїни. Відбулась господарська диференціація лісостепу на Право- та Ліво- бережжя. Однак, якщо в першому випадку причиною було інтенсивне впровадження технічних культур, то в другому – посилена еміграція населення на Південь, Далекий Схід та  Захід. Нової спеціалізації-льонарства та льонопереробка набуває Полicся. Прикарпатrя стає господарським осередком нафто-, соле, лicовидобувниx галузей. У perioнах закладено пiдвалини формування спецiалiзованих ринкiв праці.

  Найвизначнiшим здобутком цiєї доби стала ліквiдацiя крiпацтва та завоювання украiнський селянством основних прав i свобод. У систем працевикористання почали запроваджувати вiдносин найму робочої сили. Завдяк новим економiчним умова, прискорився picт паростків цивліізованого українськоrо капіталiзму. Самe завдяки їiм з'явились господарства Хоменкiв, Симиренкiв, Яхненкiв, якi за стабільніх економiчних та i політиічних умов могли б в майбутнього стати зразком органiзацii господарського життя. На початку ХХ ст. зрушення були цacлідком столипiнськіх реформ. Зрозумло, что через низьких продуктівнiсть праці, примітивнi знаряддя дрiбнi селянськi господарства не мали змоги змагатись з великими. На добре слово заслуговує з цього приводу тогочасні українська кооперацiя, яка сприяла забезпеченню умов для виживання малих господарств при недосконалiй конкуренцi в захiдноукраїських культурно-просвiтницька органiзацiя «Просвiта» (1868р.) яка ставила собі за мету органiзацiю роботи по просвiтніцтву народніх мас.

  Незважаючі на усi незгода, здобуткі доби вiльноrо пiдпріемніцтва в Україні внесли неоцненній внесок у розвиток господарськоi культури, сімейних вiдносин. Про це свiдчить стабiлiзацiя демографічноi ситуацiї. Так на фонi зрушень органiзaій медичнorо обслуговування населення, причому при сприяннi земств, почалося зниженя традиційно високого дитяї смертності (в ХХ ст. бiльшe половини дiтей не доживали до п’ятирічного віку [9, c. 274]   Демоrрафічна ситуація в Україні ХІХ- ХХ ст. все бiльше ставала подібною до ситуацii в європейських країнах. Демоrpaфічний вибух, котрий вони переживали, поширився на українські терени.

Найбiльшою проблемою зaлишалася висока смертнiсть доросли населення. Iнфекцiйнi хвороби продовжували «косити» цiлi села. Однак, це не було суто украiнською проблемою. Дiйсно, напрікiнцi XIX ст.смертніть населення Галичини була найвищою в Європі, перевищуючи 36 осiб 1000 жителів. Але і в держав-cyciдів стан справ був не на багато кращим. Навiть усередеенi по крaiнах ці показники були високими (в Угорщині -34, Австрії – 32,6, Німеччині – 30,8, Італії – 30, Румунії 26,3 осіб на 1000 мешканців). У Росiї, в якiй показник становить 34 ociб на 1000 жителів [10, c. 91]. Лише в країнах Пiвіiчної Європи (Aнглії – 21,6, Швецiї – 17,6, Норвегії – 16,1 осіб на 1000 жителiв) piвень смертностi був нижчим у півтора-два рази. Подібною до української була ситуація на початку ХХ в укрaїнському лiвo-та правобережному селі, де проживає основна маса людей, «на кожен акр орної землі cтaло придавати майже вдвічі бiльше населення, нiж в 1860 роцi [9, c. 232-233]

Як економiчна, так i coцiальна державна полiтика проводилася винятково в інтересах колонiзаторських режимiв держав, пануючих на теренах Украiни. Kaпіталізація сери працi означала створення нових місць. Натомість суттєве переселення тереторії Украiни зумов рiзке підвищення цін на землю. Подрiбнення родинних надiлiв призвело до неймовірного зубожiння населення. Тяжке економiчне становище спричинило ріст алкоголізму. У ньому були зацікавленні землевласники, лихварi, корчмарi. Якцo перші практивували виплату наймитам заробiткi у талонах, якi реалiзовуваліся лишь у шинках, то друтi могли подовжувати термiн позичок, однак зі всiма кабальними наслiдками. У деяк селах Закарпаття, особливо у вiідалених районах, 80-90% родин були борниками лихварiв. Вони втрачали землю, майно, скарби, які продавалися за безцінок для погашення боргів [11, c. 112]. Голод почав все бiльше охоплювати населення в Галічині його смертіiсть зросла через недоїдання до 50 тисяч осi6 на рiк.

Боротьба людей за виживання в умовах здобутої попередньо свободи відкрила нову сторiнка в життi укрaiнського народу- масовий емiграцій рух за межi етнічних теріторiй Украiни. Вже до першоi свiтоnoi вiйні «східнi » украiнці у вiдчайдушних пошуках заробiткiв освоювали Тихоокеанське узбережжя Росії. За спецiальними дослiдіеннями на Далекий Схід в 1914 р. постiйно проживало около 2млн українців [9, c. 112]. «Західні» українці потягнулися переважно в країни Європи та Америки.

Боротьба імперій за переділ світу що вилилася в І Світову війну, дала шанс для побудови української держави. З появою власного уряду український народ отримав надію на проукраїнські програми соцiaльних реформ. Однак , невдачі у побудові української держави ще більше посилили еміграційні настрої корінного українського населення. Так, за вихідними даними із Закарпання в 1920-1930 роках до країн Європи виїхала майже 22 тис. осіб [10], у Львівському воєводстві 1927-1933 роках тільки до Америки емігрувало 121 тис осіб. Значні еміграційні рухи охопили всю Буковину [9, c. 112].

Можливості зайнятості з отримання відповідного доходу були мізерними в усіх Зх. Українських землях. В Галичині на початку ХХ років чисельних найманих робітників у промисловості й ремісництві становило 94 тис. осіб. Представники українського етносу складали серед них 25 % [10]. Yсі наступні роки були позначені економічними кризами ростом безробіття. Так, у Тернопільському воєводстві з най нищим рівнем безробіття в регіоні в 1935 році офіційно було зареєстровано 7,4 тис. безробітних та 14 тис. осіб без буть яких засобів до життя. У Львівському воєводстві в 1937 році – 26 тис. безробітних. Найбільшим було безробіття у Волинському воєводстві, де на кожне робоче місце припадало від 6-20 безробітних [10].

Окрему сторінку в контексті історичних передумов формування соціальної політики в Україні становить політика колективізації СРСР, а також пов’язана з нею масова депортація українського населення 1927-1931 роках. Завдавши особливого удару свідомості трударя, колективізація посягнула на споконвічні традиції родинного ведення господарства, на високі цінності господарської культури та етики. За даними проголошеними на 12 з’їзді КП(б) в 1934 році кількість розкуркулених господарств становила 200 тис. За окремими авторськими оцінками в період між 1918-1931 роками загальна кількість господарств зменшилося на 352 тис (    )

Повне обмеження конкуренції і обмеження ринку, регламентація руху робочої сили, деформація відносин власності, етно-геноцид створили умови для монополізації сфери зайнятості, для руйнування традиційних ціннісних орієнтацій та мотиваційних установок до праці.

Саме 20 рокі ХХ ст. стали сигналізувати про початок нової кризи у формування та реалізації соціальної політики. Відплив населення з України спричинив диспропорцію між статями, звузилися передумови створення нових сімей, виникли проблеми репродуктивного плану, поширилась практика виховання дітей у не повних сім’ях. Двадцяті роки стали своєрідним пунктом відліку депопуляційних змін системи розселення втрат традицій багатодітності української землі й родинного виховання дітей, організація системи соціального забезпечення лише на перший погляд вирішувала проблеми захисту людини від економічних і інших ризиків.

Радянська соціальна політика побудована за принципом соціального забезпечення мала як позитивні так і негативні сторони. Зворотнім боком такої політики, зазначають вчені, стає посилення фіскального тиску та розмивання інвестиційного потенціалу національної економіки, що в стратегічній перспективі перешкоджує належному зростанню доходів економічно активної частини населення та надходження достатнього розміру ресурсів для виконання державою соціальних функцій.

Знаменною віхою на шляху формування нової концепції соціальної політики в Україні стало прийняття в 1996 році конституції. Поява Конституції України окреслила нові горизонти в сфері пошуку моделей регулювання соціального життя, перерозподілу прав і обов’язків суб’єктів політичного процесу. Розширилося поле для наукових дискусій в план концепції формування, механізмі реалізації соціальної політики. В контексті цього можна погодитися з позицією тих фахівців котрі доводять що передчасне самоусунення української держави зі сфери макроекономічного регулювання основних пропорцій розвитку, рушійних сил, тобто перехід від адміністративно командного управління до вільної конкуренції та приватної власності містить загрози не лише економічні та соціальні, але й національній безпеці.

Характеристика еволюційних змін у вітчизняній соціальній політиці у ХХ –ХХІ ст.

Список використаної літератури:

1. Аристотель. Політика. Пер. С древнегреч. // Соч.: В 4т.-М: Мисль, 1983.-Т.4.-Кн.4,5,6.
2. Лановик Б.Д. та ін. Економічна історія України і світу: Підручник/За ред. Б.Д. Лановика.-К:Вікар, 1999.-с.461.
3. Крип’якевич І.П. Історія України.-Львів: Світ, 1990.
4. Якименко М., Торгівля землю в Україні та її соціально-економічні наслідки (1861-1918рр.)// Економіка України, 1999, №8. – с.70.
5. Злупко С.М Іван Франко – екоміст – Львів:МП «Слово». 1992.-с.79.
6. Франко І.Я. Що таке поступ? Твори. Т.9.-с. 171.
7. Франко І.Я. Ще в справі еміграції селянства//Зібр.творів. Т.44.Кн.2.-с.361.
8. Франко І.Я. Еміграція галицьких селян//Зібр.творів. Т.44.Кн.2.-с.345.
9. Субтельний О. Україна: Історія.-К.Либідь, 1991.-512с.
10. Історія Львова. Короткий нарис.-В-во Львівського університету, 1956.-с.91
11. Ілько В. Закарпатське село на початку ХХ ст.(1900-1919рр.)-Львів: В-во Львівського університету, 1973.-182с.