Поняття "парадигма"

 

                                                  Зміст

Вступ …………………………………………………………………………3

1. Макросоціологічні концепції особистості ………………………….4
2. Мікросоціологічні концепції особистості………………………….15

Висновки…………………………………………………………………….20

Список використаної літератури…………………………………………..21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

       

 

 

  

          Вступ

Сучасні гуманітарні науки в  тому числі соціологія оперують масою  теорій кожна з яких дає певні  визначення основних понять, якими  користуються ці науки. В загальному кожна з наук не може існувати без  вчених які їх розробляють, тому доцільно розглянути базові теоритичні поняття наук такі як понєттевий апарат, основні положення та принципи певних теорій, без чого сучасні науки не існують, тому сьогодні є актуальним  знайомство з засадами побудови гуманітарних фундаментальних наук одним з таких показників є парадигма.                                           

Поняття "парадигма" ввів у науковий обіг американський соціолог Т. Кун. Під соціологічною парадигмою розуміють сукупність основних принципів і положень певної теорії, що мають власний поняттєвий апарат і визнаються групою вчених.

Соціологія належить до наук із багатопарадигмальним статусом. Це означає, що для соціології характерним є плюралізм у розумінні суспільства, а отже, можливість усебічно охопити та детальніше вивчити соціальне життя в ньому. Об’єктом нашого дослідження стали основні соціологічні парадигми. Предмет дослідження - закономірності формування основних соціологічних парадигм. Мета роботи: дослідити основні соціологічні парадигми. Завдання дослідження:

1. Познайомитися з основними соціологічними парадигмами;

2. Простежити різницю в етапах розвитку соціологічних парадигм.

Розрізняють парадигмальні імена в соціології (наприклад, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонс та ін.) і парадигмачьні школи в соціології (зокрема, Чиказька, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвардська школи тощо).

За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

Спенсер вважав природним існуючий хід розвитку і тому не вважав за потрібне втручатися в цей процес. Спенсер виступав проти революцій, реформ, державної підтримки суспільства, оскільки не бачив в цьому необхідності. З його точки зору, суспільство - лише сукупність індивідів. Їх здібності  і таланти - частина загальної  еволюції.

Карл Маркс проаналізував сучасний йому стан суспільства. Він вперше розглянув  суспільний розвиток як результат тривалого  історичного процесу. Він провів ретельний аналіз причин соціальної нерівності і конфліктів у суспільстві. Життя людей і частково їх внутрішній світ, на його теорії, визначаються способом суспільного виробництва. Для зміни  цієї ситуації необхідні радикальні перетворення суспільства. На певній стадії суспільного розвитку виникає протиріччя з приводу привласнення чинників та результатів виробництва. У цей  час повинна відбутися соціалістична  революція, за допомогою якої це протиріччя буде усунуто. Згодом ця теорія була взята  за основу комуністами.

Слід зазначити, що для свого  часу теорія Маркса була застосовна, але  на сучасному етапі зроблена спроба вирішити це протиріччя за допомогою  створення таких структур, які  дозволяють одночасно бути власником  засобів виробництва і найманим працівником (акціонерні товариства).

Ці дві найбільш значущі теорії і зараз мають своїх послідовників. Зародившись в Європі, вони - отримали подальший розвиток на американському континенті, а в США соціологія має, можна сказати, практичну спрямованість. Щороку проводилося і проводиться  велика кількість конкретних досліджень, завдяки чому соціологія отримала імпульс  до розвитку.

Джерелознавчою базою дослідження стали роботи вчених:

Г. Спенсера «Еволюція суспільства», Е. Дюркгейма  «Про поділ громадської праці. Метод соціології», Дж. Міда «Розум, особистість і суспільство з погляду соціального біхевіоризму», Т. Парсонс «Система сучасних суспільств» та ін.

1. Макросоціологічні концепції особистості

З погляду макросоціології, яку цікавить, насамперед, суспільство  в цілому, а не його частини, і  між групова взаємодія, а не міжособистісна — особистість є продуктом  суспільства (культури, історії тощо) і формується вона в процесі соціалізації, тобто засвоєння культури (норм поведінки, цінностей, ідей, правил, стереотипів  розуміння). Образно висловився Жак  Піже: "Звірята (тобто діти) у процесі  соціалізації поступово перетворюються в людей".

Соціологічна концепція Е. Дюркгейма - це прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. Згідно з твердженням ученого, такими є соціальні факти, які у сукупності складають соціальну реальність в цілому. 
           Відмітна ознака соціальних фактів — їх незалежне від індивідів буття і здатність чинити на останніх примусовий вплив. Соціальне як вияв колективних утворень є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення — суть цілісності, вони не зводяться до індивідуальних психічних станів. Не можна, підкреслює французький соціолог, виводити колективні уявлення з індивідуальних, як не можна виводити суспільство з індивіда, ціле — з частин, складне — з простого. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості. Наприклад, якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в індивідах і завдяки їм. 
          Важливої методологічної ваги Е. Дюркгейм надає поняттям соціальної норми і соціальної патології. Свої міркування на цю тему він називає правилами щодо розмежування нормального і патологічного. Французький вчений вважає за можливе розмежовувати між «здоровим» і «хворим» у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об’єктивних критеріїв зазначеною розмежування. Такою ознакою може бути поширеність певного явища по всьому «суспільному полю» або, навпаки, його рідкісність, винятковість. «Ми будемо, — стверджує Дюркгейм, — називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними... Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров’я є хворобливим явищем». 
          Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Підтверджєнням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх без винятку суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична й регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі, злочнном. Однак, зауважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом. 
           Особливе значення Е. Дюркгейм приділяв з’ясуванню природи зв’язків солідарності між людьми, що об’єднуються в певний «суспільний вид». Суспільство, на думку французького вченого, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні спостереженню різні форми солідарності: родинна, професійиа, релігійна, національна та ін. 
У пошуках джерел солідарності соціолог звертається до суспільного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У цьому плані суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, створює почуття солідарності. Солідарність за Дюркгеймом — вищий моральний принцип, універсальна цінність, що визначається всіма членами суспільства. Оскільки «потреби у суспільному порядкові, гармонії, солідарності визначаються всіма за моральні», то моральним є й поділ праці. Звідси, на думку соціолога, моральні норми виступають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка здатна забезпечувати високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних структур — чи то родина, церква, політична партія, держава та ін. 
          Е. Дюркгейм, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей. Моральна дезорганізація, доводить соціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, а ніж дезорганізація економічна. Одним із промовистих свідчень моральної дезорганізації суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто відходу від нормального стану соціальності) виступає зростання кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах. 
          Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об’єктивно існуючий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддається статистичному аналізу. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загальної смертності). Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об’єктом якої виступають саме соціальні факти суїцидної поведінки. 
Дюркгейм підкреслює, що серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, галюцінаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депресія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержимості нав’язливими ідеями і так звані імпульсивні самогубства. Значну увагу соціолог приділяє аналізові расових та спадкових факторів самогубства, підкреслює збільшення випадків суїциду людей похилого віку. 
          Не заперечуючи всієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі зумовлюють факт суїцизму, Дюркгейм водночас указує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор; відсоток самогубств кардинально змінюється всякий раз, коли різко змінюються умови соціального середовища. «... Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства». 
          Еміль Дюркгейм вважав, що суспільство виникає внаслідок взаємодії індивідів, але, як тільки воно виникло, воно починає жити за власними законами. І з цього моменту вже все життя індивідів визначається соціальною реальністю, впливати на яку вони не можуть або ж впливають дуже незначно, не змінюючи суті соціальних фактів. Завдяки концепціям М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето було остаточно сформовано предмет, методологію і завдання соціології, яка врешті посіла належне їй місце серед інших суспільних наук. Перед нею розвинулись нові перспективи, які прагнули реалізувати представники соціологічної науки XX ст. Особливостей розвитку соціології на сучасному етапі можна виділити декілька. Основною з них є те що сучасна наука на відміну від позитивізму, котрий був провідним методом у XIX ст. зробила значний поворот до теоретичного осмислення соціальних явищ і процесів. Нарешті виробився симбіоз теорії і практики, який забезпечив поступальний гармонійний розвиток соціології XX ст. Наука стала не суто практичною, якою була раніше, і перестала лише встановлювати соціальні факти, а й почала аналізувати їх, визначаючи механізми і закономірності функціонування різноманітних соціальних систем. По-друге, важливе значення мало те, що роботи учених XX ст. були не розрізненими як раніше, а будувались у тісній співпраці, що визначило їх більшу обґрунтованість і досконалість. Таким чином, у соціології формуються справжні школи учених, провідними серед яких були школи Німеччини та США. По-третє, сучасна соціологічна наука визначається великою різноманітністю шкіл і течій, що свідчить про її популярність і суспільну корисність, а також про наукові пошуки удосконалення соціологічної теорії і практики.

У широкому значенні під школою в  соціології розуміють групу соціологів, яка працює в межах вироблених нею самою дослідницьких традицій. В більш вужчому значенні школа в соціології — це група дослідників певного спільного кола проблем що опираються на певні традиції і перебувають у стосунках особистого спілкування.

 Школи у соціології у їх класичному варіанті почали формуватись у міжвоєнний період. Одними з перших були Французька, до якої входили передусім послідовники Е. Дюркгейма та Чиказька, що виникла на базі соціологічного факультету Чиказького університету. Дещо пізніше постала Франкфуртська школа, яка вела свою діяльність на базі Франкфуртського інституту соціологічних досліджень.Та все ж провідною серед них була саме Чиказька школа, оскільки лідируюче положення у соціології міжвоєнного періоду належало Сполученим Штатам. Місто Чикаго стало одним з передових індустріальних центрів у США, і провідним — на Середньому Заході. Бурхливий розвиток індустрії та кредитно-фінансової діяльності сприяв розбудові міста швидкими темпами. У пошуках роботи до Чикаго прибували потоки іммігрантів з різних куточків світу. Це сприяло формуванню особливої культури, побудованої на засадах американського способу життя але з вкрапленням особливостей національних культур народів, вихідці яких опинились у Чикаго. Проблеми міжетнічної взаємодії укупі з різким збільшенням населення, боротьбою окремих соціальних груп за свої громадянські права у нових індустріальних умовах стали візитною карткою Чикаго. Бурхливий ріст індустрії загострив також питання екології навколишнього природного середовища. Усі ці обставини створили сприятливе підґрунтя для практичних і теоретичних соціологічних досліджень, метою яких було вивчення вказаних соціальних проблем, їх усебічний аналіз а також об ґрунтування шляхів їхнього подолання. Ось основні об'єктивні передумови того, що саме Чикаго стало центром створення провідної соціологічної школи першої половини XX ст. у світі. Суб'єктивним фактором є те, що Чикаго був визнаним науковим центром США на той час, адже Чиказький університет у цілому був третім за величиною і потужністю наукових кадрів у країні, а на соціологічному факультеті, зокрема, працювали блискучі учені зі світовим ім'ям. Соціологічний факультет у Чиказькому університеті, що був створений у 1892, став одним із перших у світі, а першим керівником його був А. Смолл. З цього часу розпочинається підготовчий етап формування Чиказької соціологічної школи, що тривав до 1915 p., який пов'язаний з діяльністю таких науковців як А. Смолл, Дж. Вінсент, Ч. Хендерсон та У. Томас. Хоча у них не було єдиної дослідницької програми, вони створили відповідне теоретичне підґрунтя для своїх послідовників. Теоретичними джерелами формування школи стали також роботи видатних американських соціологів кінця XIX - поч. XX ст. - Ф. Л. Уорда, Е. Гідцінса, Ч. Кулі, Е. Росса, У.Самнера. Чималий вплив на "чиказців" мала чиказька філософська школа, що ґрунтувалася на прагматизмі і була представлена В. Джемсом, Дж. Дьюї, та М. Болдуїном.

Початком фактичного існування  Чиказької школи вважається написання  і опублікування п'ятитомної праці  У. Томаса та Ф. Знанецького "Польський  селянин у Європі та Америці" (1918-1920). Засновниками ж школи і її науковими  лідерами були У. Томас та Р. Парк.

Основною характерною рисою  Чиказької школи було тоді ще не традиційне гармонійне поєднання теорії і практики, яке лише згодом стало  візитною карткою соціології XX ст. Емпіричні дослідження у "чиказців", як правило, передбачали наступний теоретичний аналіз. Гіпотези, які формувались на основі подібного аналізу, пізніше знову ж перевірялись емпіричними дослідженнями. Така поетапність не лише сприяла органічному поєднанню теорії і практики, професійному росту учених, що брали участь у практичних і теоретичних дослідженнях, вона дозволяла встановлювати системність і достовірність наукових концепцій "чиказців".

Яскравим прикладом у цьому  контексті є згадана робота У. Томаса та Ф. Знанецького "Польський  селянин у Європі та Америці", яка побудована на органічному поєднанні  емпіричних соціологічних досліджень з теоретичним узагальненням  їх результатів. Предметом дослідження  у даній праці були типові для  Чикаго міжвоєнного періоду явища  соціальної дійсності — імміграція, расові конфлікти, злочинність, соціальне розшарування. Вчені чи не вперше у соціологічній науці зробили висновок, що у сучасному суспільстві на відміну від традиційного регулювання соціальних процесів здійснюється не стихійно, а усвідомлено. Соціальні відносини і соціальна взаємодія дедалі ускладнюються. За таких умов засоби соціального управління повинні бути не стихійними, а усвідомленими. Тож завданням соціологічної науки на сучасному етапі вчені вбачають можливість оптимізації соціальної поведінки на основі розуміння суспільного устрою і суспільного порядку.

Узагалі соціальна проблематика міста  є ключовою у теоретичній і  практичній діяльності представників  Чиказької школи. І це природно, тому що їм випала унікальна можливість бути очевидцями і дослідниками тих  соціальних явищ, що виникли на зламі  двох епох, викликаних передусім урбанізацією. Незважаючи на те, що об'єктом дослідження "чиказців" було суто місто, вони розглядали його крізь призму соціальних явищ у суспільстві взагалі, справедливо  зауважуючи, що тенденції соціального  розвитку сучасного суспільства  у політичній, економічній, культурній сферах найбільш яскраво простежуються  саме у місті, Недарма Р. Парк, Е. Берджес  і Р. Маккензі у своїй праці "Місто" (1925) писали: "Місто з точки зору нашого дослідження є чимось більшим  аніж проста сукупність людей і соціальних зручностей..., воно також є чимось більшим, аніж сузір'я інститутів і  адміністративних механізмів... Місто  — це скоріше стан душі, сукупність звичаїв і традицій... Місто —  це не просто фізичний механізм, штучне утворення. Воно є складовою частиною життєдіяльності людей, що його населяють, це продукт природи, насамперед людської природи". Отже дослідники об'єктивно встановили, що в першу чергу місто є виразником нових соціальних настроїв, а відтак об'єктом їхнього дослідження було не тільки і не стільки місто, як соціальні процеси і явища узагалі.

Праця "Місто" заклала фундамент  для створення окремої галузі соціологічної теорії — екологічної (інвайоронментальної) соціології —  теорії, що досліджує закономірності і форми взаємодії суспільства з середовищем проживання.

Серед інших проблем, що були предметом  наукового інтересу представників  Чиказької школи можна виділити аналіз соціальної структури американського суспільства (У. Уорнер, "Американське місто") вивчення впливу "великої  депресії" на суспільне життя (Р. і X. Лінд, "Середнє місто"), дослідження міжрасових і міжетнічних відносин (Л. Вірт, "Гетто", Р. Карван "Негритянська родина у Чикаго") та ін.

Чиказька школа була провідною  у США протягом 20-30-их pp. XX ст., проте  після того, як у 1934 р. її залишили провідні дослідники Р. Парк та Е. Берджес, вона не змогла зберегти своїх лідерських позицій, поступившись потужністю Колумбійському та Гарвардському університетам. Після  другої світової війни школа фактично припинила активну діяльність відповідно до її традиційних принципів. її значення збереглося тільки в галузі екологічної  соціології.

Ральф Дарендорф, підкреслюючи, що особистість  є продуктом розвитку культури, соціальних ролей, називає людину Ното socilogicus, виділяючи її типові підвиди:

Ното faber — у традиційному суспільстві "людина, яка працює" — селянин, ремісник, купець, воїн — людина, яка "несе ярмо" (тобто наділена важливою соціальною функцією);

Ното consumer — сучасний споживач, особистість сформована масовим  суспільством;

Ното universalis — людина, здатна займатися різними видами діяльності;

Ното sovieticus — людина, яка  залежить від держави.

Девід Рісмен (США) розробляв  концепцію так званої одномірної людини. Під впливом пропаганди, засвоюючи певні стереотипи, які  нав'язуються йому засобами масової  інформації, людина формує спрощені схеми  чорно-білого, одномірного бачення  проблем. Сучасне суспільство робить людей примітивними особами зі спрощеним соціальним сприйняттям та інтерпретацією соціальних процесів.

Наприклад, можемо говорити про те, що в масовій свідомості мешканців України сьогодні сформувалися дві опозиційні тріади: з одного боку — реформатори, проєвропейськи налаштовані українофони; з іншого — прихильники старих економічних  порядків, проросійськи налаштовані  русофони. Реально ж кожна з  частин обох тріад може бути піддана  сумніву. Так, серед правих далеко не всі є прихильниками економічного лібералізму, багато з них залишаються  прихильниками суспільного ідеалу українського націоналізму міжвоєнного  періоду, щодо якого професор Ярослав  Дашкевич зауважив, що соціально-економічна програма українських націоналістів  була по суті соціалістичною. Разом  із тим, серед русофонів є велика кількість прихильників економічного лібералізму. Однак суспільною свідомістю усі частини "тріад" сприймаються як взаємопов'язані і взаємообумовлені.