Поняття "парадигма"

На думку Девіда Рісмена, якщо у XIX ст. домінуючим типом особистості була особистість "орієнтована зсередини" , (зміст прагнень якої міг бути найрізноманітнішим, скажімо, прагнення розбагатіти чи релігійний аскетизм. Але у будь-якому випадку така особистість характеризується високою стійкістю життєвих цілей. У сучасному ж суспільстві, вважає Рісмен, переважає інший тип особистості — "орієнтований на інших"). Особистість цього типу не має стійких життєвих цілей та ідеалів, а прагне, насамперед, до "гармонії з іншими", намагаючись бути "таким як усі". Ця Люди на-конформіст настільки піддається зовнішньому впливу, що навіть не знає у чому ж полягає його власне "Я".

У межах структурного функціоналізму (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон) формується рольова концепція особистості. Щодо особистості соціальні системи  виступають узагальнено в різноманітних  формах функціональних вимог. Ці функціональні  вимоги продиктовані необхідністю пристосування  соціальної системи до навколишнього  середовища, організації міжособистісного спілкування, забезпечення соціального  контролю, управління і зменшення напруження у стосунках між окремими членами соціальних спільнот. Ці вимоги оформлені у соціальні норми (закони, інструкції тощо). Порушення їх розглядається як девіантна поведінка, що неодмінно призводить до системних дисфункцій, які ведуть до системної дезінтеграції — "аномії".

Роберт Мертон виділив  п'ять моделей соціальної адаптації  особистості до вироблених у суспільстві  культурних норм, залежно від того чи визнають ці особи панівні цінності і чи наслідують вони вироблені суспільством правила досягнення соціальних благ:

           Конформізм — особистість поділяє цілі цієї культури і намагається досягти їх методами, які "приписує" певне суспільство.

           Інновація — особистість визнає цілі суспільства, але намагається досягти їх незвичайними, невизнаними у суспільстві, а можливо, і не схвалюваними суспільством методами ("Ціль виправдовує засоби").

          Ритуалізм — людина не визнає цінностей і норм суспільства, але все-таки дотримується "правил гри" і поводить себе відповідно до уявлень про допустимі засоби досягнення соціальних благ.

          Ескейпізм — відхід від соціальної реальності; особистість заперечує і домінуючі цілі, і приписувані суспільством засоби їх досягнення; це визнання власної чужорідності у цьому суспільстві й неможливості протистояти стереотипам цього суспільства.

          Бунт — активне протистояння, боротьба проти норм соціальної організації.

         Отже, макросоціологічні концепції – закономірності, процеси, явища, які спостерігаються на рівні суспільства.

2. Мікросоціологічні концепції особистості

Мікросоціологія розглядає проблематику особистості безпосередньо у  контексті міжособистісної взаємодії, тому процес соціалізації у галузі мікросоціології розглядається  через призму набуття людиною  різних соціальних ролей.

Коли люди жили в простих суспільствах і діяли все життя у межах  тієї самої групи, їм не здавалося, що вони грають якусь соціальну роль. У сучасному суспільстві з  його високою соціальною мобільністю  людям доводиться кілька разів за день змінювати ролі.

Однією з найвідоміших теорій, які  можна вважати мікросоціологічними  концепціями особистості, є теорія австрійського вченого Зиґмунда Фрейда, який виділив у структурі  особистості три елементи: Воно - Id, Я - Ego, Над-Я – Super-Ego.

Id — це наша підсвідомість,  невидима частина айсберга, де  панують неусвідомлені інстинкти. За Фрейдом, фундаментальними в людини є дві потреби: лібідозна й агресивна. Еgо — це свідомість, пов'язана з підсвідомістю, яка час від часу проривається у свідомість. Еgо намагається реалізувати неусвідомлюване у прийнятній для суспільства формі. Super-Ego — моральний "цензор", який становить сукупність моральних норм і принципів, внутрішній контролер. Тому наша свідомість перебуває у постійному конфлікті між проникаючими в неї неусвідомлюваними інстинктами, з одного боку, і моральними заборонами, які нав'язує Super-Ego — з іншого.

Для концепції Фрейда і загалом  фрейдизму властиво занадто перебільшувати значення у людському житті неусвідомлених імпульсів, інстинктів, тобто сфери їй (Воно). Центральним питанням у соціологічній концепції Фрейда є питання про стосунки особистості та суспільства. У загальних рисах ці стосунки можна охарактеризувати як конфлікт, причому причиною цього конфлікту, є з одного боку — "культура" з її заборонами і нормами, спрямованими ва обмеження, опанування сексуальної енергії, а з іншого — підпорядкування особистісної поведінки "прагненню задоволення". Іншою значною соціологічною школою, що постала у міжвоєнний період, стала Франкфуртська школа, яка була заснована на базі Франкфуртського інституту соціальних досліджень. Засновниками та провідними дослідниками її були переважно вихідці з єврейських родин (М. Хоркхаймер, Ф. Поллок, А. Левенталь, В. Бенджамін), Офіційна діяльність школи розпочалась у 1931, коли М. Хоркхаймер, очоливши інститут соціальних досліджень, налагодив співпрацю з відомими на той час німецькими соціологами М.Адорно, Е.Фроммом, Г. Маркузе.

Теоретичним витоком франкфуртської школи є наукова концепція  марксизму, який "франкфуртці" намагалися очистити від пізніших вкраплень, надати йому первозданного вигляду; саме тому представників цієї школи часто  називають неомарксистами. На ґрунті цього постає критика буржуазного (індустріального) суспільства та немарксистської  науки.

Враховуючи особливості політичних та наукових поглядів представників  франкфуртської школи, а також національне  походження більшості її представників  видається цілком природним те, що з приходом у Німеччині до влади  нацистів школа продовжила свою роботу за межами країни. З 1934 по 1939 "франкфуртці" продовжували свою роботу у Женеві, а потім у Парижі на базі Вищої  нормальної школи. З 1939 р. учені-франкфуртці  переїхали до США, де працювали у  Колумбійському університеті. Тут вони видають низку праць, присвячених  антифашистській тематиці ("Авторитарна  особистість" Т. Адорно, М. Хоркхаймера  та Е. Фромма, "Діалектика просвітництва" М. Хоркхаймера та Т.Дцорно, "Ерос і цивілізація" Г. Маркузе). У цих  роботах фашизм пояснюється як закономірність розвитку капіталістичного суспільства  на його останній стадії.

Після закінчення другої світової війни  частина дослідників Франкфуртської школи, зокрема, М. Хоркхаймер і Т. Адорно повертаються до Західної Німеччини. Діяльність Франкфуртської школи сприяла формуванню у 60-их pp. так званої критичної (ліворадикальної) соціології, побудованої на принципах  неомарксизму.

На ґрунті марксизму формувалися  і методологічні засади "франкфуртців". Так, вони повністю відкидають принципи позитивістської і всієї традиційної науки, як природничої так і суспільствознавчої, вважаючи їх втіленням буржуазної ідеології.

Неоднозначність наукової теорії Франкфуртської школи, певна розбіжність у наукових і політичних поглядах її представників, насамперед її молодшого покоління, і особливо смерть визнаних лідерів  школи — М. Хоркхаймера, Т. Адорно, Г. Маркузе, призвели до фактичного припинення її існування у 70-их рр. ХХ ст.

Американський соціолог Чарльз Кулі (1864—1929) є автором теорії "дзеркального Я". Він заперечував теорії про  те, що людська природа визначається біологічними факторами і відстоював ідею, що люди творять себе і свій світ завдяки участі у процесах соціальних взаємодій. На думку Чарльза Кулі, людина творить себе, орієнтуючись на те, як її сприймають інші, приглядаючись  до їхніх реакцій так само, як ми вдивляємося в дзеркало. Він  виділяв три фази у процесі  творення людиною свого "Я":

По-перше, ми уявляємо собі як ми виглядаємо в очах інших — чи пасує мені ця зачіска? Чи не занадто я товстий?

По-друге, ми уявляємо собі як інші люди будуть оцінювати нашу зовнішність. Ми знаємо, що товстих чи лисих людей  вважають непривабливими.

По-третє, на підставі вищезазначених уявлень, ми виробляємо певний тип внутрішнього самовідчуття — почуття сорому або  гордості.

Процес дзеркального відображення власного "Я" є суб'єктивним процесом і не завжди відповідає об'єктивній дійсності. Наприклад, товста чи лиса людина не обов'язково є непривабливою.

Американський вчений Абрагам Маслоу (1908—1970) сформулював ієрархічну теорію потреб особистості, які пояснюють  життєві мотивації людини:

- фізіологічні потреби (їжа,  дихання, одяг, тепло та ін.);

- екзистенційні (безпека існування,  стабільність, впевненість у завтрашньому  дні, гарантована праця, медичне  обслуговування тощо);

- соціальні — приналежність  до колективу, спілкування, участь  у спільній трудовій діяльності, турбота й увага до себе;

- престижні потреби — в увазі  до себе з боку "значимих  інших", у підвищенні свого  соціального статусу, визнанні  та високій оцінці;

- духовні потреби — потреби  у самовираженні через творчість.

Згідно принципу ієрархії, для особи  потреби кожного наступного рівня  стають актуальними тільки після  задоволення потреб попереднього рівня. Дві перших групи потреб — потреби  первинного рівня, наступні три —  вищого рівня. Нижчі потреби властиві абсолютно всім людям, вищі — не всім і не в однаковій мірі. Там, де починаються вищі потреби —  починається особистість.

Швейцарський психолог Жан Піаже  сформулював концепцію когнітивного (розумового) розвитку особистості  як ланцюг послідовних стадій соціалізації особистості:

- До 2 років — сенсомоторна —  річ є доки дитина її бачить  і відчуває.

- 2—7 років — передоперативна  — діти опановують мову, їх  поведінка відрізняється егоцентризмом:  вони тлумачать світ виключно  з погляду власної позиції,  нездатні підтримувати зв'язну  розмову, розмовляють разом, а  не один з одним, не мають  загального розуміння категорій  думки очевидних для дорослих: причинність, вага або кількість.

- 7 – 11 років — конкретно оперативна  — діти засвоюють абстрактні  логічні поняття.

- 11—16 років — формально оперативний  період — діти здатні зрозуміти  глибоко абстрактні ідеї (добро  і зло тощо), зіткнувшись із  якоюсь проблемою, — здатні  переглянути всі можливі способи  її розв'язання і проаналізувати  їх теоретично, щоб знайти правильний  вихід.

Піаже вважає, що перші три стадії мають універсальний характер, але  не всі люди проходять через формально  оперативний етап. Це частково залежить від рівня і якості шкільної освіти.

Отже, мікросоціологічні теорії пояснюють поведінку людей в суспільстві та процес взаємодії індивіда в суспільстві.

       

         Висновки

 Процес становлення соціологічної думки має свою давню історію. Одні вчені вважають, що перші концепції соціології мали місце вже в античності і звідси роблять висновок про її початок у ті часи, другі – що соціологія як наука виникла в ХХ ст., треті – цілком слушно називають середину Х1Х ст. і пов’язують її виникнення з О.Контом та Е.Дюркгеймом. 
        Сьогодні соціологія розвивається в звичному для себе ритмі. Одні напрями, соціологічні орієнтації створюються, інші тимчасово відходять в тінь. Але ідеї, започатковані мислителями, є необхідною теоретичною основою для розвитку нових концепцій, а останні сприяють формуванню суспільства з сучасним баченням горизонтів розвитку.  

 В рамках макросоціологічних теорій вивчається суспільство в цілому, а також процеси, що відбуваються в ньому. Протягом великого періоду часу був створений ряд теорій, серед яких слід відзначити теорії Герберта Спенсера (1820 - 1903) і Карла Маркса (1818 - 1883). Герберт Спенсер намагався пояснити функціонування суспільства через проведення паралелей з біологічним організмом. Суспільство теж є єдиним цілим, але при цьому воно не повинно поглинати людину як особистість подібно до того, як у живому організмі взаємопов’язані органи та їх системи, які функціонують злагоджено.

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Г. Спенсер Еволюція суспільства. Вибір від Герберта Спенсера принципи соціології/під Ред. і з авт. введ. Л. Роберт. Chicago, 1967.
2. Е. Дюркгейм  Про поділ громадської праці. Метод соціології. Заг.ред.А.Б.Гофмана. М., 1991.
3. М. Вебер  Зібрання творів статті в соціології і соціальної політики. Tubingen, 1924.
4. Дж. Мід Розум, особистість і суспільство з погляду соціального біхевіоризму / George H. Mead // Вид. Charles W. Морріс. - Чикаго: університет Чикаго, 1934. - 390 с.
5. Т. Парсонс Система сучасних суспільств. - М.: Аспект-Пресс, 1997. -

270 с.