Причини міжнародної міграції робочої сили

Країни ЄС намагаються своєчасно вносити зміни в національні міграційні системи із урахуванням внутрішніх факторів та принципів загальноєвропейської політики в цій сфері.

3. Економічні ефекти міграції

Міждержавні переміщення робочої  сили можуть мати різні економічні наслідки та призводити до виникнення досить складних проблем у країнах — експортерах та країнах — імпортерах робочої сили.

Для аналізу економічних наслідків  міжнародної міграції робочої сили скористаємося простою економічною схемою імміграції, зображеною на рис. 1.9.1, та зробимо такі припущення:

1)головною та єдиною причиною  міжнародної міграції є різний рівень середньої реальної заробітної плати у різних країнах;

2)у світі є дві країни: країна 1 з низькими доходами та трудовими  ресурсами у розмірі ОС, яка  є експортером робочої сили; країна 2 з високими доходами та трудовими  ресурсами у розмірі О´С, яка є імпортером робочої сили;

3)прямі D1 та D2 показують попит  на робочу силу відповідно  у країні 1 та країні 2;

4)якщо міжнародної трудової  міграції не існує, то обидві країни використовують весь наявний у них запас трудових ресурсів всередині країн та забезпечують середній рівень реальної зарплати у розмірі відповідно Р та Р’;

5)міжнародна міграція не веде ні до яких витрат;

6)у жодній з країн закони не перешкоджають міжнародній міграції.

Оскільки середня реальна заробітна  плата у двох країнах різна і обмеження вільне міжнародне переміщення робочої сили в них відсутні, робітники з країни 1 будуть емігрувати в країну 2 доти, доки заробітна плата в обох країнах не встановиться на однаковому рівні Рт. Кількість робітників-емігрантів із країни 1 в країну 2 у такому випадку буде дорівнювати FC (CF´).

Еміграція робочої сили із країни 1 буде мати такі наслідки для її економіки:

1) середній рівень реальної заробітної плати зросте з Р до Р’;

2) обсяг національного продукту (сума граничного продукту, створеного робочою силою у грошовому виразі) зменшиться з ОАВС до OADF;

3)загальний фонд заробітної  плати (ставки заробітної плати,  помножені на кількість працівників) зміниться з ОРВС до OPmDF;

4)дохід бізнесу (підприємців), який дорівнює різниці обсягу національного продукту та загального фонду заробітної плати, зменшиться з РАВ до Р AD.

Імміграція робочої сили у країну 2 буде мати такі наслідки для її економіки:

1)середній рівень реальної заробітної плати впаде з Р до Рт;

2)обсяг національного продукту  збільшиться з О´А´В´С до O´A´D´F´

3)загальний фонд заробітної  плати зміниться з О´Р´В´С до О´Р D´F;

4) дохід бізнесу (підприємців) збільшиться з Р´А´В´ до PmA´D´.

З погляду усього світу (обох країн) міжнародна міграція робочої сили з країни 1 до країни 2 приведе до зростання реального обсягу національного продукту у всьому світі з (ОАВС + О´А´В´С) до (OADF + O´A´D´F´), тому що приріст національного продукту C´B´D´F´ у країні 2 перевищує втрати національного продукту FDBC у країні 1. Отже, можна зробити висновок: усунення законодавчих бар´єрів для міжнародного руху робочої сили збільшує економічну ефективність у всьому світі. Увесь світ виграє завдяки тому, що люди можуть вільно переїхати до тієї країни, де вони зможуть зробити вагоміший внесок у світове виробництво. Міжнародна міграція дає змогу виробляти більший обсяг національного продукту з тим самим обсягом ресурсів.

Під час розгляду економічних аспектів міграції робочої сили для спрощення аналізу були зроблені деякі припущення, відкинуті деталі, які можуть вплинути на остаточні висновки. Розглянемо вплив цих додаткових чинників.

1. Витрати міграції. Міжнародна  міграція спричиняє витрати, пов´язані  з переїздом та перевезенням  особистого майна, альтернативні  витрати, викликані втратою доходу  під час переїзду та влаштування у країні, що приймає, витрати, пов´язані з адаптацією до нової культури, мови, клімату тощо. Якщо ці витрати перевищують вигоди, які принесе висока заробітна плата у країні, що приймає, то потенційний емігрант відмовляється від еміграції. Для схеми (рис. 18) наявність витрат міграції означає, що експорт робочої сили з країни 1 до країни 2 не досягне рівня FC (= CF´), за якого заробітні плати у них зрівняються. Зарплата у країні 2 залишиться вищою, ніж у країні 1. І більше того, вигода від еміграції для усього світу буде менша.

2.  Грошові перекази. Країна —  експортер робочої сили зазвичай  отримує своєрідну плату за такий експорт у вигляді переказів назад на батьківщину частини доходів емігрантів своїм сім´ям. Це призводить до перерозподілу чистої вигоди від еміграції між країною — експортером і країною — імпортером робочої сили. Грошові перекази емігрантів, що працюють у країні 2, призведуть до того, що приріст обсягу національного продукту в країні 2 та втрати в обсязі національного продукту в країні 1 будуть меншими, ніж це зображено на рис. 18.

3.  Зворотні потоки. Повертаючись  на батьківщину, емігранти привозять  з собою значні матеріальні  цінності та солідну робочу  кваліфікацію та/або управлінський  досвід, який вони потім використовують  у своїй країні. Отже, зворотні  потоки, тобто повернення емігрантів  додому із заробітків за кордоном, з часом змінюють співвідношення вигод та втрат у країні 1 та країні 2. Проте дуже часто емігранти, набути досвід та кваліфікацію, залишаються у країні, що приймає. До того ж здебільшого країну залишають найкваліфікованіші працівники, тобто відбувається "відплив умів", що призводить до зниження технологічного потенціалу країн — експортерів робочої сили, падіння їх загального наукового та культурного рівня.

4.  Безробіття. Частою причиною  міграції є не відмінності  у рівнях заробітної плати у різних країнах, а хронічне безробіття або неповна зайнятість. Внаслідок цього країна 1 виграє від еміграції безробітних, тому що вони не беруть ніякої участі у створенні національного продукту країни 1 та живуть на трансфертні платежі за рахунок тих, що працюють. Добробут громадян країни 1 збільшиться на суму цих трансфертних платежів, якщо безробітні емігрують до країни 2. І навпаки, якщо робітники-емігранти не зможуть знайти роботу в країні 2 та будуть отримувати засоби до існування за рахунок тих, що працюють у країні 2, то середні реальні доходи робітників країни 2 зменшаться.

5.  Фіскальні аспекти. Вплив  іммігрантів на податкові надходження  та державні втрати країни, що  приймає, залежить від характеристик самих іммігрантів. Якщо іммігранти молоді, кваліфіковані, освічені, володіють мовою країни, що приймає, то вони знайдуть собі відповідну роботу і будуть платити великі податки.

Якщо іммігранти некваліфіковані, не знають мови, то їм буде потрібна державна або доброчинна допомога протягом декількох  років, щоб вивчити мову та асимілюватись.

Проблема імміграції ускладнюється  цілою низкою позаекономічних чинників. Масову міграцію завжди супроводжують  зростання соціальної напруги у суспільстві, злочинності, конфлікти на расовому, національному чи релігійному грунті та інші негативні явища.

3. Види міжнародної міграції робочої сили класифікуються за напрямами руху робочої сили, її якістю, часом і організацією переселення тощо. За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за межі країни), імміграцію (в'їзд робочої сили в країну), рееміграцію (повернення іммігрантів на батьківщину на постійне проживання). За якістю робочої сили, тобто залежно від рівня її кваліфікації, можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Переміщення малокваліфікованої робочої сили відбувається, як правило, з країн менш розвинутих у більш розвинуті. Переміщення спеціалістів відбувається головним чином між розвинутими країнами (наприклад, всередині ЄС), а також їх імміграція в розвинуті країни з менш розвинутих. Цей процес дістав назву "відплив умів". Він може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що належить іноземному капіталу. Сьогодні проблема еміграції робочої сили, в тому числі і проблема "відпливу умів", гостро постала і перед постсоціалістичними країнами.

 За часом переміщення міграцію  поділяють на остаточну (виїзд  населення в іншу країну на постійне місце проживання), тимчасову (виїзд в іншу країну на певний термін), сезонну (виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін, скажімо, на проведення сільськогосподарських робіт), маятникову, яка характерна для! прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій.

 За характером організації  міграцію поділяють на добровільну  (непримусове переселення), примусову  (виселення громадян із своєї  країни на підставі рішення судових органів), організовану (її здійснюють спеціальні інститути згідно з національним законодавством), самодіяльну (нелегальне переміщення населення за межі своєї країни).

 Розрізняють кілька етапів  розвитку міжнародної міграції  робочої сили:

 До початку XVIII століття, коли мало місце масове примусове переміщення рабів з однієї країни в іншу, передусім із Африки на Американський континент;

1725-1880 pp., коли мала місце масова  еміграція робочої сили з Європи  в Північну Америку, Австралію та Нову Зеландію;

1880-1914 pp., коли розгорнулась масова  еміграція робочої сили із  Східної та Південної Європи, Китаю, Індії, Японії, Східної Африки в - Америку;

1918-1939рр., коли зросли масштаби  міжнародної міграції робочої  сили в традиційні центри прийому  іноземної робочої сили;

1945-1989 pp.; коли зросли масштаби  внутріконтинентальної міграції.

 З 1989 року по даний період, коли розгорнулась масова еміграція з країн з перехідною економікою.

 Сучасний етап міжнародної  міграції робочої сили характеризується  певними особливостями, серед  яких найбільш вагомими є:

 зростання ролі демографічних  факторів (зростання чисельності  населення, зміни його вікової й статевої структури); розширення географії міжнародної міграції робочої сили, що проявилося у зростанні кількості країн, охоплених міграційними потоками;

 розширення структури міграційних  потоків в результаті масової міграції вчених, спеціалістів та висококваліфікованих робітників; збільшення обсягів нелегальної міграції робочої сили, особливо між країнами, що мають спільні кордони. За оцінками відповідних служб, в США постійно перебуває до 4 млн. нелегальних іммігрантів. В Західній Європі цей показник, знову ж таки за оцінками, становить не менше 3 млн. чоловік;

 підвищення інтенсивності міжнародної міграції робочої сили в результаті збільшення кількості та швидкості міграції населення. Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжнародного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. За прогнозами експертів, у найближче десятиліття кількість мігрантів, шо приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні. Основними країнами виходу мігрантів є Китай (303 тис. чол.), Мексика ( 267 тис. чол.), Індія (222 тис. чол.), Філіппіни (184 тис. чол.) та Індонезія (180 тис. чол.).

Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують значення переміщення  цього чинника виробництва у  процесі інтернаціоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутріш-ньокорпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.

Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, звичайно виокремлюють: Північно та- Південно-Американський регіони, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн чол.; з них 1,4 млн чол. прямували до Північної Америки, а 800 млн чол.— до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн чол. та 21 Ітисчол.).

Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де загальна чисельність  людей, охоплених міграцією у. повоєнний  період, оцінюється в 30 млн чол. Характерно, шо за останні 20 років понад 1 млн чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі напрямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високорозвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Пакистану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високо розвинутої Збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу . Чисельність іноземців, що мешкають у країнах ЄЄ, досягає 17-21 млн чол. З них 12 - 14 млн. чол. (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29% мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії; 20,7 - громадянами країн Африки, 7 - Америки, 13,6 - Азії, 7,8% - країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн. чол.); Франція (близько 5млн. чол.) та Велика Британія (близько 3 млн чол.). Основними країнами виходу мігрантів для Німеччини є Туреччина, країни колишньої Югославії, Італії, Греції та Польщі, для Франції - Алжир, Марокко, Португалія, для Великої Британії - Індія.

Важливим центром притягання робочої  сили залишається Австралія. Новим  пунктом концентрації інтернаціональних  загонів робочої сили став район  Перської затоки, де ще в 1975 р. загальна чисельність немісцевого населення  в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах) становила 2 млн. чол., а на початку XXI ст.- 4 млн чол., або майже 40% усього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Ірака, Сирії, Йорданії.

На Африканському континенті центри притягання - країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Поряд із Західною Європою за останні  два десятиліття створюються  нові центри притягання іноземних робітників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграйії в минулому. Це насамперед "нові індустріальні країни" Азіатсько-Тихоокеапського регіону. А в Латинській Америці - Аргентина, Венесуела, Бразилія.