Соціологія сім’ї

 Виховна функція слугує для передачі дітям батьківського досвіду, культурної спадщини і сприяє формуванню у них ціннісних орієнтацій в житті. Виконання економічної функції значною мірою зумовлює реалізацію трудового виховання дітей, бо в її основу покладено працю і особистий приклад батьків. Власне факт народження дитини сприймався у сім'ї як поява ще одного помічника. Саме цим пояснюються звичаї відрізання пуповини у новонароджених хлопчиків на сокирі, щоб у майбутньому був добрим господарем, у дівчаток — «на гребені» (який використовувався при прядінні), щоб була доброю прялею.

Саме  розумові здібності людини відігравали  велике значення при виборі нареченого чи нареченої. Про це свідчать приказки: «Краще з розумним у біді, ніж  з дурним у добрі»; «Краще з розумним два рази загубити, як з дурним раз знайти»; «З розумним розуму наберешся, а з дурним і останній згубиш» та ін.

Для становлення повноцінної людини в сім'ї велика увага приділялася здоров'ю і фізичному вихованню. У догляді за дітьми українські жінки користувалися переважно засобами народної медицини і гігієни. Великого значення в народі надавали загартуванню дітей змалку. Гуцули казали, що «як дитину хоронять перед студінню, то з того нічого не буде». У сім'ї дітям прищеплювали елементарні гігієнічні навички: тримати в чистоті тіло і одяг, постіль і житло. Фізичному розвитку дітей сприяли рухливі ігри.

Проявом любові та добра була пошана до батьків  і старших. Дитину змалку вчили «віддавати чолом» (цілувати в руку) родичам  і знайомим. Виявом пошанівку до старших було звертання на «ви» як до незнайомих, так і до батьків. Християнська мораль вчила дитину бути чесною, вважаючи крадіжки і брехню гріхом, який рано чи пізно доведеться спокутувати.

У народі суворо засуджували втрату честі  та цнотливості. Якщо дівчина позбулася  честі до шлюбу, то не мала права одягати вінок — символ дівочої цноти. До збезчещеної дівчини нерідко застосовували фізичні покарання: її били шнурами від дзвонів, які перед тим мочили кілька днів у соляній ропі. Такій дівчині обрізали косу, водили разом з хлопцем, що звів її, селом, обмазували ворота дьогтем, надягали хомут і запрягали до воза.

На  всій території України найбільш вживаними термінами на означення  дівчини, що народила нешлюбно, а також  її дитини, були «покритка» і «байстрюк». У різних етнографічних районах на дівчину ще казали: «копилка», «завилася», «покрилася», «скозачилася» тощо. Нешлюбну дитину ще могли називати: «букарт», «копил», «найдух», «жаливник», «бенькарт» та ін. Народна мораль засуджувала також зневажливе ставлення юнака до збезчещеної ним дівчини. Він мусив заплатити за заподіяну дівчині кривду («за вінець») грішми, полем або худобою. Якщо парубок цього сам не робив, то його примушували через суд.

 Функція етнічного відтворення насамперед повинна була формувати у членів сім'ї національну свідомість і сприяти нагромадженню та передачі національно-культурних цінностей. Елементами нормального культурного способу життя в українській родині були: 1) сповнення щоденно спільно і вголос молитви; 2) розповіді про свою сім'ю, рід, село, регіон, минуле свого народу і його героїв; 3) оповідання казок і легенд, співання народних пісень; 4) святкування національних свят.

Важливим  елементом здійснення передачі етнокультурних цінностей було читання Святого  Письма. Знання дітьми Євангелії ставало  предметом утіхи батьків. Дуже часто селяни навчали синів і доньок історії свого народу, славили героїв, ганьбили зрадників на паралельних зіставленнях з історією цивілізації, єдиним джерелом знань про яку була Біблія. Таким чином наголошувалось на приналежності України до цілого християнського світу, виховувалась гордість за гідний внесок українського народу в скарбницю світової науки, мистецтва і культури.

Величезного значення у процесі виховання  набувало святкування всією сім'єю християнських свят — Святого Вечора, Різдва Христового, Надвечір'я Богоявлення, Воскресіння Христового тощо. Зміст таких свят був завжди глибоко національним, про що свідчили Свята Літургія, святковий одяг і страви, пісні, танці, забави, особливе місце серед яких посідали коляди, щедрівки і веснянки (гагілки). Основним завданням української сім'ї у другій половині XIX — на початку XX ст. було не тільки зберігати й розвивати національну традиційно-побутову і церковну культуру, а й рідну мову. Відповідальність батьків за це була великою, оскільки ситуація для нормального розвитку рідної мови в Україні була надзвичайно важкою. У той час на території країни діяли Валуєвський циркуляр (1863 р.) і Емський указ (1876 p.), які забороняли видавати книжки українською мовою, національні театри та будь-яке інше українське слово. Фактично українська родина була єдиним середовищем, яке сприяло збереженню і передаванню наступним поколінням українських національних традицій і мови.

 Функція природного відтворення, або дітонародження, покликана підтримувати біологічну неперервність суспільства, задовольняти потреби сім'ї у продовженні свого роду, емоційні потреби подружжя у батьківстві та материнстві. Український народ завжди розцінював дітей як великий дар Божий. Про щастя мати дітей йдеться у низці народних прислів'їв та приказок: «Діти — то Божа роса»; «Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку» та ін.

У народі існувало переконання, що кожна сім'я  повинна мати дітей: «А як не росте  й одна дитина, то на старості трудна година». Про важливе значення функції продовження людського роду свідчать, зокрема, весільні побажання: «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори». В Україні завжди було прихильне ставлення до багатодітності: «Один син — не син, два сини — півсина, три сини — от тільки син»; «У нього дочок сім, то й щастя всім».

Народна мораль українців, вважаючи основним обов'язком  кожного подружжя народження і виховання  дітей, трактувала намагання запобігти  дітонародженню як тяжкий гріх. Такої ж думки дотримувалася й церква. Тому в XIX — на початку XX ст. жінки здебільшого не переривали вагітності, навіть якщо народження дитини було небажаним.

 Сексуально-емоційна функція задовольняла потреби подружжя в довгому спільному інтимному житті. Вона була тісно пов'язана з функцією дітонародження. Церква і народ вбачали призначення статі й сексуального життя у продовженні роду.

Чоловік і жінка потребують одне одного насамперед для забезпечення і повного розвитку людської природи. В Святому Письмі написано: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом». Вислів «одне тіло» означає не тільки образ інтимної єдності, але й єдність думок, бажань. Тобто у подружній спільності справи однієї сторони стають предметом піклування іншої. «Одне тіло» — це також єдність у сексуальній сфері, результа том якої повинна бути нова людина.

Українська  молодь, будучи вихованою на християнських  засадах і народній моралі, дотримувалась  думки, що статеве життя можливе  лише в подружжі, і остерігалась інтимних дошлюбних стосунків. В Україні у XIX — на початку XX ст. дуже рідко траплялися факти позашлюбного життя. Якщо такі й були, то через співжиття з нелюбими чоловіком чи жінкою, відсутність дітей у законному шлюбі, тривалу відсутність чоловіка на заробітках або на війні.

 Експресивно-рекреаційна функція формує емоційно-психологічний мікроклімат сім'ї, сприяє зняттю напруження у внутрісімейних відносинах, стресових станів у членів сім'ї. Вона повинна забезпечувати моральну і практичну підтримку в тяжких ситуаціях (опіку), організовувати повсякденний і святковий відпочинок, розваги, сімейні урочистості.

Загальний мікроклімат сімейного життя, його настрій, уклад і спрямованість  створювалися завдяки щирій материнській ласці та небагато слівній любові батька. За народними уявленнями, щаслива та сім'я, де всі люблять і поважають один одного, де панує дух взаємодопомоги, щирої турботи. У такому випадку в народі казали: «Нащо клад, коли в сім'ї лад».

Надзвичайно важливе значення для забезпечення домашнього затишку і сімейної злагоди в українських родинах мав звичай прощання одне одному всіляких образ, провин і гнівань напередодні великих християнських свят - Різдва Христово го і Великодня. Кожен член сім'ї, йдучи до сповіді перед цими святами, повинен був перепросити усіх, хто на нього гнівається, і пробачити провини тим, до кого він мав жаль. Очевидно, що такі дії були спрямовані на досягнення гармонії у родинних взаєминах і громаді в цілому. Під час свят також не можна було таїти зло на когось. У народі вважали: на Великдень гріх не вітатися навіть з ворогом. Тобто у громаді й сім'ї тоді панувала ідея всепрощення.

Великий вплив на формування позитивного  емоційно-психологічного клімату сім'ї  мало спільне святкування родинних урочистостей і християнських свят. Ось які погляди існували в народі на Свят-вечір: «Усе живе і мертве, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту хвилину Свят-вечора на своєму місці. Всі члени родини повинні бути вдома. Боронь, Боже, сваритися в цей день! Навпаки, добре помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. Вдарити сьогодні будь-яку тварину — великий гріх».

Батько  і мати своєю поведінкою подавали дітям приклад взаємної любові, поваги і розуміння, чистоти відносин. Для  дітей такі взаємини були не тільки джерелом задоволення і втіхи, а й великою виховною силою.

Під час такого спілкування в стані  найбільшої приязні та відвертості  члени сім'ї часто ділилися своїми особистими переживаннями чи радощами, радилися. Окрім емоційно-відпочинкового і виховного ефекту, сімейні святкування мали ще й конкретну практичну користь — часто на них вирішувалися справи господарської взаємодопомоги, вироблялися спільні погляди на подолання різних труднощів та негараздів.

3. Проблеми  оптимізації сімейно-шлюбних відносин.

У 20-і роки ХХ ст. американські соціологи дійшли висновку про зниження ролі сім”ї  у життєдіяльності суспільства, який грунтувався насамперед на підставі зниження дітонародження і зростання  злочинності. Здавалося, що сім”я перестала  належно виконувати свої функції, особливо репродуктивну і виховну. У 60-і роки за так званої “сексуальної революції”, коли значно збільшилась кількість розлучень, стали говорити навіть про агонію сім”ї як соціального інституту. Все це давало підстави для висновків про дезорганізацію сім”ї. Дещо пізнішше аналогічні явища спостерігалися і в нашому суспільстві. Щоб знайти причини цієї дезорганізації, з”ясувати, наскільки сім”я, як соціальне утворення вичерпала свої можливості, неохідно розглянути об”єктивні та суб”єктивні чинники, що зумовлюють кризу сучасної сім”ї.

Фундаментальне  значення сім”ї здавна полягало у  її посередницькій функції, яа з”єднувала окрему людину із соціальною структурою суспільства. Так тривало аж до ХХ ст. Однак поступове відособлення, диференціація і спеціалізація діяльності соціальних інститутів започаткували процес ослаблення посередницької ролі сім”ї, звуження кола її функцій. Це було зумовлено частковою співучастю у реалізації сімейних функцій, перехопленням їх іншими соціальними інститутами, переміщенням за межі сім”ї важливих видів діяльності, які традиційно їй належали. Так, сім”я перестала бути виробничим осередком, члени сім”ї часто харчуються за межами дому, все частіше вдаються до сфери послуг тощо, значну відповідальність за виховання дітей взяла на себе школа.

Помітно вплинуло на дезорганізацію сім”ї промислове машинне виробництво, усунувши сімейне  виробництво і залучивши членів сім”ї до сфери найманої праці. Цим  було завершено руйнацію посередницької ролі сім”ї.

В умовах індустріального способу виробництва благополуччя людини стало залежати не від сім”ї, а від індивідуальних досягнень особи в інших соціальних інститутах. За попередніх умов людині було важче прожити поза сім”єю. Це стосувалось не тільки матеріальної, а й інших сфер життя, наприклад, сексуальної. У доіндустріальний період люди здебільшого мешкали у порівняно невеликих поселеннях, де позашлюбні сексуальні контакти легко виявлялися і осуджувалися.

Паралельний поцес  поліпшення санітарно-гігієнічних  умов життя і розвитку охорони здоров”я значно знизив смертність, радикально трансформував структуру захворювань, які спричиняли смерть. З цього часу потреба в постійно високій народжуваності і багатодітності, які б компенсували високу смертність, стала не такою актуальною для самозбереження людства. Пом”якшилося ставлення до дошлюбних і позашлюбних стосунів, процедури розлучення тощо. В індивідуальних уявленнях про сім”ю починає переважати орієнтація на сексуальне партнерство, товаришування.на домашню кооперацію співіснування. Бажання стати матір”ю (батьком) відійшло на задній план, народження однієї дитини стало даниноюодруженню, побутовому конформізму, оскільки жити “як усі” передбачало й народження дитини. Одночасно розростаються позасімейні орієнтації, розширюються можливості для мінімізації кількості дітей у сім”ї аж до бездітності.

Скорочення  дітей у сім”ї зумовлено не стільки матеріальними труднощами, як конфліктом цінностей у суспільстві, конкуренцією пріоритетів, де цінність сім”ї та дітей девальвується, а  перевагу отримують цілком інші інтереси, що роз”єднують сім”ю, руйнують сімейне “Ми” і збільшують вартість позасімейного “Я”. Ослаблення почуття сімейного обов”язку в усіх членів сіи”ї – у батьків перед дітьми, молодших перед старшими, у подружжя одне перед одним. Усе це постає у центрі сімейної дезорганізації і супроводжується ізоляцією кожного її члена. Знкають форми власне сімейного життя, його способу, замінюючись формами одиноко-комунального співіснування. Сім”я сприймається як зосередження безлічі справ, які вимагають сил,часу, нервів.

Все частіше  це призводить до її розпаду або  формування неповної сім”ї з одним  із батьків, адже у зазначених випадках мінімізуються затрати життєвої енергії їндивідів. Неповна сім”я  з 1-2 дітьми, але з постійною відсутністю  батька, матері, дітей вдома у зв”язку з перебуванням батьків на роботі, а дітей у дитячих закладах стають формами особистої свободи. Наявність трьох і більше дітей у сім”ї спричиняють відчуження від самого себе. Орієнтованість індивідуальних систем цінностей на позасімейні сфери діяльності все частіше асоціюється з перешкодою до особистого успіху.