Становлення системи реабілітації дітей-інвалідів в Україні

Міністерство  праці та соціальної політики України

 

 

 

Кафедра трудового права  та права соціального забезпечення

 

 

 

Курсова робота

З предмету:

«?»

На тему:

«Становлення  системи реабілітації дітей-інвалідів в Україні»

 

 

 

Студентки ? курсу, ? група

Байда С. ?

Науковий керівник:

?

                                             

Чернігів 2005

 

Зміст

 

 

Вступ

В теперішній час процес соціалізації є предметом дослідження  фахівців багатьох галузей наукового  знання. Психологи, філософи, соціологи, педагоги, соціальні психологи розкривають різні аспекти цього процесу, досліджують механізми, етапи і стадії, фактори соціалізації.

Однак проблеми соціалізації інвалідів, особливо дітей-інвалідів  у вітчизняній літературі все  ще не є предметом спеціального дослідження. Хоча проблема соціалізації дітей, підлітків і дорослих з порушеннями психічного і фізичного розвитку дуже актуальна у теоретичному і в практичному відношенні.

За даними ООН, у світі  нараховується приблизно 450 мільйонів  людей з порушеннями психічного і фізичного розвитку. Це складає 1/10 частина населення нашої планети.

Дані всесвітньої організації  охорони здоров'я (ВООЗ) свідчать, що число таких жителів у світі  досягає 13% (3% дітей народжуються з  недоліками інтелекту і 10% дітей з іншими психічними і фізичними недоліками) усього у світі близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями.

Більш того, у нашій  країні, як і в усьому світі, спостерігається  тенденція росту числа дітей-інвалідів. В Україні частота дитячої  інвалідності за останнє десятиліття збільшилася в два рази.

У 1995 р. в органах соціального  захисту населення було на обліку понад 453 тисяч дітей-інвалідів, що одержують  соціальну пенсію. Але фактично таких  дітей у два рази більше.

Щорічно в країні народжується близько 10 тисяч дітей з уродженими спадкоємними захворюваннями, серед них 70-75% є інвалідами [2, з 5].

Інвалідність у дітей  означає істотне обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній дезадаптації, що обумовлена порушеннями в розвитку, утрудненнями в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні в майбутньому професійними навичками. Засвоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин жадає від суспільства визначених додаткових заходів, засобів і зусиль (це можуть бути спеціальні програми, спеціальні центри по реабілітації, спеціальні навчальні заклади і т.д.). Але розробка цих мір повинна ґрунтуватися на знанні закономірностей, задач, сутності процесу соціалізації.

Метою даної курсової роботи виступає загальне висвітлення проблеми дітей інвалідів та їх утримання в сім’ї.

Розглядаючи такі завдання, як:  діти-інваліди як об’єкт соціальної роботи, історія розвитку надання  допомоги дітям-інвалідам та їх сім’ям та сучасні підходи до проблеми дитячої  інвалідності в Україні можна дати повну характеристику сучасного стану розвитку надання допомоги дітям-інвалідам.

Ціллю курсової роботи являється  порівняння та загальне висвітлення  стану допомоги сім’ям, які мають  дітей-інвалідів в минулому та в  теперішній час.

 

 

1. Діти-інваліди як об'єкт соціальної роботи

1.1. Загальний  статус дітей-інвалідів в Україні

Погіршення екологічної  ситуації, високий рівень захворюваності батьків (особливо матерів), ряд невирішених  соціально-економічних, психолого-педагогічних і медичних проблем сприяють збільшенню числа дітей-інвалідів, роблячи цю проблему особливо актуальною. У нашій країні гостроту проблемі додає те, що до 1917 року система надання допомоги цій категорії дітей не склалася, а пізніше, аж до 90-х років ХХ століття, робота з такою дитиною здійснювалася в спеціальних будинках-інтернатах ізольовано від суспільства. Зараз багато фахівців працюють над рішенням комплексу проблем дітей зі специфічними нестатками. Але для того, щоб зрозуміти їхні проблеми, виявити їхні особливості і специфіку роботи з ними, необхідно, насамперед, з'ясувати, що ж містять у собі поняття «інвалід» та «інвалідність».

Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН , 1975) «інвалід» означає будь-яку особу, що не може самостійно забезпечити потреби нормальної особистості і соціального життя в силу, будь то вродженого чи набутого недоліку, його чи її фізичних чи розумових можливостей.

Спеціальне вивчення навичок самообслуговування і побутової  праці дітей знайшло їх дуже знижений характер. Значно страждає комунікативна діяльність дітей з обмеженими можливостями: практика їхнього спілкування з однолітками дорослими надзвичайно бідна і замикається на близьких родичах.

Обстеження, проведені  в 250 родинах, показали, що 20 % обстежених дітей може цілком активно брати участь у суспільному житті, нарівні зі здоровими.

53 %  для цього необхідно  створити певні умови, 25 % на жаль, не зможуть відродитися в соціальному  плані через важку форму хвороби. 

Людина, що має інвалідність, має право на включення в усі  аспекти життя суспільства, на незалежне життя, самовизначення, волю вибору, як всі інші люди.

Допомогти їй реалізувати  це право покликана система соціальних служб.

Незалежне життя –  припускає зняття залежності від  проявів недуги, ослаблення обмежень, їм породжуваних, становлення і розвиток самостійності дитини, формування в неї умінь і навичок, необхідних у повсякденному житті, що повинно дати можливість інтеграції, а потім активної участі в соціальній практиці, повноцінній життєдіяльності в суспільстві.

Дитина-інвалід повинна розглядатися, як експерт, що активно бере участь у реалізації програм власної реабілітації. Вирівнювання можливостей забезпечується за допомогою соціальних служб, що допомагають перебороти специфічні труднощі  дитини, що має інвалідність, на шляху до активної самореалізації творчості, благополучному емоційному стану в дитячому співтоваристві.

В основі:

Компенсація можливостей, що втрачені від народження, або  втрачених унаслідок хвороби  чи травми. За рахунок делегування  іншим людям відсутніх дитині функцій, і створення їй умов для подолання неприступних  раніше перешкод навколишнього середовища. (створення спецслужб «Персональний асистент» і «Транспортна служба»).

Організація роботи з  всіма учасниками взаємодії: з дитиною, її родиною, найближчим оточенням через служби, орієнтовані як на дітей, так і на їхніх батьків і близьких.

1.2. Основні  напрямки інтеграції дітей-інвалідів  в суспільство

Інтеграція в спільну  діяльність дітей з обмеженими можливостями, і дітей, що не мають проблем зі здоров'ям. Цей принцип повинен бути реалізований практично у всіх видах служб.

Взаємодопомога –  широка участь у роботі добровільних помічників і добровільна взаємна  підтримка.

Скорегувати існуючу  соціальну політику, у якій відповідно до медичної моделі інвалідності акцент зроблений на методах сегрегації, у виді спеціальних навчальних закладів, спеціальних  санаторіїв,  що ізолюють дітей з інвалідністю від дитячого співтовариства, перетворюють їх у меншість, права яких  дискримінуються. Проблеми інтеграції дітей, що мають інвалідність, у сферу навчання, відчуваються особливо гостро.

Необхідно зняти страх  дитини перед недоступним середовищем, розкріпачуючи її і вивільняючи  її духовні і фізичні сили, направляючи  їх на розвиток і прояв здібностей і талантів.

Батьки, одержуючи таку підтримку, стають більш об'єктивними в оцінці проблеми, зв'язаної з інвалідністю.

Вони починають виявляти соціальну активність, не замикаючись  на своїй дитині.

Технологічний ланцюжок (Програма «Лідер»):

Спочатку навчається батько: одержує інформацію про соціальну політику, соціальні програми, знайомиться з друзями, бере участь у визначенні пріоритетних аспектів роботи з його дитиною, орієнтованих на виховання в нього якостей, необхідних для організації інших дітей.

Культурно-просвітні  заходи, де створюються умови для придбання дитиною досвіду спілкування, організуються клубні заходи, авторами яких стають батьки і їхні діти.

Організуються заходи, авторами яких виступає дитина (допомога батьків  носить схований характер).

Накопичується досвід організаторської діяльності підлітків  не тільки в роботі з невеликими групами дітей, що мають інвалідність, але й в умовах культурно-просвітніх і соціальних заходів, у яких задіяні і здорові однолітки.

У задачі соціального  розвитку також входять:

Розумовий розвиток дітей.

Формування навичок  правильного поводження.

Трудове навчання і підготовка до посильних видів праці.

Фізичне виховання.

Самообслуговування.

Побутове орієнтування і соціальна адаптація.

 

2. Історико-теоретичні підходи  до надання

допомоги дітям-інвалідам

2.1. Перші згадки  про дітей-інвалідів в історії

Питання про надання  допомоги і навчання дітей-інвалідів  було поставлене досить давно. На території  нашої держави піклування про  таких дітей спочатку здійснювалося  при монастирях, школах, у притулках, виховних будинках, богодільнях.

Перші згадування про  добродійність у відношенні дитини-інваліда відносяться до ІХ-ХІІІ століть. Однак, вони стосувалася в основному тільки деяких окремих дітей з числа сиріт і підкидьків. Більшість сліпих, глухонімих, недоумкуватих і покалічених дітей виховувалися в родині чи бродило по світу, існуючи на милостині.

Хотілося б відзначити, що до другої половини ХХ століття системи  надання допомоги цій категорії  дітей не було, та й пізніше вона не досить вдало складалася. Однак, громадські організації і приватні особи стали приділяти більше уваги і забезпечувати матеріальними засобами для рішення цього питання. Стали відкриватися спеціальні заклади, школи, лікарні, училища для різних категорій дітей-інвалідів (крім душевнохворих і недоумкуватих, котрі, переважно, містилися в будинках для божевільних, і в закладах лікарняного типу).

Велику роль у наданні  допомоги сліпим і дітям які недочувають  зіграв Мариїнський притулок що функціонував з 1881 року в Росії і на території  Білорусії. Одним з перших його кроків став перепис сліпих у країні. У результаті діяльності цього суспільства з'явилося кілька шкіл, притулків і училищ для сліпих дітей, було видано кілька книг з використанням системи Брайля. При навчанні важливе місце приділялося професійному утворенню. [6,160]

Великий внесок у надання  допомоги глухонімим внесла діяльність Піклування про глухонімих (1898 р.), у  ході якої було відкрито кілька навчальних закладів, видавалися посібники родинам, що виховують глухонімих дітей, організовувалися притулки для таких родин, а також були створені курси для навчання фахівців для роботи з цими дітьми.

Отже, система надання  допомоги дітям-інвалідам не була створена до 1917 року; не була вона створена і  за час радянської влади, коли допомога дитині зі специфічними нестатками зводилася до її ізоляції в спеціальній школі інтернатного типу, тому, на мою думку, при організації допомоги таким дітям у даний час є необхідність у звертанні до закордонного досвіду.

2.2. Еволюція  відносин суспільства у ставленні до дітей з фізичними обмеженнями

 

Протягом своєї історії  суспільство змінювало своє відношення до дітей-інвалідів. Воно пройшло шлях від ненависті й агресії до терпимості, партнерства й інтеграції облич з відхиленнями в розвитку.

В еволюції відносини суспільства і держави до людей з відхиленнями в розвитку можна виділити п'ять періодів

Перший період - від агресії і нетерпимості до усвідомлення необхідності піклуватися про дітей-інвалідів. Переломним моментом переходу до даного періоду в Західній Європі є перший прецедент державної турботи про інвалідів – відкриття в Баварії першого притулку для сліпих у  1198 р. У Росії ж виникнення перших монастирських притулків приходяться на 1706-1715 рр. і зв'язане з реформами Петра I.

Другий період - від усвідомлення необхідності піклування дітей-інвалідів до усвідомлення можливості навчання хоча б частини з них. Перехідним моментом до даного етапу еволюції можна вважати відкриття в Парижі спеціальних шкіл для глухонімих (1770 р.), для сліпих (1784 р.), тобто переосмислення в Західній Європі цивільних прав людей із сенсорними порушеннями. У Росії відкриття перших спеціальних шкіл (У Петербурзі для глухих – 1806 р. і для сліпих – 1807 р.) зв'язано зі знайомством імператора Олександра I із західним досвідом і запрошенням французького тифлопедагога Валентина Гаюна для роботи в Росії.

Третій період - від усвідомлення можливості навчання до усвідомлення доцільності навчання трьох категорій дітей: з порушеннями слуху, зору, розумово відсталих. Умовною границею можна вважати останню чверть XIX у – час прийняття в Західній Європі законів про обов'язкове загальне початкове навчання і на їхній основі законів про навчання глухих, сліпих і розумово відсталих дітей.  Це час організації фахової освіти для трьох категорій дітей. У Росії становлення спеціальних шкіл приходиться на радянський період – 1927-1935 рр. – і зв'язано з Законом про всеобуч.

Четвертий період - від усвідомлення необхідності навчання частини дітей-інвалідів до розуміння необхідності  навчання всіх дітей-інвалідів. У Західній Європі цей період триває від початку XX ст. до кінця 70-х рр., він характеризується розвитком законодавчої бази фахової освіти, а також структурним удосконалюванням національних систем фахової освіти.