Становлення системи реабілітації дітей-інвалідів в Україні

До кінця 70-х рр. фаховою  освітою в країнах Західної Європи охоплюється від 5 до 15 % дітей шкільного віку

У Росії в 50-60-і рр. здійснюється диференціація системи фахової  освіти, її структурне удосконалення, перехід від 3-х до 8-ми типів спецшкіл і 15-ти типам спеціального навчання. [5, 80]

П'ятий період - від ізоляції до інтеграції. Інтеграція інвалідів у суспільство є в Західній Європі ведучою тенденцією цього періоду еволюції, що базується на їх повній цивільній рівноправності.  Період характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80-90-і рр. організаційних основ фахової освіти, скороченням числа спеціальних шкіл і різким збільшенням кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємин масової і фахової освіти

У 90-і рр. Україна знаходиться  на етапі переходу від четвертого до п'ятого періоду, у той час як Західна Європа вже більш двох десятиліть переживає цей період і розташовується на його просунутій стадії. Змістом цього періоду є реорганізація взаємодії структур масового і соціального навчання й орієнтація останнього на підготовку дітей з відхиленнями в розвитку як повноправних громадян того суспільства, до якого вони належать.

Таким чином, через систему  фахової освіти відбивається специфіка  відносини суспільства до дітей-інвалідів.

 

3. Сучасні підходи до проблеми. Нові соціальні технології

 

Соціальні проблеми іншого порядку зв'язані з регіональними  умовами з чи наявністю відсутністю  спецшкіл, спеціальних реабілітаційних  центрів, фахівців-дефектологів у місцях проживання родин, де є дитина-інвалід.

Оскільки спеціальні освітні установи розподілені по країні вкрай нерівномірно, то діти-інваліди часто змушені одержувати освіту і виховання в спеціальних школах інтернатах. Потрапляючи в таку школу діти інваліди виявляються ізольованими від родини, від нормально розвинутих однолітків, від суспільства в цілому. Аномальні діти як би замикаються в особливому соціумі, вчасно не здобувають належний соціальний досвід. Закритість спеціальних освітніх установ не може не позначитися на розвитку особистості дитини на її готовності до самостійного життя.

Традиціоналізм, характерний  для навчальних закладів, як правило, виявляється в орієнтації шкіл на звичні для інвалідів професії слюсар, столяр, швачка і т д., хоча вони часом  далекі від їхніх реальних можливостей. Нові умови життя дозволяють ставити проблему одержання інвалідами сучасних престижних професій; крім того, здійснювати професійну підготовку по тим видам праці, у яких є потреба в даному регіоні, при наявності декількох спецшкіл і великої кількості центрів зайнятості для інвалідів.

Фахівці регулярно проводять  облік немовлят з тією чи іншою, нехай  навіть слабко вираженою психоневротичною патологією, що дозволяє віднести дитину до "групи ризику". Профілактика носить самий активний характер, і  здійснюється в тісному контакті психоневрологів, медиків, педагогів, соціологів з батьками.

Підсумком переживань батьків  стають установка на "оранжерейне" виховання хворої дитини, що припускає  її гіперопіку і формує маленьких  егоїстів і домашніх тиранів.

Дитина, поставлена віч-на-віч тільки з батьками і лікарями, у яких одна домінанта – її хвороба, поступово ізолюється від суспільства, і ні про яке її виховання і тим більше розвиток мови бути не може.

Медичні і супутні їм заходи –  лише основа для проведення подальшої  довгострокової роботи із соціальної реабілітації дитини з метою її адаптації до життя в суспільстві і соціальному середовищі.

Як відомо, під реабілітацією  в широкому аспекті слова розуміють  підсумок усіх витрат і дій, що сприяють забезпеченню дітям, неповноцінним  внаслідок вроджених пороків, хвороб чи нещасних випадків, можливості вести нормальний спосіб життя, знаходити своє місце в суспільстві, повною мірою виявляти свої здібності. [4, 108]

Реабілітаційна діяльність включає:

Розвиток духовних і фізичних здібностей дитини.

Сприяння в одержанні відповідної  освіти, включаючи підготовку до неї.

Забезпечення умов, для участі в  житті суспільства, дітей, чиї можливості остаточно визнані і допускають навчання лише практичним навичкам.

Сприяння у виконанні відповідної  діяльності, при неможливості одержання належної освіти (при виконанні некваліфікованої роботи).

Установлення реального і більш  комфортного контакту з зовнішнім  світом.

Підтримка, підвищення і постійне відновлення фізичних і моральних  сил, а також щиросердечної рівноваги.

Полегшення побутових і житлових умов, організація і проведення вільного часу, повноцінна участь у суспільному  і культурному житті.

Необхідність включення в процес реабілітації й адаптації не тільки дітей, як пацієнтів, але і членів їх найближчого оточення.

Зацікавлене осмислення не тільки своїх  власних задач, але і мотиваційне  моделювання себе в майбутньому, прогнозованому відновленні особистості  дитини.

Будь-яке відхилення від нормальної діяльності зіставляється з закономірностями нормального розвитку, основна лінія вивчення яких можлива у відомій періодизації розвитку дитини в дитячому віці, що будується на виділенні 2-х систем відносин «дитина – дорослий», і «дитина – продукт суспільних відносин».

Освоєння кожної системи відбувається в закономірному заміщенні однієї системи іншою: Гра – Навчання – Праця – Спілкування, у яких і народжуються психічні якості.

Активність людини (у рамках психічної  організації) формується у двох основних напрямках:

Пізнання зовнішнього  світу, виробництво предметів, перетворення навколишньої дійсності.

Знаходження змісту свого  буття у світі і тих його продуктах, що мають значення для  цього буття.

Кожне з зазначених напрямків  породжує відповідні сфери психічної  активності.

Вищий рівень психічного здоров'я це індивідуально-значеннєвий  рівень, чи рівень особистісного здоров'я, що визначається якістю значеннєвих  відносин людини.

Наступний рівень – рівень індивідуально-психологічного здоров'я  дитини, оцінка якого зв'язана зі здібностями дитини будувати адекватні змістам психологічні способи реалізації своїх прагнень.

Соціальні умови розвитку дітей-інвалідів:

- Психологічний клімат  родини, сімейне виховання, умови  виховання і розвитку дитини  поза родиною (дитячий сад,  школа, вулиця, однолітки, і т.д.)

- Контакт з однолітками,  засвоєння досвіду, формування  мотивації – спонукання матері  до участі в процесі розвитку.

Соціальний розвиток можна розглядати, як здійснення різних спеціальних шляхів, що позитивно  впливають на дитину. Так, психологи можуть допомагати дітям, поліпшуючи їхній психічний стан, гальмуючи небажані реакції, виробляючи нормативні властивості. Соціолог, педагог чи вихователь цілеспрямовано впливає на життя дитини в родині, колективі однолітків, школі в цілому і поза нею.

Особливість і специфіка  роботи реабілітації, по суті науково-дослідна робота, у якій присутня дослідницька сторона і проводиться робота в кожному окремому випадку, і  в діяльності фахівця в цілому, а без зосередження на даному аспекті  ця робота стає простою формальністю.

Дитина – особистість  у всій повноті її взаємин з  кольоровим світом і акцентом на ці відносини. Повинна бути реабілітована  власна потенційна активність дитини.

Ефективність реабілітації визначається не мірою відповідності  заздалегідь закладеним еталоном «норми», як це прийнято в клінічній практиці, а становленням її здатності до подальшої самореалізації та саморозвитку.

Особистість, що уміє виявляти незалежність від хвороби й обставин, зробити при необхідності свій життєвий вибір, співвідноситься цілком з її власними, а не заданими і диктованими ззовні намірами, мотивами чи установками.

Отже, важливі діалог і справжнє співробітництво з  дитиною.

Атмосфера удосконалювання  поводження дитини з обмеженими можливостями припускає розвиток системи інноваційних соціологічних служб, орієнтованих на дітей-інвалідів, що відкривають їм доступ до навчання, праці, спорту, мистецтва, широкого спілкування.

Соціальна політика в  Україні, орієнтована на інвалідів, дорослих і дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи і цієї моделі, інвалідність розглядається, як недуга, захворювання, патологія. Така модель вільно чи мимоволі послаблює соціальну позицію дитини, що має інвалідність, послаблює її соціальну значимість, відокремлюючи її від нормального здорового дитячого товариства, збільшує її нерівний соціальний статус, прирікаючи на визнання своєї нерівності, не конкурентноздатності в порівнянні з іншими дітьми.

Наслідком орієнтації суспільства  і держави на цю модель є ізоляція дитини з обмеженими можливостями від суспільства в спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у неї пасивно-утриманських орієнтацій.

Термін «інвалід» у  силу сформованої традиції несе в  собі дискримінаційну ідею, виражає  відношення суспільства, виражає відношення до інваліда, як до соціально марної категорії. Поняття «дитина-інвалід» у традиційному підході яскраво виражає дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, це соціальна проблема нерівних можливостей.

Така парадигма в  корені змінює підхід до тріади «дитина  – суспільство – держава». Суть цієї зміни полягає в наступному:

Головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає  в її зв'язку зі світом, в обмеженні  мобільності, бідності контактів з однолітками і дорослими, в обмеженості спілкування з природою, доступу до культурних цінностей, а іноді – і до елементарного навчання. Ця проблема є не тільки суб'єктивною, але і результатом соціальної політики і сформованої суспільної свідомості, що санкціонують існування недоступного для інваліда архітектурного середовища, суспільного транспорту, відсутність спеціальних соціальних служб.

Дитина, що має інвалідність – частина і член суспільства, вона хоче, повинна і може брати  участь у цьому багатогранному житті.

Дитина, що має інвалідність може бути так само здатна і талановитий, як і її однолітки, що не мають проблем  зі здоров'ям, але знайти свої дарування, розвити їх, приносити з їх допомогою  користь суспільству, їй заважає  нерівність можливостей.

Дитина – не пасивний об'єкт соціальної допомоги, а людина, що розвивається, що має право на задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості. [1, 88]

Держава покликана не просто надати дитині, що має інвалідність, визначені пільги і привілеї, вона повинна піти назустріч її соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяють нівелювати обмеження, що перешкоджають процесам її соціалізації й індивідуального розвитку.

Виходячи з цієї парадигми, ціль роботи – сприяння в поліпшенні якості життя дитини-інваліда, захист і представлення її інтересів у різних колах, створення умов для вирівнювання можливостей дітей і підлітків, що відрізняє їхню інтеграцію в суспільство і створює передумови для незалежного життя.

Дитина-інвалід повинна розглядатися, як експерт, що активно бере участь у реалізації програм власної реабілітації. Вирівнювання можливостей забезпечується за допомогою соціальних служб, що допомагають перебороти специфічні труднощі дитини, що має інвалідність, на шляху до активної самореалізації творчості, благополучному емоційному стану в дитячому співтоваристві.

 

4. Ставлення до сімей,  які мають дітей-інвалідів за  кордоном

За кордоном ставлення  до сімей, які мають дітей-інвалідів, неупереджене. Для цього розроблені програми «Реабілітація, що базується на безпосередньому оточенні» (ООН) і «Інклюжен» (США). Але одна справа – на папері, а інше – у житті. І, хоча діти-інваліди, і їхні родини як і раніше наштовхуються на бар'єри у взаєморозумінні і спілкуванні з іншими людьми, багато чого свідчить про те, що в цілому соціальні стереотипи поводження, відносини до інвалідів поступово еволюціонують, пройшовши шлях від неуважності і відкидання до прийняття і визнання їхніх прав, достоїнства і корисності суспільству.

Таким чином, очевидно, що в силу особливостей дітей-інвалідів і їхніх нестатків і потреб, їм необхідна професійна допомога фахівців. Ця допомога повинна носити не тільки медичний характер, вона повинна бути комплексною, торкатися всіх сторін життя такої дитини.

У розвитих країнах вже склалися визначені стандарти, форми і методи роботи з дітьми-інвалідами. Природно, у кожній країні існують свої особливості надання допомоги цій категорії населення, обумовлені національною своєрідністю, соціально-економічними умовами, психолого-педагогічними традиціями, орієнтацією на визначені наукові підходи. Однак, можна виділити і деякі загальні тенденції, які необхідно враховувати при створенні системи надання допомоги таким дітям.

По-перше, це максимально  можлива інтеграція дитини з обмеженими здібностями в громадське життя (у тому числі й інтегроване навчання).

По-друге, перевага виховання  цих дітей у родині.

По-третє, спрямованість  на ранню діагностику порушень і  їхнє лікування.

По-четверте, індивідуальний підхід до реабілітації дитини в кожному конкретному випадку.

 В даний час розробляється  ряд програм, що враховують  дані тенденції. Одна з таких  програм, запропонована ООН, –  це Реабілітація, що базується  на безпосередньому оточенні. Вона  визначається, як «стратегія розвитку  суспільства, проведена з метою реабілітації, вирівнювання можливостей і соціальної інтеграції всіх інвалідів. Її мета: змінити положення справ у цій області, проводити навчання із залученням уряду і громадськості; розробити систему, здатну надати допомогу всім нужденним інвалідам». Суть цієї програми полягає в тому, що родина і безпосереднє оточення, освоївши деякі основні реабілітаційні навички, а так само і сам інвалід здатні самостійно здійснювати реабілітацію. Безумовно, їм надається допомога і підтримка відповідних установ системи охорони здоров'я, зайнятості і соціального захисту.