Історико-методологічні аспекти дослідження гуманістичного психоаналізу Еріха Фромма

Аналізуючи конфлікт між свободою і безпекою, Фромм стверджує, що сучасна людина долає почуття самотності і відчуження одним шляхом – відмовляється від свободи й придушує свою індивідуальність. В своїй книзі «Втеча від свободи» він описав декілька стратегій, які виконуються людьми, щоб «втекти від свободи».

1. Авторитаризм, який визначається як тенденція з’єднати себе з кимось або чимось зовнішнім, щоб отримати силу, яка втрачена індивідуальним «Я».
2. Деструктивність – цей варіант передбачає подолання почуття неповноцінності через знищення і підкорення інших.

Конформність автомата. Цей термін Фромм застосовував до стратегії, яка полягає в підпорядкуванні індивіда соціальним нормам, що регулюють його поведінку. Людина, яка використовує дану стратегію, стає абсолютно такою, як і всі інші.[16]

Фромм вважав, що така індивідуальності міцно вкоренилась в соціальному характері більшості сучасних людей. На противагу цим трьом механізмам втечі від свободи, Фромм пропонує інший спосіб розв’язання конфлікту між свободою і безпекою. Це – позитивна свобода, як такий вид свободи, при якій люди можуть бути автономними і унікальними й в той же час не втратити почуття єднання з іншими людьми і суспільством. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей спонтанної активності в житті. В роботі «Мистецтво любові» Фромм підкреслював, що любов і праця – це ключові компоненти завдяки яким здійснюється розвиток позитивної свободи, об’єднання людей без втрати індивідуальності.[15]

Дихотомія «свобода – безпека» є обумовленою унікальними екзистенціальними потребами, які закладено в природі людини. Фромм виділив п’ять основних екзистенціальних потреб людини:

1. Потреба у встановленні зв’язків. Щоб подолати відчуття ізоляції від природи, людям потрібно про когось піклуватися. Якщо потреба у встановленні зв’язків не задоволена, люди стають нарцистичними, егоїстичними.
2. Потреба в подоланні. Всі люди потребують подолання своєї пасивної тваринної природи, щоб стати активними творцями свого життя. Неможливість задовольнити цю потребу є причиною деструктивності.
3. Потреба в коріннях. Люди мають потребу відчувати себе невід’ємною частиною світу. Ця потреба виникає з самої появи людини на світ, коли розвивається біологічний зв'язок з матір’ю. Ті, хто зберігає симбіотичні зв’язки із батьками як спосіб задоволення потреби в коріннях, не здатні відчувати свою особистісну свободу.
4. Потреба в ідентичності – це потреба в ототожненні з самим собою. Завдяки ідентичності люди відчувають свою несхожість з іншими, усвідомлюють свою індивідуальність, сприймають себе як господарів свого життя.
5. Потреба у системі поглядів і відданості. Люди відчувають потребу в системі поглядів, завдяки якій вони сприймають і осягають реальність. Крім того, люди потребують об’єкта, якому вони себе присвятили б, отримавши через сенс життя.[13]

 

 

 

2. Суть гуманістичного психоаналізу

Еріха Фромма можна розглядати і як продовжувача психоаналізу, і як одного з ініціаторів гуманістичної психології.

Говорячи про кожен напрямок з позиції тріади, ми можемо до коріння вчення Еріха Фромма впевнено віднести психоаналіз, марксизм і талмудизм, хоча були й інші впливи.[3]

Можна сказати, що Еріх Фромм займався переводом психоаналізу від біологізаторських підходів до соціальних. Почався цей рух з Адлера, який звинуватив Фрейда в тому, що він не враховує соціального впливу. Зігмунд Фрейд вважав, що соціальні механізми сформувалися в людському суспільстві із біологічних інстинктів, так само як у тварин, вимушених взаємодій один з одним заради виживання.[6]

Якщо Адлер доволі агресивно протистояв Фрейду й показував, що соціальні аспекти набагато важливіші, то Фромм представляв свою концепцію як взаємодію біологічних інстинктів з соціальними умовами, в яких розвивається той чи інший індивідуум.

Він проводить історичний психоаналіз й висвітлює, що на протязі декількох століть тіж самі біологічні інстинкти приймають різні форми в залежності від соціальних умов конкретної історичної епохи.[3]

Найбільш "соціалізованим" ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Еріка Фромма (1900-1980), який стверджував, що проблема відчуження, яку висунув К. Маркс у суспільно-економічному аспекті, слід поширити й на психічну діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає зв'язки зі світом таз іншими людьми.[6]

Виникає відчуження людини, яке Б. Фромм називає "негативною свободою". Людина стає "вільною від усього* і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути "вільною"" вона прагне мати певні стосунки з іншими людьми, спілкуватися з ними, але навколишній світ не дає їй такої можливості. Внаслідок чого людина стає самотньою.

Для Б. Фромма відчуження є фатальною основою людських взаємин. Нестерпність тягаря відчуження може перерости в почуття агресії і виявлятися або в реакціях садизму та мазохізму, або в протилежному стилі поведінки - конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження.[14]

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого - хоче позбавитися цієї незалежності, яка призводить до відчуження. Для подолання відчуженості Е. Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини - духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її види - любов до себе і любов до інших людей. Відчуження згубно діє на людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і загалом - покращанню суспільства.[6]

У прагненні до подолання відчуженння стимулюючими чинниками є чотири екзистенціальні потреби: у встановленні зв'язків (зближення з іншим через підпорядкування, владу або любов), у подоланні себе (здатність піднятися над своїм пасивним існуванням, будуючи або руйнуючи власне життя), у почутті укорінення (яке породжує почуття стабільності світу, що знову стає для людини рідною домівкою), у самоідентичності ("Я - це Я, і ніхто інший"), у системі поглядів (розвиток послідовного, виваженого погляду на дійсність). Е.Фромм вважав, якщо незадоволена хоча б одна з цих потреб, результатом стає психічне захворювання людини.[3]

Е. Фромм був упевнений, що для кожного історичного періоду характерний прогресивний розвиток індивідуальності відповідно прагненню людей до особистої свободи. Проте, значного рівня автономії і свободи вибору люди досягають ціною втрати почуття безпеки і появою почуття особистої незначущості. Подолання почуття самотності, власної незначущості і відчуженості вимагають відмови від особистої свободи і пригнічують розвиток індивідуальності. Б.Фромм описав декілька стратегій "утечі від свободи":

- авторитаризм, що визначається  як "тенденція поєднати себе  з іншим, щоб набути сили, втраченої  індивідуальним "Я". Ма-зохічна форма авторитаризму виявляється в надмірній залежвторності особистості, або приречення на безвихідь. Теорія Бріксона про періоди розвитку Его суттєво вплинула на психологію і суміжні галузі наукового знання.[3]

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції особистості. Неофрейдисти висунули фундаментальні проблеми - внутрішньої структури особистості, місця "Я" в ній, механізмів формування та функціонування особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. Загалом же, завдяки фрейдизму та неофрейдизму, психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.[6]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3

Практична частина

 

3.1. Криза психоаналізу

Сучасний психоаналіз переживає стан кризи. В останні роки виникли конкуруючі методи лікування, які дають кращі терапевтичні результати і укладаються в менші терміни, а звідси звичайно ж і в значно меншу суму грошей. Психоаналітик , який років десять тому шанувався людиною, яка вміє дозволити душевні муки людини з міського середовища, займає нині кругову оборону від своїх професійних конкурентів і поступово втрачає пріоритетне право на психотерапевтичне лікування. Півстоліття тому психоаналіз став новою областю діяльності і, висловлюючись економічною мовою , відкрив новий ринок. А до тих пір тільки психічно ненормальні люди або страждаючі болісними і соціально небезпечними розумовими розладами чи міг здобути право на допомогу психіатра. Вважалося, що в інших, не настільки екстремальних випадках допоможе священик або сімейний лікар, а найкраще справлятися з ними самим і страждати мовчки. Фрейд приступив до психотерапевтичної практики, займаючись пацієнтами, які були , так би мовити, «умовно хворими»: у них були такі симптоми, як фобія, нав'язливі стани, істерія, але при цьому вони не були психічно хворими. Потім психоаналіз поширився і на тих людей, хто за звичайними мірками не рахувався хворим. Приходили « пацієнти » зі скаргами на невміння радіти життю , на невдалий шлюб , на загальну тривожність стану, на тяжке почуття самотності, на проблеми з працездатністю і т. п. На відміну від колишньої практики такі скарги були класифіковані як «хвороби», і психоаналітики стали надавати новий вид «допомоги » від « труднощів життя », які доти зовсім не вимагали професійного піклування. Це новий напрямок виник не раптом, але стало зрештою відігравати досить важливу роль в житті середніх верств міського населення, особливо в Сполучених Штатах Америки. Ще зовсім недавно для людини певної міської субкультури було прийнято «мати власного психоаналітика». Чимало часу було проведено «на кушетці», як колись в церкві.[6]

Причини виникнення буму психоаналізу цілком очевидні. Сторіччя це - «вік тривоги» нашої - зазначено все зростаючим почуттям самотності і роз'єднаності. Повний занепад релігії, сумнівність політики , поява цілої армії функціонерів, відчужених від життя міського населення, - все це позбавило представників середніх верств системи яких би то не було ціннісних орієнтацій і почуття захищеності.[18]

Психоаналітик заміняв релігію, політику, філософію. Фрейд, як стверджувалося, розкрив нібито всі таємниці життя: несвідоме, вплив на доросле буття отриманих в дитинстві вражень - а коли незабаром все це витлумачено, то і не залишалося нічого таємничого і підозріло неясного. Стаючи членом якоїсь езотеричної секти з психоаналітиком в ролі жерця і прохолоджуючись на кушетці, людина відчувала себе вже не таким замороченим і не таким самотнім. Справедливо це в основному лише для тих , хто, не страждаючи від тяжких недуг з « вражаючою в правах» симптоматикою, відчував всього лише дискомфорт існування . Їм досить було уявлення про те , як влаштоване життя психічно здорової людини. Але життя людини, що не стурбованого споживанням і володінням, зажадала б від них критичного ставлення до суспільства , його очевидним, а особливо прихованим нормам і принципам, зажадала б воно від них певної мужності, щоб розірвати численні зв'язки, що забезпечують добробут і захист. Вони не бажали опинитися в меншості і шукали в психоаналітиках тих, хто сам внутрішньо не загруз у психічних і духовних проблемах індустріально - кібернетизированного життя. Нерідко між пацієнтом і психоаналітиком полягало свого роду джентльменська угода - адже, по суті, ніхто з цих двох зовсім не прагнув відчувати потрясіння від принципово нового досвіду: їх обох цілком задовольняли незначні «поліпшення» . Обидва вони несвідомо були вдячні один одному за те , що не допускають повного розкриття «колізій» несвідомого, користуючись терміном Р.Д. Ланга. Поки пацієнт приходить, виговорюється і платить, а психоаналітик вислуховує і «інтерпретує», - правила гри дотримуються, і проти такого розкладу обидва не заперечують. Початково психоаналіз був теорією радикальної , проникаючої в глибини підсвідомості , визвольною. Поступово він втратив цю особливість і закоснів.[3]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Андреева Г. М. Социальная психология/ Г. М. Андреева. – М., 1998
2. Белаш Ю. С. Оконные стихи/ Ю. С. Белаш. – М., 1999
3. Бондаренко А. Ф. Психологическая помощь: теория и практика. – Изд. 4-е, испр. и доп. – К.: «Освита Украины», 2007. – 332 с.
4. Введение в психоанализ. Социокультурный аспект. 3-е изд., стер. – СПб.: Издательство «Лань», 2002. – 320 с.
5. Гуманистическая психология и психотерапия: учеб. пособие/                           А. Н. Романин. – М.: КНОРУС, 2005. – 208 с.
6. Гуманистический психоанализ. К. Хорни. Э. Эриксон. Э. Фромм/ Роберт Фрейджер, Джон Фейдимен. – СПб. Прайм-Еврознак, 2007. – 154 с.
7. Добреньков В. И. Неофрейдизм в поисках истины. М., 1997.
8. Егорычева И. Д. Мы с тобой одной крови: Теория и практика организации внеучебной деятельности подростков: Методическое пособие для учителей, воспитателей, школьных психологов/ И. Д. Егорычева. – М., 2003.
9. Кнабе Г. С. Знак. Истина. Круг/ Г. С. Кнабе// Ю. М. Лотман и проблема постмодерна: Лотманский сборник. – М., 1995.
10. Левин К. Разрешение социальных конфликтов/ К. Левин. – СПб., 2000
11. Леонтьев Д. А. Психология смысла/ Д. А. Леонтьев. – М., 2003.
12. Лифтон Р. Дж. Реформирование мышления и психология тоталитаризма/ Р. Дж. Лифтон// Журн. практического психолога. – 1997. - № 1.
13. Москаленко В. В. Соціальна психологія: Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005 – 624 с.
14. Попова М. А. Фрейдизм и релігія. М., Наука. 1995
15. Психологія особистості в біографіях, подіях, портретах: Навч. посіб. Для студ. вищ. навч. закл./ В. Гордієнко, Л. Копець. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 304 с.
16. Романин А. Н. Гуманистическая психология и психотерапия: учеб. пособие/ А. Н. Романин. – М.: КНОРУС, 2005. – 208 с.
17. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.-понятійн. слов./                         М. Ф. Головатий, М. Б. Панасюк. – К.: МАУП, 2005. – 560 с.
18. Степанов С. С. Психология в лицах. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 384 с.
19. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности/ Э. Фромм. – М., 1994
20. Фромм Э. Бегство от свободы/ Э. Фромм. – М., 1991.
21. Фромм Э. Догмат о Христе. М., Олимп. 1998.
22. Фромм Э. Психоанализ и этика. М., 1993.