Абсурд та образ бунтаря в романі А.Камю «Перша людина»

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………3 1.Концепція абсурду А.Камю. .....................................................................................6

2.Абсурд та бунт  в романі А.Камю  «Перша людина»……………………………..14

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………..21

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………..23

SUMMARY……………………………………………………………………………24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                     

 

                                                         ВСТУП

  А. Камю (1913-1960) – французький письменник, драматург та філософ, один з засновників французького "атеїстичного" екзистенціалізму. А. Камю яскравий представник літератури ХХ століття, у його творах знайшли своє відображення всі трагічні ідеї людського життя , що були притаманні його часу – це знищення людських цінностей, знецінення значення людського життя, втрата віри у сьогодення та майбутнє, відмова від власних мрій та прагнень, стриманість та непорушність, відреченість та забуття. У своїх творах А. Камю зосереджує свою увагу не на сторонньому розгляді проблеми буття, а на вивченні самої суті сенсу - сенсу людського життя та людської  історії. Письменник намагається описати та проникнути у саму сутність абсурду.

   Згідно з літературознавчим словником-довідником за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва та В. І. Теремка абсурд – це нісенітниця, безглуздість, те, що протирічить здоровому глузду [11, с.14]. Також незвичайний, не логічний, дивний випадок або феномен, котрий не має сенсу, значення у розумінні людини та вважається протиріччям. Скоріш за все, це поняття фіксувало ситуації неузгодженості в мові і вчинках, а потім перейшло в літературу і стало позначати неузгодженість будь-яких міркувань чи дій з результатом та висновком .

  У звичайній мові однозначності в розумінні слова «абсурд» немає. А.Камю (перший письменник, котрий використовував абсурд як головну рушійну силу в своїх творах) визначає «абсурд» як «неможливе». Крім того, абсурдне - щось ірраціональне, позбавлене всякого сенсу і виразного зв'язку з реальністю. До проблеми абсурдності світу А. Камю звертається ще в на ранньому етапі своєї творчості. Теми бідності, самотності, хвороби, безтурботної юності увійшли в окремі есе-новели збірки «Зворотний бік і обличчя», першої книги Камю, що вийшла в 1937 році. Ця збірка - вихідний пункт становлення творчого методу письменника. Він приходить до розуміння того, що твір не може бути простим описом окремих епізодів життя. Письменник затверджується в початкової ідеї трагічності життя. Непримітні долі бідняків набувають у його свідомості обриси сталого ідеологічного зразка абсурдності світу.

   Саме слово  «абсурд» вперше виникає вже  в цій збірці. У невеликих есе  автор приходить до одного  з головних принципів свого  світогляду, сформульованому в її назві - розуміння життя як багатоликого початку, як діалектики «вивороту» і «особи». Хвороба, смерть, самотність, злидні виснажлива робота, притупляються людські почуття, - це все темна сторона існування, яка вже в ранній творчості Камю займає чільне місце і простежується до останнього роману письменника «Перша людина».

   Курсова робота  присвячена вивченню теми «Абсурд  та образ бунтуючої людини  у романі А.Камю «Перша людина» ».

  В даній роботі головна увага буде зосереджена на розгляді понять абсурду, людині абсурду та формуванні образу бунтуючої людини , їх філософського розуміння та трактування шляхом аналізу роману Альберта Камю «Перша людина».

   Проблемою абсурду  та бунту у творчості А. Камю  цікавились,  починаючи з часу  написання його ранніх творів. Всі праці, в яких досліджувався абсурд та змальовувалася людина бунту знаходяться на межі філософії та літературознавства. Серед відомих дослідників творчості А.Камю слід згадати - С. Веліковського, К. М. Долгова,  Е. П. Кушкіна, Д. Наливайко, А. Руткевича та ін. Їх праці були використані при підготовці даної роботи, яка складається з двох розділів: зображення концепції абсурду А. Камю та дослідження поняття бунту та образу бунтуючої людини на прикладі твору «Перша людина».

   Актуальність  теми: обумовлена питаннями природи виникнення відчуження особистості та несприйняття устрою світу, в якому вона живе.  Проблеми, які підіймає в своєму романі А.Камю є актуальним і для сучасного суспільства. Одним з яскравих прикладів явища відчуженості та відчуття абсурдності життя є бунт. Але з цього питання бракує системних досліджень, певні аспекти залишаються поза увагою дослідників. 

   Мета:  розглянути та проаналізувати поняття абсурду та вивести образ бунтуючої людини.

   Завдання:

1. Розглянути поняття абсурду .
2. Дослідити елементи абсурду та бунту в романі Альберта Камю «Перша людина».

   Предмет дослідження: поняття абсурду та бунту.

   Об’єкт дослідження: роман А.Камю «Перша людина».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Концепція  абсурду А.Камю.

   Альберт Камю – всесвітньо відомий французький письменник, мислитель та філософ ХХ століття, він відвів проблему абсурду не тільки від довгої традиції філософської і релігійної думки, але й вивів її на новий щабель розуміння [7, c. 12].

    Сам А. Камю  зазначав, що сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяте - століттям фізичних наук, дев'ятнадцяте - століттям біології. А двадцяте століття - століття страху. Він наголошував, що найбільше, в нашому світі вражаючим є саме те, що більшість людей позбавлена майбутнього. Не існує дійсного життя без спроектованого майбутнього, без обіцянки дозрівання і прогресу. За його словами, життя біля стіни - це життя собак. А люди його покоління і того покоління, яке сьогодні увійшло в майстерні і на факультети, жили і живуть все більше і більше - як собаки.

   Це не перший випадок, коли люди знаходяться перед фізично відчутною безвихіддю майбутнього. Але вони зазвичай отримували перемогу словом і криком. Люди зверталися до інших цінностей, які давали їм надію. Сьогодні ніхто більше не говорить, що світ здається веденим сліпими і глухими силами, які не чують ні криків попередження, ні порад, ні благання. Камю наголошує, що щось було винищено в усіх людях великою грою років. І це щось - вічна віра людини, здатна переконати в тому, що можна добитися від іншої людини гуманного відгуку на звернену до нього мову гуманізму та людяності [7].

   Ми можемо зробити  висновок, що час, у якому жив А. Камю – час воєн та страху, вплинув на формування світогляду та філософських засад цього письменника. У зарубіжній літературі ХХ століття існує термін "втрачене покоління", яким характеризують людей, що бачили та пережили  війну, людей, на яких вона залишила відчутній та невиправний слід. А. Камю також можна назвати представником "втраченого покоління", людиною, що бачила як знищуються споконвічні людські цінності, переконання та вірування, але ж людина  не може жити не маючи певних орієнтирів, не відчуваючи себе по справжньому живою та цілісною.

   Подібно до більшості філософів-екзистенціалістів, письменник вважає, що найважливіші істини щодо самого себе і світу людина відкриває за допомогою відчуттів, свого внутрішнього яства, своєї надприроди, а не за допомогою наукових досліджень та наукових підходів. А. Камю посилається на твори  Хайдеггера і Сартра, на їх «тривогу» та «нудоту»,  він пише про нудьгу, що несподівано охоплює людину. Настрої і відчуття не є суб'єктивними, вони приходять і залишають людей не з їхньої власної волі, але при цьому вони розкривають фундаментальні риси нашого існування. У А. Камю таким відчуттям, що характеризує буття людини, є відчуття абсурдності - воно несподівано народжується з нудьги, перекреслює значущість решти всіх переживань та різноманітних людських відчуттів [7, c. 13].

   В його творах, як відмічав сам А. Камю, мова йде про аналіз або трактуванні абсурдної чуттєвості, а не абсурдної філософії [7, c. 24]. Спираючись на роздуми С. К'єркегора про відчай і абсурд як неодмінні чинники або категорії, що приводять людину до справжньої віри, А. Камю намагається розвинути категорії абсурдності свідомості, абсурдності людини, абсурдності твору та творчості для того, щоб підняти рівень людської свідомості до розуміння проблем сучасної культури та життя. [1, c. 351]

   Французький письменник  та філософ дослідив і описав відчуття абсурду, засноване на ньому відчуття світу та саму природу абсурду. А. Камю намагався по-новому підійти до питання абсурду. Якщо для С. К'єркегора абсурд— це “гріх без Бога”, а для Л. Шестова абсурд — це Бог, то для А. Камю абсурд — це світлий та незатуманений розум, який розуміє свої межі. Якщо цей світ не має вищого та більш наповненого сенсу, то він має принаймні “істину людини”, що додає сенс життю та надає йому нових кордонів.

   Письменник вважає людське життя онтологічно абсурдним: воно абсурдне завжди і усюди, воно було абсурдним і буде, і це не можна змінити. Все починається з усвідомлення абсурдності життя в хвилину, вважає А. Камю, “коли порожнеча стає красномовною, коли рветься ланцюг щоденних дій і серце даремно шукає загублену ланку”. “Буває, — пише він, — що звичні декорації руйнуються. Підйом, трамвай, чотири години в конторі або на заводі, обід, трамвай, чотири години роботи, вечеря, сон; понеділок, вівторок, середа, четвер, п'ятниця, субота, все в тому ж ритмі — ось шлях, по якому легко йти день за днем. Але одного разу встає питання “навіщо?”. Все починається з нудьги”. Вказаний стан, який А. Камю часто зображає в своїх творах, має різні наслідки. Так позитивне значення нудьги, за словами самого письменника, полягає саме в тому, що вона може збудити в людині свідомість, підштовхнути людину до певних дій, надати сил змінити щось. “Нудьга, — пише А. Камю, — будить його і провокує подальше: або несвідоме повернення в звичну колію, або остаточне пробудження. А за пробудженням рано чи пізно йде наслідок: або самогубство, або відновлення ходу життя. Нудьга сама по собі огидна, але тут я повинен визнати, що вона приносить благо. Бо все починається з свідомості, і ніщо крім неї не має значення. Спостереження не дуже оригінальне, але мова якраз йде про самоочевидне. На самому початку лежить просто "турбота"” [7, c.30].

   Отже, “турбота” Хайдеггера — це доволі слабкий прояв усвідомлення абсурдності буття та абсурдності самого життя, яке, рано чи пізно, наступає. Як зазначає сам Камю: “День за днем, нас несе час безрадісного життя, але настає момент, коли доводиться звалювати її вантаж на власні плечі. Ми живемо майбутнім: “завтра”, “пізніше”, “коли у тебе буде положення”, “з віком ти зрозумієш”. Чудова ця непослідовність — адже врешті-решт наступає смерть. Приходить день, і людина помічає, що йому тридцять років. Тим самим він заявляє про свою молодість. Але одночасно він співвідносить себе з часом, займає в ньому місце, визнає, що знаходиться в певній точці графіка. Він належить часу і з жахом усвідомлює, що час — його злий ворог. Він мріяв про завтрашній день, а тепер знає, що від нього слід було б відректися. Цей бунт плоті і є абсурд” [7, c.30].

   Ще один невеличкий, ледь відчутний крок, і відчуття відчуженості та страшного холоду зароджується в глибині  людини. Це відбувається, коли людина усвідомлюємо твердість, щільність світу навколо нас. Ми відчуваємо, до якої міри який-небудь камінь чужий нам, з якою силою природа або який-небудь ландшафт можуть заперечувати нас та протистояти нам. В глибині всієї цієї краси є щось нелюдяне, неймовірне і всі ці пагорби, м'якість неба, контури дерев в одну мить втрачають свою ілюзорну чарівність і стають ще більш далекими, більш незбагненними ніж втрачений рай. Початкова ворожість світу через віки постає перед людством. Ця щільність і відчуженість світу є абсурд [4, c. 318 -319].

   Однак, письменник зауважує, що: «Сам по собі світ просто не наділений розумом, і це все, що можна про нього сказати. Але зіткнення цієї ірраціональності з відчайдушним бажанням ясності — ось що абсурдно. Абсурд, стільки ж залежить від людини, скільки і від світу» [7, c. 34]. З однієї тільки безрозсудності світу не виникло б трагічного конфлікту між людиною і світом. не виникло б поєднання та взаємодії. Абсурд не існує ні в самій людині, ні в оточуючому її світі, а лише в їхній спільній присутності, взаємодії та взаємозв’язку. Поза людським розумом та людськими судженнями абсурд не може існувати, діяти та розвивати, бо сам по собі світ не має сенсу - сенсу надає йому людина та людський розум, бо абсурд однаковою мірою залежіть і від людини і від світу [3].

   А. Камю не вважає все це власними  спостереженнями та відкриттями. Всі ці філософські засади належать Ясперсу, К'єркегору, Шестову, Хайдеггеру та Шелеру. Але всім їм, згідно з А. Камю, властивий лише один недолік: вони намагаються пояснити те, що самі вважають не пояснюваним та певною мірою незрозумілим. За словами письменника, він хоче, щоб йому або пояснили все, або нічого не пояснювали. Як зазначає А. Камю: “Розум безсилий перед криком серця” [7, c. 38; 14].

   Всі люди прагнуть  пізнавати та зрозуміти світ, говорить А. Камю. Однак, розуміння та пізнання світу для французького філософа значить, привести його до певної єдності, а це змушує звести його до людини. Світ кота відрізняється від світу мурахи, а світ людини повинен відрізнятися від того і від іншого, він повинен бути людським, повинен бути наповненим людьми, їх відчуттями та переживаннями [4, c. 318 -319].

   Пізнати світ  досконало та повністю неможливо, від однієї наукової теорії та наукового закону ми переходимо до іншого, більш досконаліших та цілісніших. В світі немає кінцевого, останнього сенсу, світ не прозорий для нашого розуму та свідомості, він не дає відповіді на наші запитання та не задовольняє безліч наших вимог. Кількість вимірювань простору і часу, структури атома і галактики, різноманітні хімічні формули та фізичні закони - ці питання при всій своїй значущості для науки, не мають ніякої наповненості людським сенсом. Люди  кинуті в цей космос, в історію, і на питання про мету існування, про сенс всього сущого, про буття наука не дає ніякої відповіді, вона безжально мовчить, залишаючи людину стаяти на роздоріжжі [7, c. 14].