Автор работы: Пользователь скрыл имя, 22 Января 2013 в 22:22, реферат
Мова – універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: виробництва, побуту, культури, освіти, науки тощо.
Українська мова – єдина національна мова українського народу. Нею також послуговуються українці, які проживають за межами України: в Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Канаді, США й інші.
1. Вступ
2. Поняття національної та літературної мови.
Ознаки літературної мови.
Мовне законодавство та мовна політика в Україні.
Українська мова серед інших мов світу.
Тенденції розвитку української мови на сучасному етапі.
Державна мова – інструмент професійного спілкування.
Висновки
Список використаної літератури
План
1. Вступ
2. Поняття національної та літературної мови.
Мова – універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: виробництва, побуту, культури, освіти, науки тощо.
Українська мова – єдина національна мова українського народу. Нею також послуговуються українці, які проживають за межами України: в Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Канаді, США й інші.
Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні.
Літературна мова – це вдосконалена, унормована найвища форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей. Вона реалізується в усній і письмовій формах.
Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу.
2. Поняття національної та літературної мови.
Мова є однією з найістотніших ознак
нації і реально існує як мовна діяльність
членів відповідної етнічної спільноти.
Мова — це найважливіший,
універсальний засіб спілкування, організації
та координації всіх видів суспільної
діяльності: галузі виробництва, побуту,
обслуговування, культури, освіти, науки.
Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти. Історична доля українського народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України. У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на перефирію суспільного буття.
Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу; гарантування його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в УРСР (прийнятий 28 жовтня 1989р.)).
Українська мова входить до найпоширеніших
мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів
людей. Вона належить до східної групи
слов'янських мов, що входять до індоєвропейської
мовної сім'ї.
Відповідно до статті
10 Конституції України, прийнятої Верховною
Радою 28 червня 1996 року, українська мова
є державною мовою в Україні, «держава
забезпечує всебічний розвиток і функціонування
української мови в усіх сферах суспільного
життя на їй всій території України».
Державна
мова — це закріплена традицією або законодавством
мова, вживання якої обов'язкове в органах
державного управління та діловодства,
громадських органах та організаціях,
на підприємствах, у закладах освіти, науки,
культури, у сферах зв'язку та інформатики.
Термін «державна мова»
з'явився в часи виникнення національних
держав. Звичайно, в однонаціональних
державах немає необхідності конституційного
закріплення державної мови. В багатонаціональних
країнах статус державної закріплюється
за мовою більшості населення.
Українська мова мала
статус, близький до державного, вже у
XIV — першій половині XVI століття, оскільки
функціонувала в законодавстві, судочинстві,
канцеляріях, державному і приватному
листуванні.
Утвердження української
мови як державної неможливе «без органічної
взаємодії принаймні двох засад: творення
такої мовної ситуації, за якої б українська
мова мала б усі можливості безперешкодного
вживання, вияву комунікативних функцій,
властивих іншим високорозвинутим літературним
мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;
ефективного вивчення на різних ділянках
освіти у поєднанні з мовним вихованням».
Українська
національна мова існує:
а) у вищій формі загальнонародної
мови — сучасній українській літературній
мові;
б) у нижчих формах загальнонародної
мови — її територіальних діалектах.
Літературна мова — це унормована,
відшліфована форма загальнонародної
мови, що обслуговує найрізноманітніші
сфери суспільної діяльності людей: державні
та громадські установи, пресу, художню
літературу, науку, театр, освіту й побут
людей. Вона характеризується унормованістю,
уніфікованістю, стандартністю, високою
граматичною організацією, розвиненою
системою стилів.
Літературна мова реалізується
в усній і писемній формах. Обидві форми
однаково поширені в сучасному мовленні,
їм властиві основні загальномовні норми,
проте кожна з них має й свої особливості,
що пояснюється специфікою функціонування
літературної мови в кожній із форм.
Писемна форма літературної
мови функціонує у сфері державної, політичної,
господарської, наукової і культурної
діяльності.
Усна форма літературної
мови обслуговує безпосереднє спілкування
людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Літературна мова характеризується такими
найголовнішими ознаками: унормованість,
стандартність, наддіалектність, поліфункціональність,
стилістична диференціація, наявність
усної і писемної форм вираження.
Унормованість літературної
мови передбачає наявність у ній чітких,
обов'язкових правил вимови звуків, наголошування,
вживання слів, творення та використання
граматичних форм, синтаксичних конструкцій
тощо.
При всій різноманітності
мовних засобів, функціонально-стилістичних
варіантів, літературна мова зберігає
свою внутрішню єдність і цілісність.
Цю ознаку називають стандартністю.
Виникнувши на основі одного
з діалектів, літературна мова поступова
втрачає вузькодіалектний характер і
набуває наддіалектного, тобто вбирає
в себе багато особливостей інших говорів,
повсюдно поширюється, стає обов'язковою
для всіх членів суспільства. Сучасна
українська літературна мова сформувалася
на базі середньонаддніпрянських говірок,
але в процесі свого розвитку вийшла за
межі одного діалектного масиву, збагатилась
мовними одиницями з інших діалектів і
розширила сферу вживання на всю територію
України.
Однак праці Ю. Шевельова, як
і нові мовознавчі розвідки, що продовжують
започаткований ним напрям вивчення шляхів
формування і розвитку літературної мови,
спростовують поширене в радянському
мовознавстві твердження про обмеженість
діалектної бази загальнонаціонального
стандарту середньонаддніпрянськими
говорами. Дослідник зазначає, що сучасна
українська літературна мова „сміливо
може бути названа мішаною щодо діалектної
основи, і, отже, традиційне підручникові
твердження про її київсько-полтавську
основу вимагає якщо не цілковитої ревізії,
то принаймні додатку: з великим галицьким
нашаруванням. Але ці нашарування так
тривало відкладалися в українській мові
і так органічно в неї всотані, що виділити
їх з усієї системи сучасної літературної
мови - річ взагалі цілком неможлива.
Поліфункціональність - одна з найважливіших
ознак літературної мови, яка виявляється
у здатності виконувати різні функції.
Літературна мова може передавати найрізноманітнішу
інформацію в різних сферах суспільного
життя. Для цього вона володіє великим
багатством мовновиражальних засобів.
Сучасна українська літературна
мова становить складну і розгалужену
систему структурно-функціональних та
емоційно-експресивних стилів, які забезпечують
можливість задовольнити мовні потреби
української нації. Функціонуючи у різних
сферах суспільного життя, мова набуває
типових ознак. їх носії мови усвідомлюють
як певні різновиди, що об'єднують мовні
одиниці за функціональним призначенням
у відповідні структури - функціональні
стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний,
художній, розмовний). Відомо, що стильова
диференціація є ознакою високорозвиненої
літературної мови, відбиває багатство
матеріальної і духовної культури народу.
Літературна мова має дві
форми вираження -усну та писемну. Обидві
форми використовують ті самі літературні
норми, але кожна з них має свою специфіку.
Вона визначена насамперед призначенням:
усна форма розрахована на слухача, а писемна
- на читача. Форми відрізняються одна
від одної і способом передавання мовлення:
усна форма пов'язана з вимовою звуків
і їх акустичним сприйняттям; писемна
- з графічним відображенням мовлення
і читанням.
4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.
Українська мова – це мова корінного населення України, а також українців, які мешкають за її межами. Протягом багатьох століть наша мова зазнавала утисків, викорінення, спаплюження, витіснення іншими мовами. Незважаючи на це українська мова стала державною мовою в Україні, згідно зі ст.10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.
Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.
Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної мовної політики.
Концепція державної мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині.
Мовна ситуація - "ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення" .
Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.
Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст. 10), Закон України "Про мови в Українській PCP", "Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: "Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя".
Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові: "Конституцією України статус державної надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі". Намагання надати статус державної якійсь іншій мові - це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.
Це рішення "є обов'язковим до виконання на всій території України, остаточним і не може бути оскарженим". Отже, державність української мови є невід'ємним атрибутом конституційного ладу держави, атрибутом нації.
Та лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного і незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо - необхідні механізми реалізації вище зазначених правових документів щодо функціонування української мови. Нині відбувається процес звуження сфери її застосування.
Державна мовна політика має унеможливлювати перетворення України із суверенної національної держави у денаціоналізований географічний простір. Здійснення державної мовної політики забезпечує система органів, яку репрезентують Національна рада з мовної політики при Президенті України, департамент з мовної політики Міністерства юстиції України, Національна комісія з питань правопису та мовних норм Національної академії наук України, Національна рада з питань радіо та телебачення.
Державна мовна політика на сьогодні має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках: внесення на розгляд Верховної Ради України проекту закону України про розвиток і застосування мов в Україні; приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність з Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України; утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України; створення незалежної нормативної бази підтримки і пільг для україномовних ЗМІ; вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови; поліпшення якості українського на теле- і радіоканалах України; сприяння розвитку мов національних меншин; запобігання дискримінації за мовною ознакою; сприяння підвищенню загальної культури громадян України;
створення системи контролю
за дотриманням мовного
Звичайно, вирішенням цих питань не вичерпується державна мовна політика. Держава має робити реальні кроки, щоби мовний резонанс став реальністю.
Партія «Регіонів», яка отримала більшість у Верховній Раді України, намагається внести на розгляд законопроект, який суперечить державності і соборності України. Запропоновані зміни стосуються різних сфер суспільного життя, а також найсвятішого, найдорожчого, що лишилося у народу – української мови.
За новим законопроектом «Про засади державної мовної політики», автори якого С.В. Ківалов і В.В.Колесніченко, українська мова втрачає свій статус офіційної, єдиної державної мови.
Информация о работе Державна мова – мова професійного спілкування