Газета Леоніда Глібова "Черниговский листок"

 

Перший нарис циклу відкривався описом природи рідного краю, який покидав оповідач, та розповіддю про його пригоду із закоханою в нього дівчиною з сусіднього хутора. А втім, палке кохання, яке мало не спалахнуло між молодими людьми, було швидко зруйноване листом Маші-Ундіни, який висвітлив її як безграмотну, обмежену особу. Простодушний тікає від неї і знаходить собі службу в Чернігові. Він обіцяв своїм друзям вести щоденник і от пропонує з нього деякі фрагменти.

 

Якось на вулиці до нього  підійшов знайомий із Ноздрьовки і розповів історію про станового пристава п. Махайлова, "пристрасного любителя усіляких приношень". Недавно він відібрав у купця сувій парусини під виглядом боротьби з контрабандою, але використав її задля себе, пошивши літній сюртук. Знайомий розповів і другий випадок, який ілюстрував самодурство п. Махайлова. Кілька разів він вимагав, щоб розсильний частував його свіжою рибою, а коли той не зміг в черговий раз облаштувати почастунок, побив його. Розсильний подав скаргу, але справа не розглядається. Завершуються нотатки Простодушного побажанням, аби начальство розглянуло цю страву: "яка б розігралася славна і разом повчальна драма".

 

Продовження "Нотаток  Простодушного" було вміщено в  числі сьомому (від 23 серпня) 1861 року. Після ліричного початку автор  знову передає оповідні права своєму знайомому, цитуючи його лист, що описує звичаї якогось символічного куточка "нашої нещасливої Аркадії". Один богоугодний заклад, який міститься там, перетворений на "прибутковий маєток". Лікар Образинін отримує доходи від своєї медичної діяльності, що її зміст складає засвідчення нездібності нижчих чинів нести військову службу. Оповідач докладно з'ясовує, скільки і за які конкретні послуги дістає хабарів згаданий лікар, розповідає про жалюгідне утримання справжніх хворих.

 

Згідно з основними  рисами маски Простодушного закінчує він нарис міркуваннями про те, що "в нашому скромному Чернігові: у нас зовсім не те..." Тут усі  виконують свої прямі обов'язки: священики моляться, урядовці - чесно  урядують, лікарі - лікують і т.д.

 

Цикл "Нотатки Простодушного" обіцяв бути цікавим і дошкульним. Вдало знайдений образ оповідача, який ніби не здогадувався про справжній  зміст описуваних фактів і явищ, розповідав не власні історії, а лише переказував почуте або цитував  написане в листах до нього, який цілком поважно протиставляв гріховній провінції незаплямований і чистий Чернігів, міг на довгі роки забезпечити успіх газеті. Але продовження цикл не мав. Очевидно, глибоку іронію, яка лежала о основі головного художнього прийому "Нотаток", неможливо було приховати, і Л. Глібову було зроблене зауваження про неможливість таких гострих публікацій. Що було дозволене в столиці (у С.-Петербурзі з 1859 року виходив знаменитий щотижневий сатиричний журнал "Искра"), те викликало відчутний опір у замкнутому просторі провінційного губернського міста. Редактор відчув це і припинив на самому початку так вдало розпочатий цикл.

 

А втім, у ті роки не було нейтральних тем, які б зовсім не мали суспільного резонансу. Помітно  політизувалася навіть освітня проблематика. З матеріалів про освіту важливе значення має стаття "Про стан жіночої освіти", опублікована 19 липня 1861 року. У ній кілька разів згадується ім'я видатного науковця М. І. Пирогова, колишнього попечителя Київської навчальної округи, при якому були розроблені нові правила виховання дівчат у пансіонах. Французька мова, музика й танці - ось головні предмети, що досі викладалися в таких навчальних закладах. Але, на думку Л. Глібова, програми їх слід наповнювати науковими відомостями. Навівши загальні міркування, Л.Глібов вивів своїх читачів на ширший обрій за допомогою прикладів із столичного життя.

 

"Приємне явище в  цьому відношенні представляє  нам петербурзьке суспільство, - писав він, - де вже не здається  і для дам диким не тільки  відвідування публічних лекцій в університеті, але навіть систематичне вивчення науки на університетській лаві: серед студентів Петербурзького університету вже кілька дівчат постійно й старанно займаються предметами, видимо, для них сухими й непотрібними".

 

Головна думка статті полягала в тому, що жіноча освіта повинна збільшувати свій науковий обсяг, і в освіті жінка повинна бути зрівняна з чоловіком. Л. Глібов у цій статті виступив поборником жіночого рівноправ'я, попередником майбутніх феміністичних рухів.

 

Але особливо охоче писав "Черниговский листок" про місцеві події культурного життя. З цього погляду великий інтерес становлять два номери від 11 і 18 червня 1863 року. У першому з них під заголовком "Короткий звіт про події минулого тижня" розповідалося про дві вистави, дані під час ярмарку товариством шанувальників рідного слова (7 і 10 червня). Перша вистава складалася з живих картин, друга - з сценічного втілення знаменитої "Наталки Полтавки". Обидві вистави мали на меті "допомогу убогим студентам нашої губернії".

 

Живі картини були пройняті характером місцевим, який і надав їм життя і привабливості. "Вистави ці були ніби уособленням художньої України, - писав про них автор. - Характерні риси української музики, українського малярства й поезії знайшли тут більш чи менш повне вираження. Розмаїті звуки південноруської пісні, найчарівніші із сцен побутового життя й могутні вірші нашого Кобзаря Шевченка приваблювали по черзі увагу слухачів, діючи на них магічною силою рідного слова, рідної природи й рідної мелодії".

 

Друга стаття "Про виставу "Наталки Полтавки", дану аматорами 11 червня" є блискучою театральною рецензією. Звертає на себе увагу досить критичне ставлення Л. Глібова до тексту І. Котляревського. Для нього лібрето "Наталки" не витримує художньої критики. Проте сценічні достоїнства п'єси безсумнівні, і за це вона високо цінується критиком. У ті часи "Наталка Полтавка" виконувалася на музику відомого віденського композитора Іоґанна Ляндвера, що працював на Україні диригентом кріпацького хору графа Потоцького.

 

Критик докладно аналізує саме те, що й має бути предметом театральної рецензії, - гру акторів. Як він глибоко це робить, видно з його розгляду, наприклад, виконання ролі возного, яку грав М. А. Кольчевський. Актор смішив глядачів по-старому, і більшість публіки залишилася ним цілком задоволена, відзначає критик. Але далі йдуть цікаві міркування. "Ми ж вважаємо, - пише критик, - що М. А. К., за безсумнівного комічного обдарування, міг би виконати свою роль краще, якби знав її дещо гірше. Це трохи дивно, але вірно. Ретельно вивчена роль, за недостатнього знайомства зі сценою, лилася нестримно, руйнуючи ілюзію незавченої людської мови, що вимовляється з паузами і в хвилини спокійного розмірковування, і в хвилини пристрасті".

 

Вимогливість Л. Глібова  працювала на піднесення майстерності акторів, допомагала їм вдосконалювати свою майстерність. Театральні рецензії в "Черниговском листке" відзначалися професіоналізмом, глибоким розумінням природи мистецтва, всебічним відображенням і аналізом театральних творів - сценічних вистав.

 

На сторінках "Черниговского  листка" Л. Глібов постав не просто як письменник, що з нудьги заблукав у  журналістику, а як цілком професійно сформований журналіст. Його матеріали розмаїті, охоплюють всі сфери життя, цікаві спостереженнями, оригінальні і яскраві за поетикою. Л. Глібов виявив себе й політичним аналітиком, і вимогливим рецензентом, і, нарешті, просто глибоким оглядачем місцевого життя.

 

Виявив себе редактор і як гарний організатор. Незважаючи на всі перешкоди, що виникали на шляху видання газети, Л. Глібов "зумів залучити до співпраці у "Черниговском листке" багато відомих діячів. У газеті друкувалися П. Куліш (вірші, уривки з прозових творів, статті, наукові праці), О. Кониський (вірші, статті, кореспонденції, рецензії, подорожні нариси), О. Лазаревський (історичні розвідки, наукова публіцистика, полемічні замітки), П. Єфименко, П. Кузьменко, О. Маркевич, О. Тищинський, М. Олександрович, І. Андрющенко та ін." (Дисак Ф. Глібов Леонід Іванович // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М. М. Романюка. - Львів, 1994. - Вип. І. -С. 39).

 

Орієнтуючись на "Основу", Л. Глібов запровадив у своїй газеті рубрику "Из уст народа", де друкував українські народні казки, пісні та оповідання. З історико-етнографічними та фольклористичними розвідками виступали П. Чубинський, М. Номис, О. Маркевич, О. Тищинський.

 

Незважаючи на помітну  кількість художніх творів на сторінках "Черниговского листка", усі вони є фактами бібліографії, а не літературної критики чи історії літератури. П. Куліш надрукував тут два вірша: "Остання пісня" (20 вересня 1861), виконану в дусі фольклорних стилізацій, та "Шуканнє-викликаннє" (15 жовтня 1862), що пізніше в дещо переробленому вигляді включив у збірку "Дзвін" (1893). Можливо, варто вважати цей твір найкращим художнім здобутком "Черниговского листка". Поет створив образ ліричного героя, у якого охололо серце й він тепер живе розумом; він як орел, гордий і самотній; жадає єднання з орлицею, що літає вище за орла. Цей вірш відкривав нові грані Кулішевого поетичного таланту, недарма він не загубився в плині часу і майже через тридцять років був згаданий автором і використаний у його новій збірці.

 

Ряд творів опублікував  у чернігівській газеті О. Кониський: вірші "До вбогої" (16 серпня 1861) "Безталанна" (13 травня 1862), оповідання "Беглые" (30 серпня 1861). Але художній талант полтавського автора був невисоким, Л. Глібов як редактор весь час втручався в його тексти, намагаючись поліпшити їх. У листах він виправдовувався за виправлення, не забуваючи одночасно похвалити письменника, аби зберегти одного з нечисленних своїх співробітників. "Оттам, у стихах Ваших (не гнівайтесь, будьте ласкаві) послідні строчки трохи я змінив: хотілось як лучче, бо стихи хороші, - писав Л. Глібов до автора 16 жовтня 1861 року. - (...) Коли Вам такі поправки не по нутру - напишіть, я буду осторожен" (Глібов Л. І. До О. Я. Кониського // Глібов Л. І. Твори: у 2т.- К., 1974. - Т. 2 - С 354).

 

З власне інформаційних  журналістських матеріалів Л. Глібов обирав суголосні з своїми власними поглядами  статті. "Заметка о г. Остре" (30 червня 1862) М. Александровича нагадувала власний нарис Л.Глібова про  Ніжин. Цілком у дусі "Нотаток Простодушного" розповідав у статті "З хроніки одного повітового містечка (Нотатки туриста)" І. Андрущенко (6 вересня 1861) про поміщицю-здирницю, яка, відвідуючи хати селян, "як Плюшкін, тягла в комору по одному екземпляру всього, що їй траплялося в скрині дівчини чи жінки: чи сорочка, чи намітка - все одно".

 

Проблемам народної освіти, зокрема запровадженню в неї  української мови, була присвячена стаття О. Лазаревського (2 липня 1863). З'явившись після Валуєвського циркуляра і  заборони діяльності недільних шкіл, вона аргументовано доводила неможливість заборони живої мови, якою розмовляє багатомільйонний народ і успішно створюється література.  "Щирий і правильний погляд на справу народної освіти, - твердив автор, - не допускає нам вбачати у вживанні малоросійської мови в наших сільських школах та в розповсюдженні творів малоросійської словесності між нашим народом ні поганого наміру, ні переслідування будь-яких темних обласних інтересів, ні вияву своєї солідарності, ні відчуження від рідної сім'ї слов'яноруської".

 

Цій же меті захисту освіти українською мовою була присвячена стаття І. Лашнюкова "Чеські народні  школи і педагогічний інститут для  приготування вчителів народних шкіл у Празі" (28 травня, 4, 11 червня 1863), яка розповідала про корисний досвід розв'язання національного питання в Австрії, до складу якої тоді входила Чехія.

 

Робота авторського  колективу допомагала Л. Глібову  у його нелегкій справі видання "Черниговского  листка", хоча, як уже мовилося, ця підтримка була нестабільною й ненадійною. Л. Глібов-редактор був таким обережним і поміркованим, вів свою газету так обережно, що вона продовжувала виходити й після Валуєвського циркуляра. Лише арешт народовольця І. Андрущенка, у якого були виявлені цілком безневинні листи Л. Глібова, відчутно зашкодив репутації редактора й призвів до непередбачуваних наслідків. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у розпорядженні від 10 серпня 1863 року категорично вимагав від губернського начальства відібрати в Л. Глібова право на видання газети. 23 серпня 1863 року редактор змушений дати підписку про припинення ним тижневика. 30 серпня на квартирі редактора був проведений обшук, що тривав шість годин. І хоча ніякі компрометуючі матеріали не були знайдені, міністр освіти з 1 жовтня звільнив Л. Глібова й з посади вчителя. Такі покарання були накладені на людину цілком невинну, якій навіть звинувачення в чому-небудь пред'явлене не було. Залишившись без засобів до існування, Л. Глібов виїхав до Ніжина, де жив кілька років на утриманні свого тестя. Після цього в умовах самодержавної Росії ні йому, ні комусь іншому здійснити видання українського періодичного органу не вдавалося.

 

"Черниговский листок" завершив перший період історії  української журналістики. Газета  була видатним явищем української  провінційної преси свого часу, гідним супутником столичного журналу "Основа". Тижневик будив застояне болото провінції, виносив на суд громадськості важливі проблеми суспільного життя, був тим дзеркалом, у якому чернігівське громадянство могло бачити свій реалістичний образ. А відтак, творчий досвід Л. Глібова-журналіста потребує свого вивчення як цікава сторінка української духовної культури.

 

 

 

 

 

2-3 Байкарська творчість Глібова не тільки хронологічно, ай тематично ділиться на два періоди: перший — 50—60-ті роки, другий — 70—90-ті роки XIX ст. У зв'язку з тим, що соціально-економічні умови життя суспільства цих двох періодів значною мірою різні, характеризуємо їх окремо.

Найважливішим питанням суспільного життя 50 років XIX ст. було селянське питання, яке вимагало негайного розв'язання. Боротьба між кріпаками і поміщиками знайшла своє відображення в боротьбі двох напрямів громадсько-політичної думки: революційно-демократичного і реакційно-ліберального.

Творчість Глібова першого  періоду наскрізь пройнята настроями, які хвилювали кращих людей тогочасного суспільства. Найбільш розроблюваними темами цього періоду творчості Глібова є викриття потворних явищ самодержавного ладу, які байкар щоденно спостерігав у реальному житті. Досить значна група байок присвячена засудженню свавілля поміщиків, кріпосницького хижацтва, відкритого грабунку. У цих байках Глібов дає цілу галерею портретів поміщиків-кріпосників і представників нещадно визискуваного беззахисного селянства («Вовк та Ягня», «Вовк і Кіт», «Вовк та Мишеня», «Гадюка та Ягня», «Лев та Миша» тощо). Глібов гостро засуджує самодурство кріпосників, знущання їх над кріпаками, а також натякає на ненависть народу до панів-насильників («Вовк та Ягня», «Вовк і Кіт»).

Уважно спостерігаючи  соціально-економічне життя своєї  батьківщини, Л. І. Глібов підмічає руйнування поміщицького госпо¬дарства внаслідок загального розкладу наскрізь прогнилої феодально-кріпосницької системи.

Цей процес руйнування в  свій час відзначив ще Крилов у  байці «Мельник». Це явище спостерігав  і Глібов, але він пояснював його, як говорилось уже, невмінням окремих поміщиків вести своє господарство; тому автор закликає цих недбах-хазяїв приділити більше уваги своїй власності (байка «Мірошник»).

До викриття судових  порядків Глібов звертався в багатьох творах, у тому числі і в байці «Ведмідь-пасічник» (1872).

Ця байка змальовує  післяреформені порядки, які майже  нічим, по суті, не відрізнялись від  дореформених; змінилась тільки форма  визиску. Ведмеді і Вовки вибираються  тепер у начальники немовби «по  добрій волі» самої громади і привласнюють результати праці народу, грабуючи земське господарство.