Григорій Сковорода – видатний український поет, філософ, просвітитель, «український Сократ»

 

 

Реферат на тему:

«Григорій Сковорода – видатний український поет, філософ, просвітитель, «український Сократ»»

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

На межі двох періодів історії українського письменства - давнього й нового - височить постать Григорія Савича Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок,- це цілюще, життєдайне джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки нових поколінь.

Особливості української освіти і української філософії взагалі в класичній формі відбилися в житті і творчості Григорія Сковороди - видатного українського мислителя, поета, педагога, музиканта і співака. Залишивши осторонь сухий раціоналізм європейської філософії, український філософ зосередив свою увагу на проблемах змісту і мети людського буття у світі. Сковорода - мандрівний поет і вчитель мудрості, шукач особистого шляху осягнення божества, істинного сенсу буття людини - все це створює образ оригінального мислителя, який посідає видатне місце в історії української і світової духовної культури.

Усе своє життя він присвятив  пошуку і знаходженню світла духу, пошукам істини. Народившись у бідній родині, він стає одним з найосвіченіших людей свого часу. Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною — філософом-мислителем, письменником,  знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами—латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх одночасно іншим — учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого. Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, заперечувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права.

Життєпис Григорія Сковороди

 

 Григорій Савович Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухах, що на Полтавщині,  у сім'ї малоземельного козака. Бажання пізнати світ хлопець виявляв ще в дитинстві, про що свідчать його «дорослі» запитання до матері: «Чого сонце щодня за грушу ховається? А де опинишся, якщо йти прямо-прямо і нікуди не звертати?» Першу свою школу Гриць пройшов у дяка-скрипаля, який і виявив музичне обдарування хлопчика, що мав неабиякої краси голос, тож він став першим співаком у церковному хорі. На дванадцятому році життя з торбинкою харчів, латинською граматикою та улюбленою сопілкою Григорій покинув рідну домівку й подався до Києва, де здійснилася його мрія — він вступив до Києво-Могилянської академії. У цій найвідомішій на той час вищій школі Східної Європи Сковорода став одним із найкращих студентів, навчався в ній десять років із кількома перервами й закінчив цей заклад у тридцятирічному віці.

 

 На двадцятому році життя Григорія відрядили до Петербурга співати в придворній капелі, адже він прославився грою на скрипці, бандурі та ще кількох музичних інструментах, мав композиторський хист, до того ж у цей час уже писав вірші. Усебічно обдарований хлопець міг би високо піднятися кар'єрними щаблями, проте вирішив покинути Петербург і повернутися до Києва.

З 1745 по 1750 р. у складі Токайської (Токай — угорське місто, яке прославилося у світі виноробством) комісії, яка заготовляла вино для царського двору, Г. Сковорода перебував за кордоном. Він побував у Німеччині, Словаччині, Польщі, Італії, Угорщині, Австрії, відвідував університети, у яких слухав лекції відомих учених, працював у бібліотеках, вивчав філософські праці, до речі, знання багатьох мов дало йому можливість вільно дискутувати з ученими різних країн.

Здобувши в академії добре знання мов, античної та світової культури, Сковорода обрав свій напрям і спосіб філософствування, які не перебували у руслі науки про зовнішній світ і суспільну діяльність, а мали на меті моральне удосконалення та духовний поступ людської особистості, її власний вільний вибір, виховання волі. Тому формою викладу етико-антропософського вчення Сковороди був не академічний трактат, а байки, вірші, притчі, діалоги.

За неабиякі музичні здібності Сковороду було запрошено до придворної капели імператриці Єлизавети в Санкт-Петербург (1742-1744 рр.). З 1750 по 1753 рр. перебував у складі Токайської дипломатичної комісії в Угорщині. Деякий час Сковорода вчителював у Переяславському та Харківському колегіумах, а також був домашнім вихователем у маєтках поміщиків. Ще в 1753 році Г. С. Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики. Єпископ вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний "порядочный чиновник", а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: "Одна справа - архієрейський посох, а інша - смичок", що значило "знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся". Це був виклик, якого не могла знести єпископська пиха,- і Сковорода пішов геть з училища.

Пізніше Білгородський єпископ Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, зухвало відповів: "Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво - в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської".

З 1769 р. Г. Сковорода вів мандрівний спосіб життя. На цей час припадає написання більшості творів, які через заборону книговидання в Україні не друкувалися, а переписувалися й поширювалися усно. Ще за життя він став відомим на всю Україну, про це так писав М. Костомаров: «Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода, яких би так пам'ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острогозька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд...»

Мандрівна академія Г. Сковороди 

Ходив Сковорода у звичайній свиті. Крім книг, рукописів, улюбленого музичного інструмента сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав. Сучасник згадує: «У крайній бідності Сковорода переходив з одного села до другого. У їжі був невибагливий, жив дуже скромно, а вважав себе багачем. Коли хтось намагався щось дарувати йому, то чув незмінну відповідь: "Віддайте біднішим від мене"». Жив письменник за сонцем: вставав, коли воно сходило, а коли заходило за обрій, давав спочинок натрудженому тілу. Не захотів мати власної хати і взагалі постійної домівки. В одному селі Григорій Сковорода лікував відставного майора. Поки він провідував хворого, дочка майора, красун я Олена, закохалася в ніжного поета-музику, і Григорій теж її покохав. Ішлося до весілля, але Сковорода вагався, бо не уявляв життя без мандрів. Так і не одружився.

  Майже тридцять років неквапно мандрував цей співець-музика і вчитель-байкар курними шляхами Лівобережжя, заходив у села й хутори, рідше — у міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся в приятелів, а то й у зовсім не знайомих селян, і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо зі Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Мудре слово Сковороди притягувало людей. Зайде він, бувало, у село, сяде край майдану, на цвинтарі або в когось на подвір'ї, скине торбу, дістане подругу-сопілку, заграє народної «Ой піду я лугом-долиною» — і сходяться люди. Тоді мандрівний філософ виймає книги, читає, учить. Коли ж пора гаряча й дорослі в полі, збере малят біля школи чи в хаті та й розказує казки, ним же складені, навчає читати й писати, довірливо бесідує з малечею.

Про цей період життя великого просвітителя Д. Павличко писав у вірші «Сковорода»:  

І, виламавши палицю із тину, 
Він темними байраками пішов

Кріпацьким діткам викладать латину,

Бентежити думками рабську кров.

Посох мандруючого - це глибокий символ його духу. Він брав Біблію, флейту і відправлявся усе далі і далі. Сіра свита, чоботи про всяк випадоок і кілька підшивок робіт - ось з чого складалося все його майно. Безперервна мандрівка стала єдиною справою його життя, вираженням його релігійності. Вона стала добровільним подвигом зречення від тих звичайних умов життя, що є перешкодою для внутрішнього життя духу.

Бути мандрівником, відчувати себе в цьому світі мандрівника і дивитися на все навколо, як дивиться випадковий перехожий - значить залишатися байдужим до усього, що трапляється на шляху, розуміти, що усе це як з'явилося на мить, так через мить все і зникне, переконатися, що немає у світі нічого вічного і постійного, що усе тече і зникає. Йому постійно йти потрібно в невідомі далечіні, пам'ятаючи про останню мету, про рідну домівку, де чекає втомленого мандрівника спокій вічних субот!

Він не знає ніяких пристрастей, для нього немає нічого тут, а все існує там, по ту сторону, у майбутньому. Мандруючи фізично, Сковорода метафізично входить у себе, повертається в дім свій і знаходить свою внутрішню сутність.

Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: "Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі". У відповідь - виклик: "Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому...!"

Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром - ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: "Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?" У відповідь - сковородинське: "Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль - і задоволений".

Приручити Сковороду робила спробу сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. У відповідь знову виклик: "Я не покину Батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця". У спокусливі сіті заради "панства великого", заради "лакомства нещасного" Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: "Світ ловив мене, та не спіймав". Сковорода не дозволив завдати клопоту друзям навіть своєю смертю. Уже в останній день свого життя, за переказами, він лишався веселим і говірким, а по обіді взявся до незвичайної роботи: сам викопав собі могилу, потім пішов до кімнати, надів чисту білизну, підклав під голову торбу з власними пожитками і навіки заснув.

Поетична спадщина митця

Його багатогранна творчість — це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літературних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої половини XVIII ст., виражав передові погляди тогочасного суспільства. Г. Сковорода був талановитим художником слова — байкар і поет. За п´ять років він написав 30 байок («Харківські байки»), в основі яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скромність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високими титулами («Бджола і Шершень», «Олениця і Кабан»). На його думку тільки «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству. У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію XVII—XVIII ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку. Крім збірки байок йому належить ще близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, частина яких написана латинською мовою. Своєю поетичною творчістю Сковорода завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в українській поезії і започаткував силабо-тонічне. Кращі його поезії, що увібрали в себе досягнення народної лірики, ще за життя поета стали народними піснями. Самобутня творчість письменника належить до видатних досягнень української культури XVIII ст. В ній відбито протест проти тиранії, несправедливості й насильства над людською особистістю, знайшли дальший розвиток ідеї гуманізму та Просвітництва. Сковорода завершив давній період розвитку української літератури і став предтечею нової української літератури.

Своєю творчістю Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. В його творчій постаті виразно виявилися риси новочасного письменника зі своїми власними поглядами на життя. За словами Івана Франка, він є найвидатнішим за своєю індивідуальністю поетом у староруській і давній українській літературі на величезному просторі часу - від автора "Слова о полку Ігоревім" до Котляревського і Шевченка.

Шевченко писав: "А Берне усе ж поет народний і великий. І наш Сковорода був би таким, якби на нього не мала впливу латинь". Справді, більшість філософських трактатів, листів, поезій Сковороди написані латиною. Очевидно, саме відсутність добре виробленої української літературної мови змушували його віддавати перевагу латинській. Книжна українська мова на той час була далека від народної, та й ту забороняв царизм. Щоправда, Сковорода активно вводив живу народну мову в літературу, а іноді просто вважав, що пише "народним діалектом".

Мовотворчість Сковороди поповнила українську мову афоризмами, словами і виразами, що закріпилися з певними образними значеннями: світ ловив мене, та не впіймав; народ спить, но всякий сон есть пробудиш; сродна праця; всякому городу нрав і права; сад божественных пісней; хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися; з видимого пізнай невидиме; копай усередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську; не за обличчя судіть, а за серце; нова людина має і мову нову; життя наше—це подорож, а дружня бесіда—візок, що полегшує мандрівникові дорогу; одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо! о книги!; Від природи, як матері, легесенько спіє наука собою. Це є всенародна і істинна вчителька і єдина; Учитель і лікар — не лікар і вчитель, а тільки служитель природи, єдиної і лікарки, і вчительки.

 «Український Сократ»

Сковороду називають "українським Сократом". Пішки обходячи рідне лівобережжя та Слобожанщину, зустрічаючись з різними людьми, він з усіма вступав у диспути, у всіх випитував їх погляди на життя. Свої бесіди філософ заводив на ярмарку і в полі, в дорозі і на відпочинку. Більш його займало питання про людське щастя. За Сковородою, ключ до щастя -у самопізнанні і слідуванні тому шляху, до якого кожний по єству своєму покликаний.

Г.С.Сковорода вважав, що пізнання має велике практичне та естетичне значення. Прагнення пізнати природу і самого себе вважав однією з рис характеру, особливістю і "призначенням роду людського".

Сковорода-філософ, "Вхідні двері до християнської доброчинності"

Поруч із художніми творами стоять філософські трактати Григорія Сковороди.