Художньо-стильові напрями і течії в літературі

       - вільна побудова творів;

       - превалювання (перевага) епічних, прозових  жанрів у літературі, послаблення  ліричного струменя мистецтва; 

       - розв'язання проблем на основі  загальнолюдських цінностей. 

      

       XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).  
 

Модернізм 

       Загальна назва літературних  напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

      

       Визначальні риси модернізму:

       - новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не  поривають із літературною традицією  цілком );

       - у творах затверджується перевага  форми над змістом; 

       - заперечення матеріалістичного  детермінізму, визнання інтуїтивного  поруч із логічним шляхом пізнання;

       - індивідуалізм, зосередження на  «Я» автора, героя, читача;

       - психологізм, пильна увага до  позасвідомих сфер психіки, до  внутрішньої боротьби роздвоєного  людського «Я»; 

       - широко використовуються такі  художні прийоми, як «потік  свідомості» та монтаж, що прийшов  у літературу з кіномистецтва; 

       - використання символу як засобу  пізнання і відтворення світу; 

       - ліризм (навіть у прозі, драматургії,  публіцистиці);

       - естетизм.

      

       Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.  

Декаданс 

       Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні: проблеми.

      

       Уперше декадентами стали називати у Франції символістів, які відійшли від існуючої літературної традиції. Пов'язано це було з тим, що в 80-х pp. XIX ст. французька молодь, незадоволена опортунізмом (пристосовництвом), що запанував у Франції, демонстративно відійшла від політики і повністю віддалась науці, філософії, естетиці.  

Імпресіонізм 

       Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін.

      

       Визначальні риси імпресіонізму: 

       - зображується не сам предмет,  а враження від нього («Бачити,  відчувати, виражати — в цьому  все мистецтво», — проголошували  Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи  орієнтуються на почуття, а  не на розум; 

       - відмова від ідеалізації: ставлячи  перед собою завдання зафіксувати  реальні моменти, імпресіоністи  найчастіше заперечували поняття  ідеалізації й ідеалу, адже ідеал  відсутній в конкретній реальності;

       - часопростір ущільнюється і  подрібнюється, предметом мистецької  зацікавленості стає не послідовна  зміна подій і явищ (фабула), не  соціальний, логічно впорядкований  історичний відрізок або період  життя героя, а уривчасті фрагменти,  відбиті у свідомості персонажа; 

       - герой імпресіоністичного твору  цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення  зовнішнього світу, як саме  «пасивною» здатністю сприймати,  реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером  вражень; 

       - найпоширенішим жанром імпресіонізму  стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.  

Експресіонізм

       Напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.

      

       Визначальні риси експресіонізму:

       - зацікавленість глибинними психічними  процесами; 

       - заперечення як позитивізму,  так і раціоналізму;

       - оновлення формально-стилістичних  засобів, художньої образності  та виразності, часом непоєднуваних  між собою, як глибокий ліризм  і всеохоплюючий пафос; 

       - суб'єктивізм і зацікавленість  громадянською темою.  

Символізм

       Одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х  pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

      

       Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880—90-х pp. у Франції з'являється ряд послідовників Бодлера — символістів. Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д'Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).

      

       Визначальні риси символізму:

       - войовничий бунт проти надто  консервативної і регламентованої  суспільної моралі;

       - підкреслене естетство (захоплення  витонченою поетичною формою  і недооцінка змісту);

       - культ екзотичних і заборонених  тем, хвороблива увага до позасвідомого,  садо-мазохістських виявів тощо;

       - спроби вирватися за рамки  повсякденного, прив'язаного до  матеріальності буття, зазирнути  до «світу в собі».  

Футуризм

       Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були близькі до цього: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — «мистецтво комуністичного суспільства»!..».

      

       Визначальні риси футуризму: 

       - заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх  цінностей);

       - прагнення до новацій, бунтівливості  порушення традицій;

       - культивування урбанізму (естетика  машинної індустрії і великого  міста);

       - переплетіння документального  матеріалу з фантастикою; 

       - у поезії — руйнування загальноприйнятої  мови, використання «слів на свободі».  

Екзистенціалізм

       Течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

      

       Основним положенням екзистенціалізму  є постулат: екзистенція (існування)  передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

      

       Визначальні риси екзистенціалізму:

       - на перше місце висуваються  категорії абсурдності буття  страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

       - особистість має протидіяти  суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони  нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

       - поняття відчуженості й абсурдності  є взаємопов'язаними та взаємозумовленими  в літературних творах екзистенціалістів; 

       - вишу життєву цінність екзистенціалісти  вбачають у свободі особистості; 

       - існування людини тлумачиться  як драма свободи; 

       - найчастіше в художніх творах  застосовується прийом розповіді  від першої особи. 

      

       Екзистенціалізм розглядають і  в більш широкому значенні: як  умонастрій з притаманними йому  спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина  філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.  

Постмодернізм

       Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

      

       Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).

      

       Популярності постмодернізму сприяли  міркування філософів Ж. Дерріди,  Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.