Лекции по "Залік із світової літератури"

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 20 Июня 2013 в 19:11, курс лекций

Описание работы

1 Творцем терміну «світова література» офіційно вважають Йоганна Вольфганга фон Гете, який у 1827 році вжив німецький вислів Weltliteratur. Але концепція терміну набагато старша (Вольтер, Віко, Лейбніц). Однак саме Гете вперше зауважує, що різні національні літератури базуються на загальних людських цінностях, тому, незважаючи на існуючі відмінності між ними, залишаються нерозривно пов'язаними. В ширшому значенні цей термін означає всю літературу, створену в будь-якій точці світу від початку існування людської цивілізації. У вузькому сенсі — це узагальнена концепція літератур, створених різними мовами, які класифікуються так: Європо-орієнтована література, література за жанрами, література континентів, література націй, і так далі.

Файлы: 1 файл

екзамен зі світової літератури.doc

— 180.00 Кб (Скачать файл)

1 Творцем терміну «світова література» офіційно вважають Йоганна Вольфганга фон Гете, який у 1827 році вжив німецький вислів Weltliteratur. Але концепція терміну набагато старша (Вольтер, Віко, Лейбніц). Однак саме Гете вперше зауважує, що різні національні літератури базуються на загальних людських цінностях, тому, незважаючи на існуючі відмінності між ними, залишаються нерозривно пов'язаними. В ширшому значенні цей термін означає всю літературу, створену в будь-якій точці світу від початку існування людської цивілізації. У вузькому сенсі — це узагальнена концепція літератур, створених різними мовами, які класифікуються так: Європо-орієнтована література, література за жанрами, література континентів, література націй, і так далі.

2 Культура Месопотамії.  
У Передній Азії особливо зручною для землеробства була природно-історична область між Тигром і Євфратом, яку стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям). Саме тут зародилася характерна для Стародавнього Сходу сільськогосподарська цивілізація й створилися ранні форми державності. Початкове ця цивілізація складалася з двох частин - Шумеру на півдні та Аккаду в центрі й дістала назву "Шумеро-Аккадська культура", її архаїчну епоху звичайно поділяють за місцями археологічних розкопок на три періоди: Ель-Обеіду, Уруку та Джемдет-Насру, що охоплювали майже усе IV тис. до н. е. й передували виникненню найдавніших держав. 
Творцями шумеро-аккадської цивілізації були шумери - стародавній народ, який прийшов на південь Месопотамії з гірських районів Еламу, та семітські племена Аккаду з сірійсько-месопотамського степу. Протягом періодів Уруку та Джемдет-Насру вони досягли великого прогресу в усіх галузях виробництва і культури. Саме шумери заклали основи монументальної архітектури, пов'язаної з храмовим будівництвом, винайшли гончарний круг і виплавку бронзи. Поширення торгових відносин викликало прогрес в удосконаленні транспортних засобів - були винайдені колесо, колісниця й візок. У зв'язку з необхідністю складання господарських документів у шумерів з'являється примітивна картинна (піктографічна) писемність. 
Завдяки землеробському таланту шумерів Месопотамія перетворилась у квітучий край. Густа мережа зрошувальних каналів й ретельна обробка землі давали змогу одержувати багаті врожаї, були розвинуті ремесла, торгівля, будівництво, зводилися величні палаци, храми й гробниці. Існувало досконале ювелірне мистецтво, виготовлялися золоті речі, дорогоцінні прикраси, вперше у світі було одержано кольорове скло. Завдяки створенню першої в світі регулярної армії правителю Кдшу Саргону І в кінці XXIV ст. до н. е. вдалося об'єднати інші міста-держави Месопотамії у єдине царство. 
Шумери досягли багатьох культурних звершень, що стали важливим надбанням світової цивілізації./Вони удосконалили піктографічну писемність й створили більш зручний клинопис, склали перші астрономічні календарі та правові кодекси, започаткували в літературі епос міфологічного змісту. Тут була винайдена арифметика і зародилася геометрія, для обчислення використовувалися таблиці множення, дроби, квадратні й кубічні корені. Освіту майбутні жерці-чиновники здобували в школах при храмах, де вивчали математику, астрономію, астрологію, оволодівали писемністю, спеціальними знаннями з богослов'я, права, медицини та музики. 
На особливу увагу заслуговують досягнення шумерів у різних галузях художньої творчості, їх надзвичайно розвинутий естетичний смак яскраво відбився в образотворчому, ювелірному та будівельному мистецтвах. "Високого рівня сягнула шумерська скульптура, зокрема, майстерно виго-товлені статуї богів, царів і жерців, що встановлювалися у храмах. Набула поширення в Шумері й пластика у металі. Знайдена археологами діадема цариці Шубад належить до виробів найвищого ювелірного гатунку. Шумер-ські архітектори поклали початок будівництву міст, оточених мурами, багатоповерхових будинків та зиккуратів (своєрідних храмових башт зі святинями-алтарями), облицьованих мозаїкою з різнокольорових полірованих" плиток. 
Завдяки торговельним та міждержавним зв'язкам культурний вплив шумерів поширювався й на сусідні країни і народи, особливо на Малу Азію, Закавказзя, Єгипет. Заклали вони основи й для культурного розвитку своєї, спадкоємниці у самій Месопотамії, якою з II тис. до н. е. стала цивілізація Вавілону. Цю державу, яка проіснувала до VI ст. до н. е., створили завойовники-Месопотамії - кочові семітські племена аморитів. 
Спорідненість шумерської та вавілонської культур грунтувалася, насамперед, на особливостях світосприймання, релігійних віруваннях та міфологічних уявленнях жителів Месопотамії, пов'язаних з обожненням природи. . Страх перед грозою й повенями породив уявлення про богів во-дяного хаосу Апсу і Тіамат, верховного бога землі та грому Енліля. Але з початком використання штучного зрошення у землеробстві настає час усвідомлення благодатної сили води, поклоніння доброму богу води й мудрості. Виникає землеробський культ вмираючого і воскресаючого бога Думузі (Таммуза). Обожнення природи знайшло відображення і в уявленнях про космос як вищий порядок, що управляє усім світом, не допускаючи анархії. Особливу популярність здобули астральний культ (обожнення неба та небесних світил) і зв'язане з ним астрологічне передбачення майбутнього на основі розміщення планет та зірок. Бог неба Ану стає верховним богом ("батьком", "царем богів") у шумерському пантеоні. 
Яскраве відображення у міфологічній шумеро-вавілон1-ській літературі знайшли спроби пояснити існуючу світобудову. Так, зокрема, виник міф про створення світу з водяної стихії та міф про божественне творення людини з глини, щоб вона вела доброчинне життя, виконуючи волю богів й прислуговуючи їм. У шумеро-вавілонській культурі, що розглядала Всесвіт як всезагальний порядок, єдину "космічну державу", доброчинне життя, насамперед, виступало саме як слухняне життя, починаючи від послуху старшим у сім'ї, продовжуючи покірністю державній владі й завершуючи служінням богам. Шлях слухняності уявлявся шляхом набуття божественної милості та досягнення земного щастя, почесного становища у суспільстві. 
У шумеро-вавілонському епосі також знайшли відображення мрія про безсмертя, проблема життя та правомірно 
сті смерті. У відомій "Поемі про Гільгамеша" (кінець III- 
початок II тис. до н. е.) знайшла свій типовий вираз сформульована саме на Близькому Сході міфологічна концепція жорстокого детермінізму людського життя, закономірною кульмінацією якого є смерть, яка, натомість, не може перекреслити цінності життя, його земні звершення та радощі. В епічній літературі Месопотамії існували й міфи про Золотий вік людства та райське життя, які згодом увійшли 
до складу релігійних уявлень інших народів Передньої 
Азії, до біблійної літератури.  
Звертає на себе увагу еволюція давнього культу природи. Поступово боги з уособлень сил природи перетворюються на покровителів держави й царської влади, стають! втіленнями абстрактних понять справедливості й могутності, небесними суддями, войовникаМи та царями. Давній! землеробський бог Мардук набуває вигляду "владики неба1! і землі", верховного державного бога Вавілону. А бог сонця Уту (Шамаш) стає богочіравосуддя, що дарує закони; земному царю Хаммурапі. Якщо боги починають зображатися у вигляді "небесних царів", то обожнювані деспоти розглядаються як "земні боги". На їх честь будують храми, приносять жертви.

3 Найважливішими джерелами по історії й культурі країн Східного Середземномор'я служать пам'ятники давньоєврейської літератури, що входять до складу Біблії. Саме слово «біблія» у перекладі із грецького значить «книги», у цьому випадку — збори книг канонізованих, тобто визнаних священними в іудаїзмі й у християнстві. Іудейська Біблія майже цілком збігається з першою частиною християнської Біблії, з так званим Старим завітом. Друга частина останньої — Новий завіт — представляє собою властиво християнські книги, що оповідають про життя Ісуса Христа й діяльності його учнів (апостолів). Старозавітний канон остаточно оформився до початку нової ери. Він традиційно ділиться на три розділи — Закон, або Навчання (Тора), Пророки й Писання, кожний з них включає різні по змісту й часу складання тексти

Найбільшим релігійним авторитетом володіють перші п'ять книг Біблії (тобто Закон), приписувані Мойсею. Саме в цьому «Пятикнижии Мойсея» розповідаються відомі міфи про створення миру й людини, про вигнання Адама й Еви з раю, про потоп, а також легенди про предків (патріархах) і про самого Мойсея, що вивів євреїв з Єгипту, звільнивши їх від гніта фараона. Значну частину «Пятикнижия» становлять жрецькі встановлення й релігійно-моральні приписання (зокрема, «десять заповідей»: не убий, не укради й інші). «Пятикнижие» остаточно зложилося в середині I тисячоріччя до н.е., але окремі його фрагменти існували значно раніше або були записом найдавніших усних переказів

У другу, менш авторитетну  категорію старозавітних творів входять насамперед книги пророків, тобто релігійно-політичних проповідників, що діяли в Ізраїлеві й в Іудеї в VIII—VI вв. до н.е. (Исайя, Иеремия, Иезекииль і інші). До них примикають по концепціях і часу складання так звані «історичні книги», що оповідають про війни, які єврейські племена вели зі своїми сусідами в Палестині, про перших царів Сауле, Давиді, Соломоні і їхніх спадкоємцях. Найбільш ранні періоди висвітлюються в цих книгах на основі стародавніх епічних пісень, у пізніших епізодах, можливо, використовуються царські літописи. Історії в Біблії нерідко надається досить тенденційне висвітлення. Виклад політичних подій підкоряється загальній ідеї про особливий зв'язок бога Яхве з вибраним имнародом.

Останній розділ — Писання — представляє собою  строкаті збори різних по жанрі й  часу літературних пам'ятників. Сюди входять  весільна лірика («Пісня пісень») і філософські міркування («Екклезиаст», «Книга Іова»), стародавні гімни-псалми й жрецькі хроніки, що висвітлюють як царський, так і після-полонений період. Більша частина Писань належить другій половині I тисячоріччя до н.е., і деякі з них лише після значних коливань були прилічені кканоническим.

Давньоєврейська література, пов'язана з живими й впливовими религиями (іудаїзм, християнство), збереглася до нашого часу значно повніше, ніж  давньоєгипетська, вавилонська або  фінікійська. Релігійні мислителі протягом багатьох століть проводили величезну роботу з відбору пам'ятників, їхньому редагуванню й інтерпретації виходячи зі смаків, ідей і подань свого часу. Саме ця обставина й змушує сучасних дослідників з особливою обережністю використовувати як історичне джерело найбагатший матеріал, що втримується в Біблії. Для становлення библеистики необхідно було насамперед звільнитися від наївної віри в старозавітні перекази. Перший крок до наукового розбору Біблії зробив в XVII в. Б. Спиноза, що виявив у ній цілий ряд протиріч і вказав на компілятивний характер окремих її частин. Таким чином, Біблія стала розглядатися вже не як божественне одкровення, а як літературний пам'ятник, Що Відбив епоху свого виникнення. Біблійна критика в XVIII і XIX вв. зробила більші успіхи у виділенні різних шарів добутків, що ввійшли в Старий завіт, у визначенні їх відносної й абсолютної хронології

Особлива увага  приділялася, природно, найбільш авторитетної його частини — Пятикнижию Мойсея. Самий ретельний аналіз тексту Біблії служив зразком источниковедческого дослідження древніх літературних пам'ятників. Найбільш принципові висновки, зроблені на рубежі XIX—XX вв. (наприклад, у роботах Ю. Велльгаузена), дотепер зберігають своє значення. У той же час наука згодом повинна була відмовитися від зайво критичного підходу до збереженого біблійного тексту. Знахідки в останні десятиліття так званих кумранских рукописів показали, що вже на початку нової ери старозавітні твори існували приблизно в тій же формі, що й нині.

4 Анти́чна літерату́ра (від лат. antiquus — стародавній) — це література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейніСередземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н. е. Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Історично грецька література передувала римській. Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші культурні ареали, серед яких видатне місце займала стародавня Іудея. Антична й іудейська культура стали підвалинами усієї західної цивілізації і мистецтва.

Паралельно античній розвивались  інші давні культури і, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська. Давньоєгипетська літературапереживала на той момент період розквіту.

В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах і  основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення донині.

5 Гомерівське питання — сукупність проблем, пов'язаних із з'ясуванням виникнення гомерівських поем, ставлення до Гомера, їх подальшої формації і взаємин. За висловом Кауера, одного з найкращих «гомеристів» початку 20 століття, гомерівське питання становить «проблему з проблем». Коротко суть «Гомерівського питання» можна сформолювати так:

  1. Чи існував Гомер насправді, як конкретна історична особа, чи це вигаданий образ?
  2. Чи «Ілліаду» й «Одіссею» створила одна людина (автор), чи ці епоси складалися в різний час у різних еллінських землях, різними людьми спонтанно, а потім були зібрані якимсь"редактором" (Гомером)?
  3. Чи поеми виникли з розрізнених пісень, зібраних колись до купи, а чи виросли з якихось єдиних «празерен»?

6 Іліа́да (дав.-гр. Ἰλιάς, МФА: [iːliás]) — кіклічна поема, що налічує 24 пісні, які складаються з 15693 віршів, і приписується Гомеру, найдавніша зі збережених пам'яток грецької літератури. «Іліада» є переробкою і об'єднанням численних сказань Стародавньої Греції про подвиги давніх героїв.

Дія віднесена  до десятого року облоги Трої (Іліону) об'єднаним ополченням грецьких вождів. Сказання про попередні події (викраденняОлени Парісом, виступ греків (ахейців) під верховним начальством Агамемнона), постаті головних вождів (Агамемнон, Менелай, Ахілл,Одісей, Нестор, Діомед, Аякс, Ідоменей та ін., троянський цар Пріам, його сини Гектор, Паріс і т. д.), так само як і результат війни (загибель Трої), передбачаються в Іліаді відомими. Іліада охоплює лише незначний проміжок часу, епізод з історії облоги Трої.

Текст «Іліади» зберігся у редакції олександрійських філологів, які розділили поему на 24 пісні у 3 ст.до н.е.: кількість пісень в «Іліаді» була пов'язана з кількістю літер у давньогрецькому алфавіті: і тих, і тих було по 24. Епічні оповіді, оброблені в «Іліаді», мають за собою довгу історію. Розкопки Шлімана в Трої виявили культуру, яка відповідає описам «Іліади» і відноситься до кінця 2 тисячоліття до н. е. Дешифровані хетські написи також свідчать про існування могутньої ахейської держави в 13 столітті і навіть містять низку імен, до сих пір відомих лише з давньогрецького епосу.

В «Іліаді» зображуються соціальні відносини «гомерівського періоду», проте в ній збереглися також і рудименти мікенської доби. Наприклад, більшість персонажів «Іліади» представляють собою давніх, а іноді ще догрецьких богів, видозмінених у процесі схрещення місцевих культів із релігією Зевса — бога нових завойовників. За Узенером, в самому циклі сказань про взяття Трої («Священного Іліону») і наступному поверненні грецьких воїнів можна побачити відлуння прадавніх міфів. Мотиви, що мають базисне значення у побудові сюжету «Іліади» теж запозичені з інших сказань: «гнів Ахілла» — з епосу про гніві Мелеагра, а мотив розколу між Зевсом та Герою — з циклу міфів про Геракла.

 Більшість персонажів «Іліади» каталогізовані, так друга частина Книги 2 майже повністю укладена як перелік кораблів, із зазначенням не тільки командувачів, але й рядових військових.

Ахейці

  • Агамемнон — правитель Мікен.
  • Ахілл (або Ахіллес) — правитель мірмідонян.
  • Одіссей — правитель Ітаки, герой Одіссеї.
  • Аякс Теламонід — син саламінського володаря Теламона, полководець Ахілла.
  • Менелай — правитель Спарти, чоловік Єлени.
  • Діомед — правитель Аргоса.
  • Аякс Оїлід — син володаря локрів Оїлея, полководець Ахілла.

Чоловіки  Трої

Втеча Енея з Трої: він несе свого старого батька Анхіса, Федеріко Бароччі

  • Гектор — син царя Пріама.
  • Еней — син Анхіса та Афродіти.
  • Деїфоб — син Пріама та Гекуби.
  • Паріс — син царя Пріама, викрадач Єлени.
  • Пріам — правитель Трої.
  • Полідамант — полководець, товариш Гектора.
  • Агенор — син Антенора, полководець.
  • Долон — рядовий троянець, за обіцяну винагороду вночі перейшов до табору ахейців, де був убитий Одіссеєм та Діомедом.
  • Антенор — радник царя Пріама.
  • Полідор — наймолодший син Пріама.

Жінки Трої

  • Гекуба — дружина царя Пріама.
  • Єлена — дружина Менелая, викрадена Парісом.
  • Андромаха — дружина Гектора.
  • Кассандра — дочка Пріама.

Олімпійські боги

У поемі боги Олімпу втручаються у перебіг  подій, маніпулюють героями. Усі  вони, крім Зевса, самі беруть безпосередню участь у бою.

7 Гомерівський епос, як прийнято позначати в сукупності поеми «Іліада» і «Одіссея», це не перший приклад літературної творчості. Саме зміст «Іліади» і «Одіссеї» вказує на інші поеми, що залишилися невідомими для нас. На ліричні і драматичні твори, що також не дійшли до нас, є багато чисельні позначення в античній літературі.  
Гомерівський епос складає як би частину троянської міфології, сюжетно пов'язаної з подіями греко-троянської війни, що відображують міфи, які у величезній кількості не дійшли до нас. У значній частині своїй вони були зібрані у втраченій поемі «Кипрії» Стасина Кіпрського. «Іліада» розповідає про десятий, останній рік облоги Трої (Іліона), про події, що передували її падінню. Кінець Трої, повернення ахейських вождів на батьківщину, битви, поєдинки, пригоди, пов'язані з долями тих, що і захищалися, описувалися в поемах, від яких до нашого часу дійшли лише назви. Про повернення Одіссея, одного з грецьких вождів, царя Ітаки, ми взнаємо з однойменної поеми Гомера. 
Таким чином, «Одіссея» до певної міри продовжує «Іліаду». У поемі читач зустрічається з іменами, знайомими йому по «Іліаді». В центрі розповіді історія одного з грецьких вождів, що зіграв найважливішу роль в перемозі над Троєю. «Одіссея» не складає послідовного оповідання про десятирічну подорож героя до рідного краю. 
Події  поеми відноситься до десятого року з дня падіння Трої, але в тексті, особливо в розповідях Одіссея, йде мова і про інші події, що відбулися після розграбування ахейцями Іліона.

Информация о работе Лекции по "Залік із світової літератури"