Лекции по "Залік із світової літератури"

Образ Одіссея несе в собі нові, порівняно  з героями “Іліади”, риси. Біографія  героя спочатку належала до авантюрноказкових  сюжетів з розповсюдженими фольклорними мотивами та не була пов’язана з подіями Троянської війни. У Гомеровому епосі ці мотиви доповнюються новими ідеями: повернення на батьківщину, любов до родинного вогнища, страждання героя через гнів богів. Не випадковим є ім’я героя (Одіссей — “ненависний богам”, “той, хто зазнав гніву”).

В історії  Троянської війни йому відводиться  важлива роль. Герой бере участь у всіх вирішальних епізодах війни, без нього не приймається жодне  важливе рішення. Йому вдається визначити  місцезнаходження Ахілла, захованого Фетідою; до початку війни він намагається вести мирні перемовини з троянцями. Особлива роль Одіссея в останні роки війни (розвідка з Діомедом у ворожий табір, викрадення Палладію — оберегу Трої; ідея спорудження дерев’яного коняпастки).

Одіссей, герой Троянської війни, тепер постає перед нами як мандрівник мимоволі, відкривач нових земель. Він вправно володіє і мечем, і веслом, і знаряддями праці, і словом. У цьому образі втілено народне начало. Дослідники називають Одіссея “хитромудрим”, “мудрохитрим”, “за розумом рівним Зевсові”, підкреслюючи його дипломатичний талант, дар ораторського мистецтва, далекоглядність, обережність та передбачливість. Він жорстокий у своїй помсті, як жорстокі інші герої далеких і суворих часів “дитинства людства”. Але визначальною рисою характеру Одіссея є любов до батьківщини. Навіть на безсмертя герой не згоден проміняти свою Ітаку, сім’ю, дружину, сина.

Схематичний образ Одіссея, головного героя  поеми.

8 Гесіо́д (грец. ’Ησιοδος; імовірно, жив між кінцем VIII та початком VII ст. до н. е.) — перший відомий на ім'я давньогрецький поет, засновник дидактичного епосу, рапсод. З V ст. до н. е. історики сперечаються про те, хто був першим — Гесіод чи Гомер. Але якщо Гомернапівлегендарний, то Гесіод — цілком історична особа. Гесіод виступає як пророк, «покликаний» музами провіщати істину, перший у грецькій поезії визначає себе як особистість і називає своє ім'я. Під іменем Гесіода збереглися три невеликі поеми, написані гекзаметром на епічному іонійському діалекті. Як свідчить у пролозі до «Теогонії» сам Гесіод, на творчість його надихнулиМузи: вони з'явилися йому, коли він випасав овець, і звеліли говорити від їхнього імені. У «Роботах і днях» настійно рекомендується присвятити життя чесній праці, що супроводжується практичними порадами по землеробству, мореплаванню, а також моральними наставляннями і міфами. «Теогонія» (тобто «Родовід богів») — відважна спроба систематизації різних міфів про походження богів і їх нащадків. Історична концепція Гесіода виражена в легенді про п'ять поколінь людей: золоте, срібне, бронзове, героїчне й залізне. У «Щиті Геракла» Гесіод, треба думати, збирався описати похід героя проти Кікна (який грабував прочан, що несли у Дельфи десятину), однак на ділі значну частину поеми зайняв опис щита Геракла, мабуть, у наслідування знаменитому щитові Ахіллеса в Іліаді.

Немає сумніву, що за Гесіодом, як і за Гомером стоїть довга поетична традиція. Жителі материкової  Греції, до числа яких належав Гесіод, зважилися кинути виклик творцям  епосу іонійцям. Очевидно, гордість за рідну школу породила абсолютно  неможливу з хронологічної точки зору легенду про перемогу, здобуту Гесіодом над Гомером у поетичному змаганні. Так, за античними переказами, Гесіод, буцімто, виграв у Гомера поетичне змагання, яке відбулося на народному святі в місті Халкіди. Спочатку, начебто, виявилося, що обидва поети мали рівновеликий поетичний хист, і Гомер навіть трохи перевершував Гесіода. Проте після непростої наради судді вирішили віддати перемогу не Гомеру, а Гесіодові. І зовсім не з тієї причини, що той перевершував суперника своїм поетичним хистом, а тому, що "Гомер оспівує війну,а Гесіод - мирну працю, Гомер навчає вбивства та руйнування, а Гесіод - творіння та справедливості. То хто ж достойніший? (М. Гаспаров). Звісно, це один із чисельних античних анекдотів, адже між Гомером(якщо він узагалі існував) і Гесіодом пролягла дистанція приблизно в століття. Але тут більше важить не стільки фактична достеменність, скільки система життєвих цінностей і пріоритетів еллінів, які вважали, що достойнішою схвалення є не поетизація війни, а оспівування мирної праці людини. Гесіод протиставляє свою поезію героїчному епосові як тверезу «правду» красивій «неправди „, тут немає того дещо іронічного ставлення до богів, яке ми знаходимо у Гомера.

Гесіод створив школу, де розроблявся генеалогічний та дидактичний епос, поки ці теми не стали набудком наукової й філософіської прози. Проте і в пізніший час твори Гесіода високо цінувалися і щоразу, коли в античній літературі відроджувався дидактичний епос, він волів зв'язати себе з традиціями поезії Гесіода.

9 Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-міноиської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстерності, ця культура розквітла у III та II тис. до н. е. у східній частині Середземного моря — на острові Крит. Давньогрецька міфологія прославила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, і туди ж, прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напівлюдину-напівбика, що жив у лабіринті. Нитка Аріадни, дочки критського царя Міноса, допомогла вибратися Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце насправді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійському археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав її мінойською, за ім.ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський — 2800—2200 рр. до н.е.. середньомінойський—2200—1600 рр.до н.е.. пізньомінойський — 1600—1100 рр. до н.е. Очевидно, з давніх часів на території Балканського півострова та на сусідніх островах існувало землеробство, що пройшло шлях від кам.яного віку до мідно-кам.яного — халколіту. Перекази зберегли назву племен — пелазги на материку та карийці на островах, а також критяни (або, як знаходимо у Гомера, етеокритяни — дійсно первісні критяни). Критяни, на відміну від пелазгів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі III—II тис. до н. е. розвинули високу культуру епохи бронзи. Вони створили оригінальну державну систему з великими палацовими центрами: Кноссом, Малією та Фестом. 
Приблизно у 2000 р. до н. е. у Кноссі на місці ранньої резиденції місцевого правителя було збудовано величезний і розкішний палац з тесаного каменю. Він проіснував до XVI ст. до н. е. Це був комплекс приміщень у два чи три поверхи. Тут були парадні приміщення, кімнати під житло, коридори, комори, ванні кімнати та туалети. Приміщення освітлювалося за допомогою світлових колодязів. Центральний зал — мегарон—був місцем багатолюдних зборів. Стіни парадних приміщень були розписані фресками. При побудові критські архітектори використовували колони, що розширювалися догори. Особливої уваги заслуговує настінний живопис, що прикрашав внутрішні покої, коридори й портики палацу. «Деякі з них зображували рослин, птахів, морських звірів. На інших зображено мешканців самого палацу — •чоловіків з довгим волоссям і «пані» з тонкою «осиною» талією та широкими плечима у величезних дзвіноподібних спідницях і оголеними грудьми. Люди, зображені на фресках, беруть участь у складних, не завжди зрозумілих церемоніях. Мінойські маляри володіли мистецтвом передавання рухів тіла. Зразком цього можуть служити чудові фрески «забави з биками». Зміст цієї сцени не зовсім зрозумілий. Однак можна стверджувати, що це релігійний обряд, пов.язаний з головним божеством — культом бика. Символ бика — це чоловічий початок, героїчне. Цю символіку зустрічаємо на Криті скрізь. Однак мінойському мистецтву зовсім не характерні жорстокість, сцени мисливства й війн. Ця культура святкова. Тут немає кріпосних мурів, оборонних ровів та інших військових споруд. Море захищало острів з усіх боків, а критяни були чудовими мореплавцями. Не випадково елліни вважали Міноса першим таласократом — володарем моря. Крит був сильною морською державою і панував у всьому Середземномор.ї, збираючи данину з жителів островів Егейського моря. Звідси і міфологема страху перед лабіринтом та Мінотавром. 
Особливою красою відзначалися твори ювелірної майстерності із золота та емалі. На Криті створювали витончений посуд з рослинно-морським орнаментом, теракотові статуетки богів і богинь, людей та звірів. 
При розкопках Кносського палацу були знайдені глиняні таблички з письменами, печатки з піктографічними й ієрогліфічними зображеннями. А у Фесті було знайдено диск обпаленої глини із спіралеподібними піктограмами. 
Приблизно до XVII ст. до н. е. тут виникла система складового лінійного письма — лінійне письмо А. а з XV ст. до н. е. з.являється нове письмо — лінійне письмо Б. У 1953 р. вдалося дібрати ключ до читання письма Б, написи першої групи не дешифровані. 
З середини XV ст. до н. е. починається різкий занепад Критської культури. Він пов.язаний з потужним землетрусом та виверженням вулкана на острові Фера, а також з приходом з півночі племен греків-ахейців. Поява нових племен викликала суттєві зміни у мистецтві. Розвинене реалістичне мистецтво поступається місцем сухій та грубій стилізації. Традиційні для мінойського вазопису мотиви — рослини, квіти, осьминоги — перетворюються в абстрактні графічні схеми. 
Віднині центр і осередок культурного прогресу зміщується на північ, на територію материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До ХГУ—ХПІ ст. до н. е. ахейські ллеменні союзи досягай розвитку і могутності. Центром державного утворення стають золоторясні Міке-ни, як їх називає Гомер.

10 Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації. Слово трагедія (від «tragos» — цап, «ode» — пісня) буквально означає цап'яча пісня. Є декілька версій тлумачення походження цього терміна.

Перша версія: слово трагедія означало пісні, присвячені богові родючості Діонісові, які виконувалися хором. Їх виконували сатири, одягнені у цап'ячі шкури, з прив'язаними цап'ячими копитами і бородами. Тому сатирів іноді називали просто цапами, а їхня пісня отримала назвутрагедія (пісня цапів).

Друга версія: в жертву приносили цапа під час святкування свята Діоніса і це супроводжувалося співами пісень, які й називалися трагедіями.

Третя версія: під час першої частини ритуалу, присвяченого Діонісу, цап символізував самого еллінського бога родючості, який помирав, щоб воскреснути. Тварина кричала, її останні звуки (прощальна пісня цапа) і називалися трагедією.

Отже, виникнення трагедії пов’язане  із культом Діоніса (серед джерел називають також поховальні пісні). Потім назва перенеслася на драматичний твір, у якому зображені вкрай гострі конфлікти, і який найчастіше закінчується загибеллю героїв.

11