Література в період заборон: явище шістдесятництво (на прикладі творчості Р. Іваничука)

Література в період заборон: явище шістдесятництво (на прикладі творчості Р. Іваничука). Підтекст, як спосіб приховання чогось «під текст».

Шістдесяті стали історією

Оксана Пахльовська

Шістдесяті роки в історії України –  історія великих людей та їх вчинків. Вона зародилася  після падіння Берлінської стіни та отримання Україною офіційного статусу незалежної держави (саме після шістдесятників наша держава зробила ще один крок, щоб наблизитись до незалежності). Тепер можна відкрито говорити про цю «інтелектуальну еліту», яка стала об’єктом досліджень та продовжує залишатися у статусі «актуально».

Основними рисами ментальності шістдесятників [15, 67-75]:

1) інтелектуалізм (освіченість);

2) індивідуальність (людина  – суб’єкт історія, яка має  право на життя, вільне висловлювання, почуття тощо);

3) свідомість (свідоме протистояння  проти системи);

4) «вага» часу (вважливість  кожної хвилини життя»;

5) патріотизм (нове розуміння  поняття «Батьківщина» - Дім);

6) незалежність особистості (враховуючи внутрішню свободу).

Відкрите протистояння інтелектуалів у 1960-х роках вплинув на послаблення, а потім, і руйнування «заїждженої» радянської системи. «Бунт шістдесятників – це перший в Радянському Союзі свідомий бунт Людини проти тоталітаризму в післявоєнний час» [15, 67]. Вони, самі не помічаючи цього, сформували певну модель поведінки: своєрідну стратегію, яка протиставлялася чітким вимогам тогочасного режиму влади – створивши нове «суспільство».

Так, в квітні 1965 року почалися арешти та суди над патріотами, що стали в оборону українського слова. Вилучали їх твори та контролювали всі видавництва. Але шістдесятники не опустили руки й знайшли вихід – почали видавати свої твори у різних країнах світу, але, на жаль, не «вдома». Так, першопричиною спротиву існуючому режиму було «упослідження української мови в усіх сферах суспільства» [3, 16]. Це стала поштовхом до зародження такого явища, як «самвидав», яке являється самостійним виданням автора своїх книг, але з приховуванням тиражу та змістом, який суперечив поглядам ворожого режиму. Воно стало свідомим і явним засобом боротьби проти політики тодішньої влади – власні щоденники, нотатки, переписки, мемуари, оригінальні художні тексти. Проте, перше офіційне наукове пояснення цього терміна, як явища, подається Р. Гром’яком у літературознавчому словнику-довіднику: «Самвидав – поза цензурне нелегальне видання...найголовніший внесок шістдесятників у рух опору» [3, 16]. Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація» І. Дзюби стала зразком літератури самвидаву та знаком-символом боротьби покоління 60-х за українську мову.

Але це ще не всі перешкоди через які доведеться пройти «інтелектуальній еліті» заради омріяної «землі» волі та миру. Проте вони завжди були потужним каталізатором творчого натхнення: від домінування поезії П. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, Л. Костенко до романів О. Гончара, В. Шевчука та багатьох інших.

Ще одним із таких інтелектуалів цього покоління був і залишається у наш час Іваничук Роман Іванович – автор-новеліст, романіст та публіцист. Період, на який припадає творчість письменника не можна назвати сприятливим для літературної діяльності. І це не могло не вплинути на його життя і творчий напрям у мистецтві слова. Так, у 1949 році його, двадцятилітнього студента та учительського сина, виключають із університету за «погляди та висловлювання» і оголошують анафему – «такому не місце серед студентства Львівського державного університету». Ці події лягли в основу повісті «Спрага», яку піддали суворій партійній критиці, одразу ж після журнальної публікації. Таким було «перше хрещення» Р. Іваничука, не лише, як свідомої людини, але й письменника.

Крім цього, у його житті часто траплялися чорні: замовчування «Мальв» та неможливість опублікувати «Журавлиного крику»; вислуховування численних порад та вимоги, щоб виправити свої помилки: покаятися і отримати надійні привілеї та ласку. Але це все не вплинуло на стійкі і непохитні позиції письменника: він ніколи не «кланявся» і не відчував за спиною своєї провини перед величною владою.

Протягом 60-70-х років багато друзів письменника були заарештовані (Ігор Калинець, брати Горині) чи несправедливо ув’язнені і відправлені до таборів суворого режиму на Уралі чи Молдовії (Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус та ін.), або фізично знищенні чи доведені до самогубства (Алла Горська, Володимир Івасюк, Григір Тютюнник). До того ж, у цей період існувала ціла система «каральної медицини»: тих, кого було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу, оголошували божевільними й утримували у психічних лікарнях привітного типу. Роман Іваничук розумів всю трагічність такої ситуації й часто намагався себе виправдати, пояснити, чому ще живий, на волі, хоча й не чув докорів інших за це. В одному зі своїх листів він написав: «Брати Горині були для мене зразком мужності, проте я не пішов їхньою дорогою» [2, 14]. Але йому теж несолодко жилося, адже продовжувалися постійні «табу» його творчої особистості: знаття цензурою повість «Зупинись, подорожній», вилучення з бібліотек із офіційною забороною роман «Мальви», неприйняття інших рукописів автора у видавництвах, заборона вживати його імені у пресі, перебування під постійним контролем та наглядом замаскованих друзів – шпигунів. Він вирішив боротися словом, яке протестує проти гноблення, брехні й загартовує, зміцнює і стимулює до правди, до бою, навіть без зброї.

Кожин письменник, журналіст, громадський діяч щодня ставили під загрозу своє існування. Так, головний редактор журналу «Жовтень» Р. Федорів, ризикуючи своїм статусом та собою, не виконав наказ обкому партії звільнити Р. Іваничука з роботи, а залишив за ним право на «слово», але не ризикнув друкувати його твори. [22, 52].

Але були й такі, хто не боявся віддати своє життя. Комуністична система жорстоко переслідувала найменше намагання порушувати проблему русифікації: згадувати про це на радіо, у пресі чи звичайних розмовах. Лише найсильніші духом не боялися бути, за словами режиму, «націоналістами», віддати своє «серце», щоб захистити права материнської мови на життя. Так, М. Макуха та О. Гірник «самоспалилися»: спалили себе живцем, а В. Лобка відкрито писав гострі та критичні листи до М. Рильського зі закликами зберегти та захистити рідну мову. І це ще не ввесь перелік тих імен, які свідомо, ціною свого життя, стали «безсмертними» у пам’яті не одного покоління[10, 16].

Тим, кому вдалося вижити й не дати себе «знищити», залишалось тільки одне – як справжнім літописцям писати історію, творити «пам'ять» майбутнім поколінням. Адже, як відомо, кожен історичний твір невід’ємно пов'язаний із часом, коли він «народився». Саме шістдесяті роки стали тим часовим проміжком, який, у час послаблення політичного режиму, частково «розв’язав руки» українським письменникам, які змогли відійти від канонічних схем і перезавантажити літературу. Так, протягом 60-х років засяяли нові шедеври слова, які перетворили їх авторів на «авторитет українського письменства». Покоління цих років знову повернулися до моральної та духовної природи людини, стираючи з пам’яті все, що зв’язане з культом особи Сталіна. У «справжньому минулому» їх цікавили зовсім інші речі: етика, мораль та культура свого народу; прагнення «реанімувати» справжню історію України тощо.

Але це «прояснення» мало частковий характер, оскільки влада у Радянському Союзі тривалий час продовжувала диктувала свої правила поведінки, особливо для митців слова: компартійні функціонери закликали письменників звертатися до нових пошуків та форм письма, які, на жаль, були суворо регламентовані. Але були ті, хто, кожним своїм твором казав владі: «Ні!». Таким був і Роман Іваничук. Він, як майстер численної «малої» прози не став «трубадуром совєтської героїки» і перейшов на значно ширший формат – роман (історичний). Адже, часто те, що відбувалося колись, може пояснити нам сьогодні те, що відбувалося у період написання певного твору. Так, у літературній критиці навіть з’явилося таке поняття, як історико-сучасні твори.

Що ж змусило Р. Іваничука звернутися до цього прози? «Григорій Нудьга, відомий дослідник народних пісень, якось попросив письменника «написати історію України в романах» [2, 14]. Автор дуже відповідально поставився до цього прохання – за двадцять п’ять років написав десять романів, охопивши проміжок часу від давньоруських часів до ХХ століття. Проаналізувавши ієрархію його історичних романів, «зясувалось, що Іваничук – то справді константа нашої прози» [17, 159].

На його думку, історичний роман, а тим паче для української літератури — то особливий жанр, який формував національну свідомість, зберігав і утверджував історичну пам’ять, завжди відгукувався на найгостріші проблеми сучасності. Кожен історичний роман автора – це реконструкція певної епохи минулого українського народу, яка втілює багато проблемних питань філософії, соціології, моралі, що турбували його сучасників. Він дуже вміло заглиблювався у визначену епоху, проймався її духом, релігією, подіями, людьми.

Для історичної романістики письменника характерні такі ключові риси, як:

1) гостросюжетність (емоціональне  напруження);

2) оригінальність стильових  прийомів (індивідуальна манера  письма, жанрово-композиційні особливості, система образів, поєднання часових пластів тощо);

3) синтез історичної правдивості  з художньою вигадкою.

Але, для того, щоб втілити у життя все задумане й оминути при цьому «приціл» влади, письменник, як і більшість шістдесятників, приховує гострий зміст своїх думок, поглядів глибоко у сам текст, створюючи свій неповторний художній світ, де кожна деталь є ключем до розуміння всієї ідейно-тематичної мозаїки єдиного літературного твору в період заборон.

Підтекст (букв.- те, «що лежить під текстом», тобто в глибині його, власне – в глибині його смислового значення), це тип художнього образу, в якому конкретно-чуттєва данність предмета зображення крім власного має значення зумисно прихованого натяку на якусь іншу ідею чи образ, що прямо не називається, але маються на увазі і суттєво переоцінюють зміст того, що йдеться відкрито, у прямій формі. Таке визначення наведено у книзі [4,80]. Автор наголошує також на тому, що необхідно чітко розмежовувати це поняття зі символом й алегорією, які часто плутають між собою. Адже, сам зміст образу-підтексту має конкретніші й чіткіші ознаки «сталості». Серед особливих (відмінних) рис підтексту можна виділити такі:

1. конкретний (персональний) адресний характер (адресність);
2. натяк на історичні події та реальних (чи умовно реальних) людей (про літературний образ);
3. непряме (приховане) декларування змісту (не лише окремого образу, але й твору в цілому);
4. наявність спеціальної авторської настанови на приховання якогось змісту, що, водночас викликає почуття недостатності;
5. обсяг прихованого змісту (від репліки – до повної картини);
6. прояв авторської  критичної  оцінки.

Цікавим є те, що такий специфічний тип образного відтворення світу був характерним окремим літературним творам античності. Мабуть, причиною появи та розвитку тенденції до приховування змісту у творі був закономірний розвиток різних літературних процесів і найголовніше – можливість відображати найболючіших питань сучасності, з точки зору авторського світобачення.

Отже, шістдесятники були свідомими інтелектуальними бунтівниками радянського режиму, першопричиною повернення та визначення своєї історії, для само ідентифікації та належного виховання підростаючого покоління українців. І постійний контроль владою всіх і всього змушує багатьох письменників ховати своє «Я» «під текст», щоб не кидатись в очі ворогам, зберегти за собою право виконувати своє призначення – фіксувати, переосмислювати, аналізувати та наштовхувати на розуміння багатьох, на перший погляд, простих речей. Так, Р. Іваничук, як свідок 60-тих, стає «батьком» для своєї численної романістичної історичної прози. Крім того, він «...вправно користується підтекстовими ресурсами художнього письма – коли певний персонаж впливає на читача не так власною присутністю, як тим силовим полем, яке утворилося навколо його імені і його ідей» [5, 222]. Про ці та інші особливості «розкодовування» підтексту (на прикладі роману Р. Іваничука «Черлене вино») йтиметься далі.

Проблема підтексту історичного роману Р. Іваничука «Черлене вино».

Р. Іваничук так розповів у одному із інтерв’ю про свій задум написати роман «Черлене вино»: Я часто порівнюю себе з грибником. Те, що він знаходить гриби там, а не там, - випадковість. Але ж знаходить він закономірно, бо шукає. Ось така передісторія «Черленого вина». Якось мої друзі – молоді художники – запросили мене приїхати до них в Олеський замок, де вони проходили практику під час реставраційних робіт. Уявімо собі обстановку, в якій усе дихає середньовіччям, уявімо темні вечори в камяницях, голоси вітрів у баштах…А через два з половиною роки вийшла книга «Черлене вино». – Отже, і випадковість, і закономірність…» [5, 168-169].

Роман  «Черлене вино» було видано 1976 року. У ньому автор зображає картину життя на Галичині та Волині у XVстолітті: період боротьби князів за владу, шляхом здобуття корони та загарбання чужої землі. Впродовж розгортання подій у тексту, всі ворогуючі сторони сконцентровуються навколо одного об’єкта – Олеського замку, який би став «ласим шматком» для кожного з них.

 «Історія завжди спрямована в майбутнє, тому тут на перше місце виступає момент зв'язок, переходу від однієї епохи до іншої, потреба розкрити спадкоємність прогресивних ідей, показати живий зв'язок минулого і сучасного» [5, 152]. Крім цього, М. Ільницький наголошує на тому, що Р. Іваничук, через певний факт чи епізод минулого, зображає не просто боротьбу персонажів, а «метафоричну ідею історії», де панує протиставлення різних цінностей (моральних/аморальних) та випадкових і свідомих подвигів людини тощо. А домінантою його романів є тісний зв'язок між історичними ідеями та їх подіями; «проблема єдності слова і діла, меча і мислі як рушіїв історичного й суспільного прогресу» [5, 223].