Література в період заборон: явище шістдесятництво (на прикладі творчості Р. Іваничука)

Для того, щоб краще зрозуміти функцію кожної з названої вище особливості Р. Іваничука, необхідно заглибитись у підтекст твору, простежити та визначити його приховані «місця». Тому, мабуть, буде логічним розпочати «пошук» прихованого змісту у розшифруванні символічної назви роману Р. Іваничука «Черлене вино». Семантику слова «черлений» можна витлумачити зі слова-синоніма «червлений», тобто темно-червоний. Цей колір містить велике коло значень: крові/вогню, почуттів, війни, страждань і справедливості. Цікавим є те, що у християнстві цей колір є амбівалентним (із подвійним значенням): 1) любов до Бога; вогонь віри і крові Христа (пов'язане з гнівом Божим); 2) насильство, пристрасть, плотська любов (можливо пов’язане з кров’ю мучеників, які зазнали переслідування, як символ пролитої ними крові). Тому, враховуючи те, що у творі гостро порушується тема християнської (православної) віри й сама назва роману «Черлене вино» вже є посиланням до таких понять, як релігія, віра, церква, Бог тощо.

Якщо уважно читати текст, то можна навести багато прикладів, які яскраво ілюструють ввесь символізм не лише назви, але й твору в цілому. Наприклад, «...кухоль червоного вина...», «...почервоніло болотне поле», «...винця просить», «Кров...Кров ллється з божої волі – не князівської», «Прости мені за кров твоїх воїв...», «Чорт під’южував його вчинити содомський гріх...», «Богуш Ованесян наливав у пугар густого червоного вина, пив і все дужче хмелів...», «...в єврейському кварталі вмирали, божеволіючи від лютого болю..», «Мор! Мор!», «...чорніли розпластані галки...», «...червоне обличчя князя пашіло від люті й вина», «Було по спасі», «...Іоанна Богослова з останньої книги Нового завіту...», «З богом, з богом», «Слобеньке вино в тебе, Кноффель. Скільки випив, а в голові дзвінко...», «...католицьке засліплення...», «...щоб брататися з православними...».

Ще однією важливою деталлю є епіграф, яким починається твір: «...Тут кривавого вина не доста; тут пир докончаша храбриї русичі: свати попоиша, а самі полегша за землю Рускою» - це уривок зі «Слова о полку Ігоревім». Чому автор вирішив саме такими словами почати свій історичний роман? Можливо, це своєрідне «повідомлення» не лише для героїв твору, але і для нас, читачів, щоб ми згадали свою історію та її особливу рису – циклічність: все повторюється й потрібно зробити все можливе, щоб припинити дію цього «бумеранга», який завжди приносить ненависть, боротьбу між «братами» – пролиття безневинною крові – смерть. Тобто, йдеться, як про рідну державу – Україну, так і про невеликий осередок: край, місто, село, замок тощо. Саме навколо нього (у творі – Олеського замку) зароджуються чвари, непорозуміння, заздрість, які переходять у братовбивство (у творі Вітовт, Кейсутович та Свидригайло Ольгердович – двоюрідні брати) заради збільшення матеріальних благ – занепад духовності. Тобто, тему цього роману можна окреслити так: зображення опору Олеського замку католицьким окупантам на Галицько-Волинських землях у XV столітті.

Так, розшифрувавши лише назву та епіграф і визначивши тему історичного роману Р. Іваничука «Черлене вино», можна ще більше наблизитись до розуміння підтексту твору: продовжувати помічати і розуміти те, що знаходиться «під текстом» і що автор приховує у тому чи іншому образі, події, притчі тощо.

Оскільки, жанровий різновид «Черлененого вина» визначено як історичний роман, то, зрозуміло, що письменник, взявши певну історичну подію, пов’язав її з художньою вигадкою (втілив у художньому світі). Історична основа – складна ситуація: трьох місячна політична та релігійна боротьба польських та українських можновладців за право оволодіти Олеським замком та прилеглими до нього землями. Художня вигадка – мереживо подій, які пов’язані з певними героями та їх вчинками, навколо цього ж замку.

Композиційно твір складається з 15-ти розділів, кожен з яких має свою назву й одразу націлює читача на певну «ситуацію». Наприклад, 14-й розділ називається «Ту пир докончаша...» - слова з уривку-епіграфа, яким починається роман. У ньому йдеться про те, що мешканці Олеського замку оборонялися протягом трьох місяців, але прийшла «підступає зима, а з нею й...кінець». Крім цього, у ньому вміщений найвищий кульмінаційний момент, сповнений драматизму та ліризму – сцена прощання доньки з батьком та усвідомлення своєї поразки: «- Тату!...- Я нікуди не піду, я не боюся тут...»; «Не треба доню...Нам уже ніде нема життя ані волі, доню. Тож не покриємо себе соромом утечі в останню мить...Збирайтеся»; останнє речення цього розділу – звертання Івашка до Арсена: «Виспися, Арсене. Завтра помремо без соромоти». У цих кульмінаціях-діалогах умовно переплелися наближені до фіналу дві сюжетних ліній: 1) історичний факт соціально-політичної ситуації  на Галицько-Волинських землях в XV столітті: оборона Олеського замку; 2) романтичні відносини між дочкою власника замку – Орисею та скомороха Арсена.

Оскільки, для першої сюжетної лінії автор скористався посилання (алюзією) на події «Слова о полку Ігоревім», то для іншої – на середньовічну сагу ХІІ століття: «Трістан та Ізольда» (так навіть названий четвертий розділ роману). Наприклад, «...Широким світом ходив Трістан і приблукав, вродливий і сумний, на землю, де жива його Ізольда» [9, 43]; інший приклад, але у кінці роману (видозмінений самим автором, щоб адаптувати до свого художнього твору): «...Широким світом ходив Трістан і приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її – дорогу і непізнанну» [9, 141]. Письменник свідомо використав такий художній прийом, щоб не лише розкрити історію нещасливого кохання, але й наголосити на мужності дівчини (жіночого подвигу) та страждань, які їй довелося пережити в «ім’я» збереження інтересів своєї держави.

Таким чином, у своєму творі письменник змушує свої героїв боротися «за істинно людське в людині, за духовність, за культ правди і справедливості» [22, 53]. Точно так само, як і ми сьогодні продовжуємо поєдинок зі «злом». Тому, тема патріотизму та збереження людської гідності не може залишити байдужим жодного з нас, у цей нелегкий для України час. Герої роману своїми думками, вчинками й самопожертвою намагалися висловити свій протест не лише проти «соціальної кривди», а й, найважливіше, проти будь-якого вторгнення чужоземців на терени рідної домівки й держави в цілому. Адже ці вторгнення приносили лише біди, спустошення, занепад і викорінення «духовних, релігійних, матеріальних цінностей і зрештою – проти бездержавності України» [22, 53].

Мабуть, найкращими прикладами-героями втілення ідейного змісту «Черленого вина» є Івашко Преслужник, Осташко, скоромоха Арсен, Мартин Скрибка, кушнір Галайда, борець Рогатинський. Кожен з них прожив свою «історію», але з єдиною спільною метою – вистояти, дотриматись до максимуму, щоб віддалити відлік «невідворотнього кінця». Так, Мартин  повністю освоїв нове ремесло – вправлятися не із глиною, а з зброєю й боротися до кінця, всупереч благанням коханої жінки Марії; Івашко не одразу зумів провести чітку лінію між почуттями та обов’язком – свідомої боротьби на смерть. Що стосується образу літописця - Осташка Каліграфа, то він, на думку М. Ільницького є носієм та одночасно учасником слова правди й народних прагнень і повністю позбавлений «зовнішнього ореалу», а «…його місія плекання слова правди доконче важлива і необхідна людям і нині, і завжди..[5, 71]. Він, як і автор, намагався правдиво передати всі події навколо міжусобиць князів-братів, тому, мабуть, залишається живим, щоб передати свій літопис у надійні руки, напам'ять прийдешнім поколінням. Адже, він «крапля по краплі списав усю ту страшну й мужню правду, що відбувалася на нашій стражденній землі, і сам невідступно був серед людей, яких із кожним днем стає менше й менше» [9, 140].

Якщо, не оминати увагу скоромоха Арсена, то він близький до образу блудного сина, який жив за принципом «гріх за гріхом», проте, оте душевне, людяне допомогло йому остаточео не здеградувати. Навіть, Каліграф сам не повірив у «перевтілення» цього грішного парубка: «...це не той гусляр – «де пиво п’є»» [9, 138]. Хлопець ствердно наголосив на тому, що у нього «ще є серце»; «Арсен більше не боявся...відступив він перед тяжким страхом – ницістю, мізерністю і підлістю, які чигали на його душу. Хіба то лячно йти зі своїм народом на смерть за волю вітчизни?»[9, 138]. Після такої характеристики самого письменника, не можливо не повірити правдивості його слів та його схвальної оцінки само вдосконаленому герою.

 Щодо детальніше зупинитися  на значенні авторської оцінки, як однієї з рис підтексту, то автор ніде прямо не виголошує повчальних сентенцій про обов’язок людини, що володіє словом, і відповідальність її перед іншими, а висловлює свої заповітні думки у формі непрямих натяків та притч.ст 71 (встав. Притча про пілігрима) [5, 70]. Наприклад, притча про чорта: «Пообіцяв якось чорт марнотратникові...Марнотратник упився, а захмелівши, вчинив і одне, і друге. Тоді ж його скарали на горло...Впийся, боярине, за Давидовича!» [9, 124]. Мабуть, автор через Осташка, порівняв боярина з людиною, яка готова підписати угоду зі самим чортом ( у контексті твору – з Давидовичем), але наслідок такого рішення лише один – смерть.

Ще однією площиною «думки» автора служать марення та сновидіння. Вони належать до поза сюжетних елементів і дещо сповільнюють хід оповіді й несуть відповідне психологічне й смислове навантаження. Наприклад, опис алкогольного сп’яніння князя Свидригайла, який пережив ув’язнення – «завівся зруйновану психіку» і якому ввижалися душі мертвих людей, яких він позбавив життя – князь Кейсут, Ядвіга – дочка угорського короля Людовіка та ін..

І останнім, де романіст ствердно «під текстом» приховав своє авторське «Я», є завершальний 15-тий розділ історичного роману, який має стверджувальний характер під назвою «І буде так». Автор, використовуючи майбутній час, так описав здобуття загарбниками Олеського замку: «Сурми розкришать тишу, ...тарани проб’ють останній мур...брама впаде, і наперед вийде ставний вусатий парубок...віддасть Осташко ігуменові свій літопис. А за Орисею пропаде слід...Буде...білий неосяжний кінь на гарячому крузі сонця» [9, 143-144].

У кінці твору «автор проводить ідею спадкоємності духовних прагнень героїв, які борються за визволення народу – мечем а чи пером – у кільце безперервного історичного зв’язку: і в цьому замку, який нині стане руїною, народиться орел...Буде...» [5, 222]. Символічність останніх рядків твору вселяють у читача почуття віри у відновлення духу народу, щоб запобігти його колонізації.

 Історичні романи Р. Іваничука, зокрема «Черлене вино» були, є і залишаються актуальними для сьогодення. Цей твір дуже потрібний для внутрішньої перебудови та зміцнення духовних та фізичних сил кожного громадянина України. Це дуже важливо на етапі становлення нового життя, боротьби зі сучасною формою «тоталітаризму», яку ми переживаємо так само, як колись сам Роман Іваничук.

«Черлене вино» - це не тільки маленька клітинка історії, але клітинка жива, наділена всіма якостями цілого організму…Патріотичні діяння і помисли оборонців Олеського замку поєднуються тут з філософськими роздумами про відповідальність за слово, про вплив того слова на діяння і на майбутнє людей….

 Отже, Р. Іваничук у «Черленому вині» скористався різноманітними ресурсами художнього письма, що дозволило приховати внутрішній зміст «повідомлення» роману, та дотриматись основних ключових рис підтексту. Побудувавши свою «прозу» на численних деталях: образах, епізодах, додаткових вкраплень (вставні притчі та марення/сновидіння), вона не потребує авторського коментаря, бо кожна деталь у ній (прозі) говорить сама за себе. Але багатоваріантність цих «деталей» у творі (наприклад, символічність назви роману), ускладнює процес точного визначення лише одного правильного варіанта у відповідному контексті, що ще більше підкреслює проблематику розуміння підтексту роману. Так, залишається ще багато «нерозшифрованих кодів», після тлумачення яких, можна ще масштабніше та ширше визначити внутрішньо-змістову наповненість твору (як підтексту) вцілому.

Список використаної літератури

1. Білоус П. В. Вступ до  літературознавства: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / П. В. Білоус. – К.: Академія, 2011. – 336 с.

2. Білоцерківець Н. Автор  манускриптів: Роману Іваничуку – 75 / Н. Білоцерківець // Українська культура. – 2004. – № 5. – С. 14.

3. Василишин Я. Домінанта національного в боротьбі шістдесятників / Я. Василишин // Дивослово. - 2003. - № 12. - С. 16-17.

4. Галич О. А. Загальне літературознавство: Навчальний посібник для вузів / О. А. Галич, В. М. Назарець, Є. М. Васильєв. – Рівне, 1997. – С. 80.

5. Ільницький М. М. Людина в історії: сучасний укр. істор. Роман / М. М. Ільницький. – К.: Дніпро, 1989. – С. 217.

6. Іваничук Р. Нещоденний щоденник / Р. Іваничук // Дзвін. – 2004. – №2. – С. 27-62.

7. Іваничук, Роман. Моя кунсткамера: із авторського досвіду / Роман Іваничук // Березіль. - 2006. - № 10. - С. 103-171.

8. Іваничук Р.  Словесна сваволя і суворість і літературного стилю / Р. Іваничук // Літературна Україна. - 2012. - № 50 (27 груд.). - С. 9.

9. Іваничук Р. Черлене вино / Р. Іваничук. – Дніпро, 1977. – 144 с.

10. Касьянов Г. Незгодні: Участь української інтелігенції в русі опору в 60-80-х рр. – К.: Либідь, 1995. – 119 с.

11. Літературознавчий словник-довідник // Упоряд. Громяк Р., Ковалів Ю. – К., 1997. – С. 622.

12. Моклиця М. Основи літературознавства: посіб. для студ. філол. фак. / М. Моклиця. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. – С. 177.

13.  Поліщук, Я.   Науковий пейзаж, мальований чаєм: (Про дискретність формального методу в українському літературознавстві) // Слово і час. – 2005. – №5. – С. 14-23. 

14. Поліщук Я. Науковий пейзаж, мальований чаєм / Я. Поліщук // Слово і час – 2005. – № 5. – С. 20-23.

15. Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту / О. Пахльовська // Сучасність. – 2000. - № 4. – С. 65-83.

16. Роздольська І.  "... Послання, звернене до нас сьогоднішніх..." / І. Роздольська // Дзвін. – 2001. - № 4. – С. 148-151.