Літературні напрями європейській літературі

Етика раціоналізму диктувала послідовність  у зображенні характерів, чіткість моральних оцінок. Незважаючи на однолінійність у зображенні героїв, класицисти показали протиборство душевних сил людини. Це особливо помітно у творах Расіна. Класицистичне мистецтво - це мистецтво логіки, ідеї, думки.

Письменники-класицисти часто виходять за рамки класицизму. Вони розвінчують жорстоких правителів (Корнель "Родогунда", "Іраклій", Расін — "Андромаха", "Британик"). Дворяни і буржуазія постають у їх творах у сатиричному світлі (Мольєр — "Тартюф", "Міщанин-шляхтич"). Прості люди з народу — Доріна з "Тартюфа", Ніколь з "Мішанина-шляхтича" — розумні, дотепні, вони виші в моральному відношенні, ніж їх пани — дворяни.

З класицизмом пов'язана творчість  таких письменників, як М. Опіц, И. Готшед (Німеччина), Д. Драйден, А. Поп, Д. Аддісон, Р. Стіл (Англія), М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Державні, Д. Фонвізін (Росія).

Сентименталізм (франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст. Його назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна "Сентиментальна подорож по Франції та Італії". Особливості сентименталізму проявилися в європейській літературі 30—50-х років XVIII ст., зокрема у творах Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Ґрея (Англія), А. Прево, П. Лашоссе (Франція), Х.В. Ґеллерта, Ф. Клоп штока (Німеччина).

В основі сентименталізму — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість). Сентименталізм був запереченням класицизму, його поетика протилежна класицистичній. Сентименталісти відкинули раціоналізм  Декарта, на перший план поставили почуття. Замість знаменитої тези Рене Декарта "Я мислю, отже існую", прийшла теза Жан Жака Руссо: "Я відчуваю, отже існую". Сентименталісти за філософську основу взяли агностицизм англійського вченого Давіда Юма. Він сумнівався в безмежних можливостях розуму, зауважував, що розумові уявлення можуть бути хибними, а моральні оцінки людей базуються на емоціях. В утвердженні сентименталізму провідну роль відіграла філософія Френсіса Бекона і Джона Локка. Естетичним кредо сентименталізму можна вважати вислів Ж.Ж. Руссо: "Розум може помилятися, почуття — ніколи".

Руссо закликав зображувати звичайну просту людину, доброчесну, моральну, працьовиту, відмовитися від зайвої патетики, обстоював простоту, ясність, прозорість стилю, щирість оповіді. Культ серця в теорії Руссо поєднувався з культом природи, бо тільки на лоні природи почуття розвиваються вільно й природно. Ця думка — головна теза його роману "Юлія або Нова Елоїза". Руссо вважав, що правда — вчитель людини, порадник у сердечних справах. Ідеалом митця була благородна людина, що живе напруженим духовним життям у злагоді з природою, протистоїть згубному впливу цивілізації, прислухається до голосу серця, відзначається високою культурою почуттів.

Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб  розчулити читача, вони описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски і переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників. Героїня роману Річардсона "Памела" проста служниця відхиляє залицяння розпусного пана, згодом він змінює ставлення до неї, закохується і одружується.

Сентименталізм  сприяв демократизації літератури. Головний герой сентименталістів — людина середнього стану, здатна на благородні вчинки і глибокі переживання. Вона не пристосована до життя, непрактична, не вміє жити "за законами розуму", живе за законами серця, у світі зла і несправедливості є наївним диваком. Герой сентименталістів пасивний, злі люди роблять його нещасним, він, за словами М. Бахтіна, "навіть не гине, його приводять до загибелі"1. Пастор Прімроз з роману О. Ґолдеміта "Векфільський священик" пише нікому не потрібні трактати про одношлюбність духовенства. Вальтер Шенді ("Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена" Л. Стерна) захоплюється красномовством і постійно виголошує промови, цитуючи античних авторів. Його брат Тобі будує Іграшкові фортеці і сам бере їх в облогу.

Сентименталісти руйнують класицистичну ієрархію жанрів. Замість трагедій, героїчних поем, од з'являються жанри подорожніх нотаток ("Сентиментальна подорож" Л. Стерна, "Подорож з Петербурга в Москву" О. Радішева), епістолярного роману ("Страждання юного Вертера" Ґете), сімейно-побутова повість ("Бідна Ліза" М. Карамзіна). Романи і повісті мали форми сповіді, споминів, щоденника, листування ("Сповідь" Ж.Ж. Руссо, "Черниця" Д. Дідро). Такі форми сприяли глибшому розкриттю внутрішнього світу героїв, відтворенню складних людських почуттів.

Улюбленими ліричними жанрами  сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал. Поезію англійських  сентименталістів представляють Дж. Томсон, Е. Юнг, Т. Грей, О. Ґолдеміт. Сумні мотиви у їх творах породили назву "цвинтарна поезія". Відомим твором сентименталізму є "Елегія, написана на сільському цвинтарі" Т. Ґрея. Сентименталісти рідше зверталися до драматичних жанрів ("міщанська драма", "серйозна комедія ", "сльозлива комедія"). Вони відмовилися від суворих правил побудови творів. У епічних творах сентименталістів часто зустрічаються ліричні відступи, їх автори нерідко відмовляються від елементів сюжету (зав'язка, розвиток, дії, кульмінація, розв'язка). Особливе місце у їх творах займає пейзаж як засіб розкриття внутрішнього стану персонажа. Він викликає здебільшого меланхолійні переживання. Л. Стерн у романі "Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена" зосереджує увагу не на послідовності зображення подій, а на змалюванні внутрішнього світу людини, на розкритті її переживань і настроїв.

Сюжети й образи сентименталісти  часто запозичують з фольклору. Вони беруть з народної мови ніжні, ласкаві слова і звороти. У повісті Квітки-Основ'яненка читаємо: "Наум бачить, що Маруся зовсім змінилася на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сходом сонця, очиці як ясочки грають; веселенька і від неї наче сяє". Сентименталісти вдавалися до пестливо-зменшувальної лексики, щоб зворушити, розчулити читача.

Досягнення літератури сентименталізму  пов'язані з творчістю С. Річардсона ("Памела", "Клариса"), О. Ґолдеміта ("Векфільський священик"), Л. Стерна ("Життя та думки Трістрама  Шенді, джентльмена", "Сентиментальна подорож") в Англії; Й.В.Ф. Ґете ("Страждання юного Вертера"), Ф. Шиллера ("Розбійники") в Німеччині; Ж.Ж. Руссо ("Юлія, або Нова Елоїза", "Сповідь"), Д. Дідро ("Жак-фаталіст", "Черниця") у Франції; М. Карамзіна ("Бідна Ліза", "Листи російського мандрівника"), О. Радіщева ("Подорож з Петербурга в Москву") в Росії.

Проблема існування сентименталізму  в українській літературі зостається дискусійною, Д. Чижевський вважав, що в українській літературі "немає  потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму"'.

Іншої думки дотримується І. Лімборський. В "Історії української літератури XIX ст." (К., 1995. - - Кн. 1. — С. 212—239) - - він проблемам українського сентименталізму  присвятив цілий розділ. В. Пахаренко пропонує розглядати сентименталізм як течію класицизму "позаяк цьому стилю властиве класично-просвітницьке світосприйняття". У творах Г. Квітки" Основ'яненка "Пархімове снідання", "Підбрехач", "Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов", на його думку, домінує чуттєвий елемент, проте немає сентименталістського стилю, а саме: суб'єктивного вияву почуття автора (напр., вигуків "ох!", "горе мені!" тощо); немає елементів "передроманістичної похмурости", відсутня "перифрастична" манера, що була такою характерною для російської карамзінської школи (замість "сонце"—"денне світло", замість "кінь" — "ця шляхетна тварина" тощо); немає детальних та іронічних описів. Оповідь Квітки тече плинно, образи заокруглені, вираз точний (хоч і трохи примітивний), усе це цілком у традиції власне класицистичної прози. Те ж саме можна сказати і про п'єсу Котляревського".

М. Зеров називає сентименталізм течією. П. Волинський, М. Яценко, Є. Нахлік розглядають сентименталізм як окремий  напрям. Деякі дослідники трактують сентименталізм як недолік, пов'язуючи його із впливом творчості М. Карамзіна. О.І. Гончар, намагаючись знайти якийсь компроміс, акцентує на сентиментально-реалістичних ознаках прози Г. Квітки-Основ'яненка.

Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії і Україні. З часом охопив країни Європи і Америки. Термін "романтизм" запровадили німецькі романтики. Слово "романтизм" походить від іспанського слова "романс". Цей жанр лірики з'явився ще в епоху середньовіччя. У XVII ст. романтичними називали твори, написані романськими мовами. В Англії ХVII ст. — твори середньовіччя і Ренесансу, а з часом усе дивовижне, незвичайне, фантастичне, тобто таке, яке стрічається в книгах (у романах, а не в дійсності).

Романтизм був якісно новим типом  свідомості й ідеології, він охопив не лише мистецтво, але й історію, філософію, психологію, право. Естетичні  принципи поетики романтизму викладені  в працях "Фантазії про мистецтво" ( 1799 р.) В. Вакенродера, "Фрагменти" Ф. Шлеґеля (1797—1800 pp.), "Християнство, або Європа" (1799 р.) Новаліса, у передмові до видання "Ліричних балад" (1800 р.) В. Вордеворта, передмові до драми "Кромвель" В. Гюго.

Романтики вважали своє мистецтво прямою протилежністю класицистичного. Класицисти ідеалізували античну культуру, а романтики захоплювалися середньовічною, у ній бачили дивовижне, містичне, таємниче. У їх творах важливе місце займають християнські образи і мотиви ("Каїн" Дж. Байрона, "Мойсей" А, Віньї, "Еліксири диявола" Е. Гофмана, "Марія" Т. Шевченка). В. Гюго в передмові до драми "Кромвель" писав, що романтична поезія "породжена християнством". Християнство зосереджувало увагу на внутрішньому світі людини, на підсвідомому, ірраціональному. Романтики приділяли увагу не обставинам, а внутрішньому світу людини.

Найбільшою заслугою романтиків Д. Чижевський вважає те, що вони помітили внутрішні суперечності в людині, її одночасну приналежність до двох світів; прийшли до висновку, що причиною зла є невміння чи небажання людини зрівноважувати емоційне і раціональне, особисте і суспільне, альтруїстичне і егоїстичне. "Світ для романтики, — писав Д. Чижевський, — не є простим механізмом, що складається з окремих частин, як годинник з коліщат, а живий організм, частини якого зумовлені та скермовані цілим. Світ не цілком розкривається пізнанню нашого розуму. У ньому неможливо вивчити лише окремі сторони, сфери, не беручи до уваги всіх інших та цілого. А до того ж у світі багато "таємничих", захованих, невідомих сфер та сил. Романтика має навіть певну назву для цих сил, сфер у їх цілокупності: "нічна сторона" світу". "Нічні сторони" людського буття репрезентують сновидіння, натхненя, мрії, візії, екстази, галюцинації, сомнамбулізм.

Неординарні події у творах романтиків часто розгортаються на фоні ночі (М. Гоголь "Вечори на хуторі поблизу  Диканьки"). Нічній стороні душі відповідає "нічна сторона природи". Ніч  — улюблена тема лірики романтиків.

Особливе місце в творах романтиків займає кохання, любов. Це не гра в почуття, — це очисний вогонь. Улюблена тема романтиків — юність, адже романтик той, хто молодий.

Романтики захищали свободу творчості  митця, різко виступали проти  раціоналістичної регламентації і  нормативності. Вони вважали, що геній сам творить правила. У передмові до "Кромвеля" Гюго висміяв класицистичні правила трьох єдностей у драмі та ієрархію жанрів. Нормативним жанрам класицистів він протиставив драму Шекспіра, у якій органічно поєднується "низьке" і "високе", трагічне і комічне. Гюго вважав, що поет може вірити "у єдиного Бога або в багатьох богів, у Плутона або Сатану... або ні в що..., нехай пише прозою або віршами; нехай ґрунтується в будь-якому сторіччі, в будь-якому кліматі; нехай зараховує себе до стародавніх або нових авторів; нехай музою його буде антична муза або середньовічна фея. Поет вільний. Станьмо на його точку зору та будемо виходити з неї"".

Реалізм (лат. realis - - речовий, дійсний) — напрям у літературі і мистецтві, який полягає у правдивому, об'єктивному і всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне існування. У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення і поведінки (практичний), який відрізняється від типу мрійника, "ідеаліста". Реалістами називали людей, які ставили перед собою таку мету, яку можна було досягти.

У 20-х роках XIX ст. французькі критики  називали реалізмом "нову школу" в літературі, яка відрізнялася від "літератури ідей" (класицизму) і літератури образів (романтизму). Французькі письменники (Ж. Шанфлері, Л. Дюранті) видали збірник статей під назвою "Реалізм" (1857 р.) і кілька номерів журналу з цією ж назвою. У журналі був опублікований маніфест реалістичної школи художника Г. Курбе, в якому звучали заклики змальовувати повсякденне життя народу, піднімати соціальні проблеми. Курбе створив дві знамениті картини "Дробильники каміння" і "Похорон в Орнані", які стали маніфестом реалізму в живописі. Дюранті писав, що завдання реалізму створити літературу для народу. Журнал полемізував з романтиками, вимагав відмовитися від ідеалізації життя і героїв.

Першими звернулися до теорії реалізму Д. Дідро і Лессінг. Проблеми реалізму упродовж XIX ст. хвилювали О. Бальзака, Г. Флобера, І. Тургенева, Л. Толстого. У працях І. Франка, Е. Золя термін "реалізм" вживався як синонім до терміна "натуралізм". Звідси і назва "натуральна школа".

Естетика реалізму міметична в  своїй основі, тобто пов'язана  з розумінням мистецтва як форми  наслідування дійсності. У нашому літературознавстві немає єдиної думки щодо генезису, історичних параметрів, етапів розвитку художньої природи та функціональності реалізму. Дехто вважає, що мистецтво реалізму сягає своїм корінням у народну поезію з її стихійним прагненням до правдивості. Е. Ауербах говорить про античний (міфологічний) реалізм ("Мімезис. Зображення дійсності в західноєвропейській літературі"). Реалістичний тип мислення властивий мистецтву з найдавніших часів, але термін "реалізм" недоцільно використовувати по відношенню до мистецтва античності і середньовіччя, коли в силу об'єктивних умов не могли утвердитися реалістичні художні системи, а спостерігалися, як відзначає Д. Наливайко, "лише вияви реалістичної творчості на емпіричному рівні, переважно в низьких, комічних жанрах".