Літературні напрями європейській літературі

Багато дослідників вважають, шо реалізм як естетико-художня система  почав формуватися в епоху  Відродження. Ренесансний реалізм XIV—XV ст. називають гуманістичним, він  характерний для творчості Сервантеса, Рабле, Шекспіра, Чосера. На думку Д. Наливайка, ренесансний реалізм не напрям, а тенденція художнього мислення.

Значна частина дослідників  початок реалізму пов'язує з Просвітництвом, зокрема з творчістю Д. Дефо, Вольтера, Д. Дідро, Дж. Свіфта, Г.Е. Лессінга. Ці письменники  глибоко розкрили причинні зв'язки між людиною і середовищем. М. Конрад, Д. Благой, В. Жирмунський вважають, що історія реалізму починається не з епохи Відродження і не з епохи Просвітництва, а з літератури XIX ст. В. Жирмунський відзначає, що про реалізм Шекспіра, Сервантеса, Рабле можна говорити "у широкому значенні слова", в значенні правдивості, а не в значенні Бальзака чи Толстого. Основна ознака реалізму, на думку В. Жирмунського, у соціальності. Початок класичного реалізму він бачить в англійській літературі XVIII ст., зокрема в творчості Дефо, Філдінга, Смолетта. В історії реалізму вчений не знаходить місця для Шекспіра.

Більшість сучасних дослідників виникнення реалізму пов'язує з 30-ми роками XIX століття, а ренесансний і просвітницький вважає передісторією класичного реалізму. В радянський період реалізм XIX століття називали "критичним".

Термін "критичний реалізм", що увійшов у літературу з "легкої" руки М. Горького, не відображає усієї  складності напряму, бо не у всіх творах є лише критичний елемент. До речі, критичний пафос властивий творам різних епох.

Суть реалізму добре розкрив  один із найвидатніших його представників  І. Нечуй-Левицький: "Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт".

Натуралізм (від лат. natura — природа) — літературний напрям, який утвердився в Європі і США у 60—80-х роках XIX ст. Філософською основою натуралізму став позитивізм. Позитивісти вважали, що наука повинна описувати явища, вона не здатна проникнути в їх суть. Натуралісти обмежують роль літератури копіюванням дійсності.

Натуралізм з'явився у Франції, теоретиком напряму був Е. Золя. Він  писав, що не хоче, як Бальзак, розв'язувати  питання, яким повинен бути устрій людського  життя, бути політиком, філософом, моралістом. Картини, які він малює, — "простий аналіз шматка дійсності, такої, якою вона є".

Літературні попередники натуралізму - - письменники "реалістичної школи" 1850-х років — Ж. Шанфлері і Л.Е. Дюранті, які намагалися об'єктивно  змалювати дійсність, показали естетичні  можливості "низьких" тем. У руслі натуралізму розвивалася творчість Ґ. Флобера, Е. і Ж. Ґонкурів. Але як напрям натуралізм оформився у творчості Е. Золя. Золя розробив теорію натуралістичного роману і театру (зб. "Експериментальний роман" (1880 p.), "Романісти-натуралісти"). Він створив школу письменників-натуралістів. До неї увійшли письменники т. зв. меданської Фупи (Ґ. де Мопассан, Ж.К. Гюїсманс, А. Сеар, Л. Еннік, П. Алексіс), а також Е. Гонкур і А. Додс. Наприкінці 80-х років XIX ст. "натуралістична школа" розпалася через естетичні суперечки. У 1870 році помер Жуль Гонкур, у 1880 — Флобер, у 1893 — Мопассан, у 1896 — Едмон Гонкур, у 1897—Доде,у 1901 — Алексіс, у 1902 — Золя, у 1907 — Гюїсманс.

Натуралісти вважали, що завдання письменника  — досліджувати закономірності життя  людини. Оскільки людина — істота біологічна, письменник повинен досліджувати біологічні закони її існування. Характер людини, на думку натуралістів, зумовлений спадковістю, фізіологічною природою і біологічними законами. Біологічний фаталізм яскраво виражений у творчості Е. Золя. У багатотомному циклі творів під назвою "Ругон-Маккари" Золя пояснює кар'єру Ругонів тим, що в їх жилах тече здорова кров, а занепад роду Маккарів — їх біологічною неповноцінністю. Фізіологічні імпульси диктують поведінку Жерміні Ласерте з однойменного роману братів Гонкурів. Натуралісти втілюють у своїх творах теорію Ч. Ламброзо про злочинність, яку диктує погана спадковість.

Важливу роль в естетиці натуралізму відіграє теорія середовища. Натуралісти розуміли середовище перш за все як обставини побутові. У романах Золя "Черево Парижа", "Пастка" побут постає з усіма подробицями, барвами і запахами. Натуралісти вважали, що, змальовуючи побут, вони залишаються па ірунті реальності, яку можуть втратити, коли звернуться до актуальних соціальних узагальнень. Золя, змальовуючи побут шахтарів у романі "Жермі-наль", життя селян у романі "Земля", все ж розкрив і соціальні проблеми.

Натуралісти показують вплив середовища на людину, забуваючи, що людина впливає на середовище, змінює його. їх герої — пасивні, статичні, вони жертви соціальних умов. Звичайно, не всі твори натуралістів проникнуті ідеями фаталізму і песимізму. Натуралісти вважали, що література повинна використовувати науковий метод пізнання, відмовитися від моралізаторства, бути безпристрасною. Твори натуралістів іноді нагадували протоколи судової експертизи, історії спадкових хвороб.

У передмові до другого видання  роману "Тереза Ракен" Золя писав, що робота письменника подібна до роботи анатома. Письменник проводить експерименти над людьми, а хімік над хімічними елементами. Важко уявити собі хіміка, який розгнівався на азот, бо ним не можна дихати, і симпатизує кисневі. На думку натуралістів, факти не потребують оцінок письменника, висновки з побаченого, прочитаного має робити читач, глядач. Таке об'єктивне, неупереджене ставлення до зображених предметів і явищ близьке до наукового пізнання.

Прагнучи точно задокументувати  факти і явища, натуралісти відмовляються від вигадки і фантазії. Вони вважали, що для письменника не може бути непридатних сюжетів і негідних тем. Ненависть до світу зла і несправедливості не давала можливості натуралістам стати байдужими реєстраторами подій і явищ. їх симпатії завжди були на боці простих людей. Золя, Мопассан, брати Ґонкури виходили за межі натуралістичної системи. Натуралізм сприяв демократизації мистецтва, розширив його проблематику, розкрив підсвідоме у поведінці людини, але йому не вистачало широких узагальнень.

Наприкінці ХГХ століття натуралізм позначився на творчості письменників різних країн. Його впливу зазнали Г. Гауптман, А. Гольц, М.Г. Конрал (Німеччина), Ф. Норріс, X. Гарленд, С. Крейн (США), Дж. Мур, Дж. Гіссінг, А. Моррісон (Англія). Тенденції натуралізму проявилися у творчості Д. Маміна-Сибіряка, О. Писсмського, П. Боборикіна, Б. Пільняка, В. Верссаєва (Росія), у творах Панаса Мирного та Івана Білика "Пропаща сила", Панаса Мирного "Повія", І. Франка "Boa constrictor", В. Винниченка "Чесність з собою", "Записки Кирпатого Мефистофеля", "Базар", "Гріх".

Багатством літературних течій  відзначається кінець XIX - - початок XX ст. Вони об'єднані спільною назвою "модернізм" (франц. moderne — сучасний, найновіший). Як конкретно-історичне явище модернізм  з'явився у Франції, згодом поширився в інших європейських літературах. У XX ст. він став визначальною особливістю мистецтва.

М. Мокли ця виділяє у вивченні модернізму три етапи. Перший — дожовтневий  період і 20-ті роки. В цей час з'являються  праці про символізм, їх автори — В. Брюсов, І. Анненський, А. Бєлий. Представники формального методу Р. Якобсон, Б. Ейхенбаум, В. Жирмунський, В. Шкловський зосереджують увагу на футуризмі. У другий період вивчення, а точніше боротьби з модернізмом (1930 1980 pp.), радянські дослідники викривають його за антиреалізм, нехтування соціальними проблемами, естетство ("мистецтво заради мистецтва"), егоцентризм, містику, ідеалізм. Усі ці особливості властиві модернізму. Але М. Моклиця вважає, що "антиреалізм модерністів аж ніяк не варто вважати негативною рисою"1. Модерністи бачили обмеженість реалізму, полемізували з реалістами, утверджуючи свої естетичні принципи. Вони різко виступали проти натуралізму. Побутує думка, що в українській літературі модернізм постав не як заперечення реалізму, не як опозиція, він виростав з реалізму. Модерністи, як і реалісти, іноді оминали політику. Але ж політизація літератури і естетизація політики негативно позначилися на творчості багатьох радянських письменників. До того ж письменник, користуючись правом на свободу творчості, може виявляти або не виявляти зацікавлення політикою чи соціальними проблемами. "Модерністи, — зауважує М. Моклиця, — були естетами, бо у їхньому житті найбільше важило мистецтво. Вони також і формалісти, тому що не тільки шліфують форму твору, а й намагаються усвідомити, як зроблено твір, з яких елементів складається, як ці елементи пов'язані між собою. Чи не тому серед модерністів так багато видатних митців, що вони пошук художнього оформлення задуму підняли на якісно новий рівень?". Звичайно, у кожного митця створи невдалі з формального боку. Без формальних експериментів годі сподіватися на художні відкриття.

Що стосується егоцентризму, то це особливість мистецтва XX ст. Багато митців вважають самовираження визначальним у мистецтві.

Якісно новий етап у вивченні модернізму почався з повернення у літературу видатних письменників XX століття. Значний внесок у вивчення модернізму зробили С. Павличко ("Дискурс модернізму в українській літературі". — К., 1999), Т. Гундорова ("Про Явлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація". — Львів, 1997), Я. Поліщук ("Міфологічний горизонт українського модернізму". — Івано-Франківськ, 1998), М. Моклиця ("Модернізм у творчості письменників XX століття". — Ч. І: Українська література: Навч. посіб. для студ. вищих закладів освіти. — Луцьк, 1999, "Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика". — Луцьк, 1998). Можна погодитися з думкою М. Мокли ці, що модернізм є художнім методом, напрямом і стильовою системою. "Метод виявляє типологічні риси, демонструє сутність явища", він "стрижень, вертикаль (парадигма) літературного процесу". "Напрям показує, як ці типологічні риси реалізуються у національному контексті", "стиль — це його форма, горизонталь (синтагма)".

Творчість модерністів має елітарний характер, вона складна для сприйняття, це мистецтво "усвідомлено суб'єктивне". Модерністи виявляють глибоку увагу до підсвідомого у людській психіці. І. Франко, розмірковуючи над відмінністю модернізму від реалізму, писав: "Коли старі письменники виходять від малювання верхнього світу природи, економічних та громадських обставин — і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують все окруженця. Властиво, те окруження само собою їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лише тоді й оскільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться змалювати".

Реалісти змальовують характери  як наслідок обставин, модерністи зосереджують увагу на психології людини. Теми, сюжети, образи вони беруть з фольклору, міфології, культурної історії, прагнучи дистанціюватися  від реальності.