Мемуари як джерело історичного краєзнавства

Мемуари вимагають до себе критичного ставлення ще й тому, що в них важко відрізнити, які  події описані на основі власного спостереження чи участі автора, а  які він подав з тогочасних розповідей, слухів, а, можливо, навіть як плід художнього вимислу.

Згадані недоліки мемуарів як історичних джерел дослідник повинен  враховувати кожного разу.

Водночас мемуари серед  Інших історичних джерел мають свої переваги. У них часто зберігається інформація про такі події та моменти  історичного процесу, якої нема і  здебільшого не може бути в Інших  видах джерел. Хто конкретно вперше Ініціював створення того чи іншого документа державного значення, або, наприклад, хто і кому дав наказ  підняти український прапор на вежі Львівської міської ратуші в ніч  на 1 листопада 1918 р. і як його піднімали, як і чому проходило звільнення з посади рекіора Київського університету Михайла Максимовича у грудні 1935 p., чому маршал ГК.Жуков, перебуваючи у штабі 1-го Українського фронту, зайшов саме до Хрущова ("зная, что у него всегда можно было неплохо подкрепиться"), як слово "хведеративна" у контексті "Російська Федеративна Демократична Республіка" (а не просто "Російська Демократична Республіка") заманило фракцію українських селян із 170 осіб на Першому Всеросійському селянському з'їзді в Петрограді до російських есерів, які керували з'їздом. Таких питань і прикладів у мемуарах чимало. Вони наповнюють історичний процес живим подихом епох, виявляють неповторні взаємозв'язки між подіями і людьми, зупиняють увагу сучасного дослідника не тільки на картинах баталій і багатотисячних демонстрацій, а й на особистих долях так званих маленьких людей.

У мемуарних джерелах більше, ніж в інших, міститься інформації про особисті стосунки між окремими історичними постатями, діячами  культури І літератури, про такі сфери суспільного буття, як сімейний побут, інтимне життя, еволюція релігійних переживань.

Часто мемуари виступають єдиним джерелом про підпільну діяльність, партизанський рух, виконання тих  чи інших бойових доручень повстанцями. Умови, в яких велася боротьба підпільників І партизанів, не давали змоги записувати накази, конкретні імена виконавців завдань командування, не завжди була можливість описувати ті чи Інші події, хоч вони могли мати для свого  часу дуже важливе значення.

Мемуари як історичні джерела  мають внутрішній поділ за жанрами (жанровими підвидами). Виділяють  кілька таких жанрових підвидів, зокрема:

— спогади; — некрологи;

— автобіографії; —листи (епістолярні документи);

— щоденники; — літературні  записи.

Спогади як мемуари великого чи малого жанру пишуться, як правило, про події, що відбувалися у ближчому чи дальшому минулому, часто багато років, або й кілька десятиріч тому. Спогад може бути написаний про якусь одну подію, наприклад, "Історія моєї габілітації" Івана Франка написана приблизно 1912р.,через 17 років після нещасної габілітації. І.Франко, щоб внести ясність у кривотлумачення про його реабілітацію, по суті, описав-лише свій прийом намісником Галичини графом Казиміром Бадені. Намісник спершу запитав, як він може допустити співробітника "Кур'єра Львовскего" на посаду університетського професора. Коли ж Франко відповів, що він поділяє погляди "Кур'єра Львовского", але хоче усунутися від політичної боротьби і віддати всі сили науковій роботі І для того бажає осягнути приватну доцентуру в університеті, намісник К.Бадені розпочав діалог: "пан намісник: Ви оженилися з росіянкою? Я: Так.

Пан намісник: Ви взяли за нею дещо грошей7 Я: Так, ексцеленщє, коло 3000 рублів, саме стільки, аби в разі потреби відразу не вмерти з голоду. Пан намісник: у вас четверо дітей І вони досі не хрещені. Я: Так, ексцеленціє.

Пан намісник: Но, бачите, я добре поінформований. Побачу, що зможу зробити для вас. Тільки, знаєте, свою агітаторську діяльність мусите наразі покинути. Отже, до побачення, пане Франко!

Я пішов. Тепер я знав досить напевно, що моя справа програна".

Ось фактично І весь спогад. Франко, щоправда, розповів, як його про  це попереджували, а Олександр Барвінський  мав навіть сказати: "Скоріше на моїй долоні виросте волосся, як Франко буде доцентом" і як після розмови  з Бадені все-таки виступав з промовою на 30-річному ювілеї Михайла Драгоманова (очевидно, громадсько-політичної І науково-літературної праці. — С.М.), і як про це нагадав йому віце-президент Галицької крайової ради професор Бобжинський, мовляв, не перестав І.Франко займатись політикою, хоч обіцяв це зробити наміснику).

Водночас спогади частіше  стосуються великих різнопланових  подій, що відбувалися впродовж багатьох років, мемуарні праці про них  становлять товсті книги або й  кілька томів. До них належать спогади  державних, політичних та військових діячів, які через призму власного сприйняття описували революції, війни, діяльність урядів і армій, партизанську боротьбу, свою участь у революційному русі та ін.

Так само відомими були книги-спомини радянських командирів періоду Великої Вітчизняної війни Жукова, Василевського, Рокосовського, Штеменка, Конєва, Баграмяна, Гречка і багатьох Інших, командирів радянських партизанських з'єднань Ковпака, Вершигори, Медведева, Руднєва, Сабурова, Федорова, також Платона Воронька, радянських "вождів" — Ворошилова, Мікояна, Громика та ш.

Достатньо поширеним підвидом мемуарних творів є автобіографії, що, звичайно, становлять історичні  джерела. Так, аспірантка кафедри етнології  З.Комаринська, яка має тему кандидатської дисертації "Етно-соціальний розвиток міста Винники (передмістя Львова) у другій половині XX ст.", крім виявлення архівних І літературних джерел, матеріалів анкетного обстеження, періодики, безпосереднього спостереження та Інших, одержала завдання зібрати 100 автобіографій "простих" мешканців Винник, щоб з позицій і такого джерела спробувати виявити характерні ознаки історичного процесу. Але особливо важлива роль належить автобіографії відомих діячів. Вони є не лише першорядними джерелами до вивчення відповідних персоналій, а й атмосфери епохи, в якій жив і творив той чи Інший діяч.

Слід констатувати, що українська автобіографіка дуже значна. З-поміж діячів ХІХ-ХХ ст. автобіографи залишили багато згадок. Не всі біографи однакові за повнотою відображення власного життя, проте з кожної з них проступають такі риси характеру їх авторів, які, очевидно, в Інших джерелах було б вловити важко. Михайло Максимович до 30 років роздвоєний між великою наукою в Москві і рідним краєм — Україною, а вже в 25 років роздвоєний між хворобою І наукою в рідній Україні. В Тараса Шевченка драмою життя була полярність між його рабським громадянським становищем з дитинства І до 60-х років, коли писалась автобіографія, І фатальним потягом його душі до пензля, поетичного слова і волі; Володимир Антонович все життя шукав українського преображения, а Михайло Грушевський усім єством і через себе прагнув найповніше відобразити відвічну І нездоланну волю українського народу до самоутвердження в колі світових народів, до свободи. Були свої два крила: злидні й тюрма в Архипа Тесленка. Автобіографії видатних людей — це своєрідні сповіді перед народом, І дослідник до них має бути дуже уважним.

Щоденники як історичні джерела мають те спільне, що всі вони створювалися І створюються шляхом регулярного чи нерегулярного запису авторами спостережень за громадсько-політичними, військовими, побутовими та Іншими подіями, а також за своїми думками і міркуваннями. Подібно до інших творів мемуарного жанру щоденники можуть охоплювати різні за тривалістю проміжки часу. Так, "Діаріуш" Миколи Ханенка стосувався діяльності гетьмана Івана Скоропадського і його канцелярії від січня до липня 1722 p., або ж всього за півроку. "Щоденник" Тараса Шевченка охоплює період від 12 липня 1857 р. до 13 липня 1858 p., тобто рік. Міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв вів "Дневник" сім років — з 1861 до 1868 p., коли був міністром. Не було дня, щоб не записував чогось у щоденник останній російський цар Микола . Проте ті записи цікаві хіба для характеристики самого царя: "ліг спати в десять з половиною годин", "мав дві доповіді Н.К.Гірса і Вітте. В результаті запізнився на сніданок"; "гуляв і забив ворону", "забив кішку

Переваги щоденникового жанру перед іншими мемуарними творами такі, що вони вирізняються точністю імен, назв місцевостей, датуванням подій, свіжістю відображення вражень, таких деталей буття, яких у спогаді відобразити було б неможливо. Але і щоденники, так само, як мемуарні твори інших жанрів, з певних причин відображають історичну дійсність не завжди об'єктивно. Кожного разу автор щоденника пам'ятає про власне реноме (навіть після смерті), і якщо його роль у подіях була неблаговидною, він її приховує або подає в іншому світлі. Так само автор завжди побоюється, що його записи може прочитати тюремне, адміністративне начальство, а також чоловік, дружина, діти та ін. Отже, дослідник, працюючи над щоденником, повинен пам'ятати, що і щоденник — не до кінця відкриті роздуми автора.

До мемуарних творів прийнято відносити і некрологи, своєрідні  колективні спогади про особу  після смерті, оформлені у відповідний  текст людьми, які найбільше знали  померлого чи загиблого товариша. В деяких випадках некрологи містять  таку Інформацію з життя персоналії, якої раніше ніде не публікувалося  і яка могла би бути втраченою  назавжди, якби не з'явилась у некролозі. Прикладом може бути стаття Я.Головацького "Пам'ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу" (див. "Русалка Дністрова". Документи  і матеріали. К., 1989. С.254-259). "Повідомлення", написане в дусі некролога, — про  смерть генерала Романа Шухевича — Р.Лозинського — Тараса Чупринки — Тура.

Літературні записи — це ті ж спогади окремих осіб про  дії, своє життя, подані в літературному  оформленні Інших авторів. Учасник  подій розповідає, а літературний працівник записує розповідь, оформляє її літературно. Як правило, це робиться у випадках, коли вже учасник подій  за станом здоров'я не в змозі  сам написати спогад або не має  належної літературної підготовки (у  дуже рідкісних випадках — коли учасник подій дуже завантажений державними чи військовими справами). Історична цінність таких літературних записів майже кожного разу дуже сумнівна. Тут на суб'єктивізм учасника подій при розповіді нашаровується  суб'єктивізм літературного працівника часом такою мірою, що від історичної дійсності залишається дуже мало.

В широкому розумінні слова  до мемуарної літератури відносять  листи (епістолярні документи від  лат. епістоля —лист, грамота], за винятком службового листування, що становить складову частину діловодних документів. З XVIII ст. збереглася і 1895 р. видана "Частная переписка" Григорія Андрійовича Полетики, що через зміст приватних листів автора дає змогу простежувати духовні інтереси високоосвіченої людини України XVIII ст. У XIX ст. дуже розвинувся жанр наукового та громадського листування. В архівах (чимало І у виданнях) зберігаються численні листи М.Максимовича, О.Бодянського, Я.Головацького, М.Костомарова, М.Гулака-Артемовського, з другої половини XIX ст. — П.Грабовського. В 1906-1908 pp. було видане (у двох томах) листування Івана Франка, 1928 р. М.Возняк його перевидав. У 1910-1912 pp. M.Павлик опублікував листи М.Драгоманова у 8-ми томах. Збереглося дуже багато листів самого М,Павлика, який дуже за цс турбувався. Цінним є спеціальне видання, що містить листування наддніпрянських І галицьких українців під заголовком "Україна і Галичина".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3 ЗНАЧЕНЯ МЕМУАРІВ ЯК ДЖЕРЕЛ ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА

 

Мемуари - специфічний жанр літератури, особливістю якого є  документальність; при цьому документальність їх ґрунтується на свідченнях свідків  мемуаристів, очевидніше описуваних подій. Спогади здатні відновити безліч фактів, які не відбилися в інших  видах джерел. Мемуарні, зокрема, можуть мати вирішальне значення для реконструкції тієї чи іншої події.

Спогади - це не тільки безпристрасна  фіксація подій минулого, це і сповідь, і виправдання, і звинувачення, і  роздуми особистості. Тому мемуари, як ніякий інший документ, суб'єктивні. Це не недолік, а властивість мемуарів, бо вони несуть на собі відбиток особистості  автора. Всі достоїнства і недоліки мемуариста мимоволі переходять і на спогади. В іншому випадку мемуари  безликі. Іноді в історичній літературі, у підручниках суб'єктивність мемуарів якщо не оцінюється відкрито як недолік, то, у всякому разі, мається на увазі. Однак іншими мемуари бути і не можуть. Їх суб'єктивність є об'єктивно характерна їм властивість.

Однак мемуари можна вважати  продуктом виключно особистісного  походження. Вони неминуче несуть на собі відбиток свого часу. Щирість мемуариста, повнота і достовірність його вражень залежать від тієї епохи, в якій писалися, по-перше, і публікувалися, по-друге, мемуари.

Важливе значення має і  об'єкт спогадів: подія чи постать, про яких пише мемуарист. Іноді це має вирішальне значення. Мемуарист  нерідко в першу чергу хочеться показати свою роль у цій події, ставлення  тієї чи іншої видатної особистості  до мемуарист.

Таким чином, до мемуарів, як і до будь-яких інших джерел, необхідний критичний підхід.

Нерідко їм відводять другорядну роль, а то й зовсім зводять до ілюстративного матеріалу. Значення мемуарів залежить від теми, до розробки якої вони залучені. Скажімо, для написання біографії письменника, для відтворення політичної історії країни, для реконструкції якого історичного факту мемуари - важливе джерело. Що ж стосується широких соціально-економічних полотен минулого, масових громадських рухів, історії народного господарства, тут мемуари відіграють другорядну (або навіть третьорядну) роль, поступаючись місцем статистикою, звітам та ін.

        Ще про одну обставину треба пам'ятати. Адже мемуари виникли як жанр художньої літератури, тобто це матеріал не стільки для досліджень, скільки для читання, часто дуже цікавого. Історики ж, забуваючи це, підходять до мемуарів виключно як до історичного джерела. Такий однобокий підхід породжує претензії до мемуарист щодо його прагнення надати спогадами риси цікавості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Таким чином, завершуючи наше дослідження можна підвести такі висновки:

1. Мемуари – це вид джерел особистого походження, метою яких є індивідуальна фіксація суспільно значущих подій з метою передати їх в єдиному еволюційному цілому.
2. Мемуаристика – це дуже важливий жанр при вивчені певного питання, який може стати додатковим джерелом.
3. Мемуари є невід’ємною складовою вивчення певної події або особистості, оскільки спогади здатні відновити безліч фактів, які не відбилися в інших видах джерел.
4. Основним критерієм еволюції мемуаристики  є історична і національна самосвідомість особи.
5. Визначальною рисою мемуарів як історичного джерела є суб’єктивізм, що обумовлюється специфічним ( суто індивідуальним ) походженням.
6. Суб’єктивне походження мемуарів робить їх незамінним джерелом для біографічних досліджень.
7. Мемуари є особливим, емпіричним і до певної міри теоретичним джерелом, що несе в собі цінний культурологічний матеріал ( що неможливо знайти в інших джерелах ), який є незамінним при дослідженні ментальності тієї чи іншої епохи, групи  людей, певної особи.
8. Серед завдань мемуаристики на сучасному етапі на першому місці стоїть розробка  методологічних і методичних проблем використання мемуарів у наукових дослідженнях; пошук і наукова атрибуція неопублікованих мемуарів. Виконання цих задач дасть змогу ввести до наукового обігу значний масив цінної історичної  та біографічної інформації.