Мотиви і образи лірики Дмитра Фальківського через призму художнього новаторства

 

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

 

 

 

 

 

 

 

Мотиви і образи лірики  Дмитра Фальківського через  призму художнього новаторства

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Луцьк – 2012

Зміст

 

Вступ………………………………………………………………………………....3

1. Життєвий і творчий шлях Д. Фальківського……………………………....4
2. Основні мотиви і образи в творчості Д. Фальківського…………………..7

Висновок………………………………………………………………………….....14

Список використаних джерел….………………………………………………….15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Кожен поет мріє, щоб його вірші «йшли в люди». Та рідко  якому поету вдається написати такі рядки, щоб вони стали народною піснею. Для цього, певно, треба відчувати «душу народу».

Дмитру Фальківському  вдалося створити такий шедевр. Мається  на увазі вірш, що починається словами:

«Очерет мені був за колиску;

В болотах я родився  і зріс.

Я люблю свою хату поліську…

Я люблю свій зажурений  ліс…»

Цей вірш став не просто народною піснею, а своєрідним гімном поліщуків. У цих простих словах є щось дійсно глибинне, таке, що передає їхнє світовідчуття.

 Втім, мало хто знає  цього поета. Навіть ті люди, які співають або чули пісню  «Очерет мені був за колиску…»,  не завжди знають, хто написав її слова.

Сторіччя від дня народження поета, яке минуло в 1998 р. (народився  він 3 листопада 1898 р.), майже не відзначалося. Як і стодесятиріччя.

Твори поета за часів незалежності не перевидавалися. Україні він виявився не потрібним. Збірка найбільш вартісних творів Д.Фальківського з’явилася за радянських часів, у 1989 р. Хоча й радянській владі він був ні до чого – вона ж його репресувала. Доля Д.Фальківського була трагічною.

Д.Фальківському вдавалося  не просто блискуче змальовувати картини  поліської природи, а й передавати їх через призму почуттів «блудного  сина». А оскільки Полісся було —  та й залишається — краєм емігрантів, його поезія для вихідців із цього  регіону є близькою, рідною.

У віршах Д.Фальківського  багато ліричного песимізму. Викликаний він не лише відірваністю від рідної землі. Поета мучив туберкульоз. Хоча ця хвороба в певному сенсі  теж була наслідком цієї відірваності. Поет відчував свою «непотрібність» і передбачав трагічний кінець.

1.Життєвий і  творчий шлях Д. Фальківського

 

Дмитро  Фальківський (справжнє прізвище  – Левчук) народився 3 листопада 1898 році у селі Великі Липеси (тепер Брестська область) в бідній селянській родині. 1920 році добровільно вступив до лав Червоної Армії, згодом кілька років служив в органах Надзвичайної комісії Білорусії.

Перші віршовані публікації молодого автора з'явилися на сторінках  київської газети «Більшовик», а  невдовзі у двотижневику «Глобус» (1924, № 25) була надрукована його перша  поема «Чекіст». Романтизація «червоного терору» губилася в масовому віршованому  потоці, де на всі лади оспівувалася класова ненависть як єдина і  незмінна цінність «історично закономірної»  диктатури пролетаріату.

Однак дебют Дмитра Фальківського було помічено. Про нього схвально відгукнувся Б. Коваленко, якому імпонувала «ідейно чітка» позиція поета. Не дивно, що поет потрапив спочатку до «Плугу», очолюваного С. Щупаком, а потім – до «Гарту», однак дуже швидко порвав з ними. Дмитро Фальківський почав шукати свій шлях, звернувся до епічних жанрів («Краском», «Селькор», «Чабан»). Але ці твори не задовольняли автора.

Свою стихію як поет Дмитро Фальківський відкрив у ліриці. Стає членом літературного угруповання «Ланка» (з 1926 року – МАРС), де обстоювалися погляди на мистецтво, близькі до поглядів «неокласиків» (а після утворення ВАПЛІТЕ – і ваплітян), підтримувалась зорієнтованість письменників на високий фаховий рівень, виявлення та розвиток талантів. У доброзичливому оточенні «ланківців» – Б. Антоненка-Давидовича, Г. Косинки, В. Підмогильного, М. Івченка, Т. Осьмачки та інших – Д. Фальківський написав свої кращі поезії. Особливо по-чоловічому міцною, була його дружба з Є.Плужником, якому він присвятив вірша «Одшуміло літо... Одспівало жито».

За своє коротке життя, що трагічно обірвалося, він встиг  видати поему «Чабан» (1925) та три  поетичні збірки: «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931); активно друкувався в періодиці, пробував писати прозу  та публіцистику, перекладав з білоруської (Я. Пуща), російської (М. Ушакова), німецької (О. Копель) мов.

З особливою драматичною гостротою розкривається Дмитром Фальківським протиборство життя і смерті, вияви якого авторові довелося спостерігати й переживати в роки громадянської війни та під час служби в ЧК. Показовий щодо цього вірш «Нас тільки сотня...», в якому поет заперечує поширену в 20-ті роки думку про те, ніби масові жертви виправдовуються благородною метою революції і що іншого шляху до світлого майбутнього немає. Або «Зійшлись обоє на багнетах», трагічними персонажами якого є батько і син, розведені фатальними подіями по ворожих таборах:

«І довго ждали б два багнети

(В очах кривавий перелив),

Та хтось із-заду з кулемета

Обох скосив...»

Такою була правда національної трагедії в Україні, де багато родин  розтиналося по живому на непримиренні табори, як це зобразили М. Хвильовий у новелі «Я (Романтика)» чи Ю. Яновський у романі «Вершники».

Для Дмитра Фальківського поетичне віддання цієї трагедії стало визначальним. Він осмислював бачене як безпосередній учасник кривавих подій і тому вважав неприпустимим бодай найменший прояв віршованого легкопису.

Мабуть, було в цій нещадній правдивості щось і від власної  спокути... Саме етичне прозріння Дмитра Фальківського не дозволило його ліриці розминутися з моральними загальнолюдськими ідеалами.

Свідомо обрана поетом позиція, зрозуміло, викликала невдоволення офіційної критики й вимагала од нього громадянської мужності. Поет шукав опори у визнаних людством етико-філософських категоріях і ними виміряв глибину трагічної правди:

 

 

«А там, де льон мережить тіні,

Чиясь розбита голова

Вп'ялась очима в небо синє,

Проклявши людськість і права.»

Не часто траплялися в  українській поезії тих літ твори, які б вражали таким душевним болем за людину («В степу коса збиває роси...»).

Д. Фальківському були чужі котурни бадьористої патетики, в  бік якої дедалі більше штовхали письменників офіційна критика, утверджуване тоталітарне  суспільство. На його думку, це був би шлях лицемірства й зневажання долі свого народу. Відтак у його ліриці з'являються мінорні інтонації. Як і в поезіях В. Сосюри чи Г. Косяченка, вони народжені тогочасною драматичною  дійсністю, що не вичерпувалась, за свідченням М. Доленго, непівськими обставинами  та «суто економічними чинниками». «Хай мінор, зате щирий мінор!» – змушений був виправдовуватися поет перед критиками, які звинувачували його в «декадентстві». «Чи ж я винен, що з віршів кар'єр не роблю й не робитиму я?» – заявляв він, відкидаючи перспективу благополучного римувальника політичних гасел як аморальну.

Ряд його поезій перейнято  тривожними, віщувальними видіннями:

«... і раптом долу

впадеш під стальні  копита,

і запечеться кров'ю на вустах

тавро підков, цвяхованим півколом.

І вже не встать тобі,

не звести руку,

не ухопиться знов за повідки,

не загнуздать коня на біг  прудкий,

на біг непевний на непевнім бруку.»

17 грудня 1934 р. Д. Фальківського  розстріляли як «терориста-білогвардійця»  разом із братами Крушельницькими,  О. Влизьком, Г. Косинкою та К. Буревієм.

 

2.Основні мотиви  творчості  Д. Фальківського

 

     До творчого надбання Д. Фальківського звертались як літературознавці з діаспори, так і вітчизняні вчені, серед яких особливо слід виділити дослідження Ю. Коваліва, проте художня вартість творів митця залишається й до сьогодні до кінця не оціненою.

     Витоки ліричного світобачення Д. Фальківського починаються в рідному Поліссі, у його невибагливій красі, співучій говірці поліщуків. Він не без гордості зазначав: «Я став співцем свого Полісся». Туга за рідним краєм, гірке усвідомлення неможливості повернення до рідної домівки звучить в усіх збірках письменника, остання з яких навіть названа «Полісся» (1931). Поет був змушений поселитись у Києві, важко переживав розлуку з родиною, рідним білоруським селом Лепеси, де на той час панувала Польща. Гірке усвідомлення того, що «більш додому не прийду», поглиблювало й без того характерні для Д.Фальківського маргінальні настрої, які вперше травмували його душу в далекому дитинстві. «Мене змалку недоля погнала у місто // Пам’ятаю як батько одвіз...» – писав він у вірші «Ой шуми, ж моя пісне...», що входить ще до його першої збірки «Обріії» (1927), який є автобіографічним. У ньому мова йде про від’їзд малого Дмитра до Брест-Литовської російської гімназії, до якої він вступив після закінчення Кобринського реального училища. Батько – робітник цегельні – вирішив незважаючи на матеріальну скруту, дати синові освіту, бо Дмитро виявив неабиякий потяг до знань.

     Місто вразило майбутнього митця разючим контрастом до тих духовних цінностей серед яких він зростав у рідних Лепесах. Усвідомлюючи необхідність урбанізації, Д. Фальківський ніколи не дозволяв собі відмовитися від кровних зв’язків із землею, з народними традиціями, не схвалював непоправні втрати у прискореному настрої індустріалізації на довколишній світ, не поділяв утилітарний, а тому хибний оптимізм технократів у житті та авангардистів у мистецтві. Уже з відстані часу він осмислює роль рідного краю й розуміє, що його творче натхнення прийде тільки там: «Ах, день один… один лиш день // Серед борів своїх пожити… // О, скільки міг би я створити // Легенд нових, нових пісень!..». Однак гіркота усвідомлення неможливості повернення до рідного полісся породжує мінорні настрої його поезії: «Та знаю я вже ніколи // В своє Полісся не прийду, // Не вдарю пісню молоду // Об синь гаїв, боліт і поля. // Не жди ж, мій батеньку, мене // І ти, від злиднів жовта мати: // У чаднім місті кострубато // Спалю життя своє сумне». Проте не лише сум за рідною домівкою стає домінантним у поезії митця. Неможливість повернення породила також самоіронію, що виявляється в оцінці своєї праці з точки зору матері-селянки: «Ха-ха! Який я став смішний. // Ото б тобі тепер побачить, Як син твій, харцизяк ледачий, // Складає віршики весні».

     Відчуження селянина від землі, позбавлення можливості на ній працювати сприймаються поетом як особиста драма. У його поезії звучить віра в те, що селянин, вирваний війнами й революціями (а пізніше – колективізаторськими експериментами) з природного ґрунту, «знов упевнено ступне // Блискучім плугом по знайомім полі» . Ю.Ковалів вважає, що Д. Фальківський один із перших разом з М. Рильським, В. Свідзінським, Г. Косяченком, С. Беном та іншими порушив своєю творчістю важливі проблеми екології та соціальної справедливості.

     Однією з основних ознак поезії Д. Фальківського є епічність. З його поетичних рядків постають образи тих людей, які мали непроминальне значення для формування його світосприйняття. Так, наприклад у поемі «1905» змальовано образ нескореного бунтаря діда Ігната, постать його пов’язана з дитячими враженнями майбутнього поета. Його загибель у нерівному бою з жандармами надзвичайно вразила дитячу душу. З рядків поеми «Чабан» постає образ сивоусого чабана в латаній сорочці, який прагне змінити життя на краще. Поезія «Одшуміло літо…» має присвяту: Є.Плужникові, побратиму по літературній організації МАРС. Однак, майже в кожній поезії звучить мотив туги за рідним краєм, усвідомлення всіх складностей перебування на чужині.

     Історично й психологічно неважко зрозуміти тугу Д. Фальківського за селом і рідною поліською природою, за яку його постійно цькували догматичні критики. Поет чутливого серця гостро реагував на соціальні суперечності чужого йому міста. У своїх думках він часто утікав на лоно природи, до морально незіпсованого села. Його збірка «Полісся», що була немилосердно засуджена критикою, постає перед нами сьогодні як гімн красі й здоров’ю його рідної природи, душевному багатству простих і щирих поліщуків. З великою силою натхнення розкриває поет все найсуттєвіше в психіці українського селянина, закоханого в рідні ниви і ліси, в сині волошки й блакитне українське небо. Образ Полісся як рідного краю постійно присутній в творах поета.

     Рання молодість Д. Фальківського була йому не лише досить жорстокою школою, але й безпосереднім джерелом творчості. 20-річого юнака привело до ЧОНу (Частина особливого призначення) – розповідав про себе Дмитро Никанорович Фальківський – природне бажання служити Революції, в міру сил своїх оберігати паростки, як тоді здавалось, нового життя. У роки громадянської війни став членом кобринської підпільної групи РКП (б), брав участь у повстанському русі, залучався до лав Надзвичайної Комісії Білорусії (1920–1923), боровся з контрреволюцією, брав участь в чекіських розправах. Про це він не криючись пише у своїх творах:

«Я на смітнику Жовтня