Мотиви і образи лірики Дмитра Фальківського через призму художнього новаторства

копавсь,

Не жахався я тіней  з могил

Тіней тих,

Що сам розстріляв…

Вартував революції кров,

Що розквітла в Республіку Рад...

Саботаж...

І сучасників змов

Я розстрілював сотнями в  ряд...».

     Він одверто казав, що працював у ЧК, хоч уникав у розповідях спинятися над цим докладно. Ні в особистому житті, ні в поезії, яка відбивала його внутрішнє «я», він не лукавив і не фальшивив, «не був дволикий», як писав у одному вірші про себе, лишаючись до кінця одвертим. Чимало сторінок поезії Фальківського можна було б сміливо назвати «Сповіддю чекіста». Постать ліричного героя Д. Фальківського – це роздвоєна, самотня особистість, що змушена вибирати між моральними цінностями, які є важливим складником особистісного «Я» та реаліями оточуючого життя. Неможливість віднайти гармонійні стосунки з суспільством призводить до розщеплення психіки. Через спогади ліричний герой відтворює критичні ситуації свого життя, його пам’ять відтворює жахливі картини минулого. Час великих соціальних зрушень, здавалось, остаточно відійшов у минуле, надходила пора підбивати підсумки здобуткам і жертвам, глянути, чи окупилися ті безсонні ночі, тиф, голод, неопалені приміщення й значна кількість смертей. З цього погляду вельми характерний вірш Фальківського «На сажень викопали яму…» Одгримів бій, ворога далеко погнали, ховають забитих у спільну братську могилу. Одійшла поезія бою, і натомість заходить сіра проза буденного. Ховають недбало, абияк – «одних угору головами, других – аби не на ногах», і ось насипано останній штрих землі, і грабарі закурюють махорку:

«А потім хтось уткнув із боку

З рушниці ржавого штика,

І напис на степи широкі:

«Стрелки NN-ского полка»»

     «Оце і все» – пише поет, грабарі спокійно ховають тіла загиблих, а життя продовжується. Наведені вище приклади дають можливість зазначити, що революційні мотиви посідають чільне місце у ранній творчості Д. Фальківського.

     Особливою драматичністю наповнені твори Д.Фальківського, у яких постає протиборство життя й смерті, найчастіше пов’язане з подіями громадянської війни, у якій він брав участь у лавах НКБ. Особливо чітко вище зазначене представлено в поезії «Нас тільки сотня...». У ньому автор насмілився заперечити поширену у 20-ті роки думку, що масові жертви виправдовуються необхідністю революції. Подібні роздуми звучать також в поезіях П. Тичини, М. Йогансена, Є.Плужника, М. Бажана та ін.

     У баладі « Одна нога в стременах...» на тлі статичного зимового пейзажу з’являється вершник без голови, який поступово заповнює скрижанілий простір. Мабуть, було б неправильним шукати тут містику, бо твір прочитується як потенційоване узагальнення реалій громадянської війни. Безголовий привид набуває статусу антиприродності, статусу заперечення абсурдних явищ людської практики, що суперечать людській совісті:

«Одна нога в стременах...

Сніги. Вітри. Зима.

Розрубані рамена.

І голови нема» .

     У поезії «Зійшлися двоє на багнетах» мова йде про зустріч під час бою батька й сина, які знаходяться в часи громадянської війни по різні боки барикад. Вони приголомшені такою зустріччю, але ще більше їх вражає той факт, що зараз їм доведеться підняти руку один на одного. Це викликає нестерпний біль в обох, здається їм нечуваним святотатством Антиприродна ситуація розв’язується жорстокими методами батьковбивчої війни:

«І довго ждали два багнети

(В очах кривавий перелив),

Та хтось іззаду з кулемета

Обох скосив...».

     Це один з прикладів правдивого показу трагічної історії нашого народу. «Українська поезія 20-х років ХХ століття, ще вільна від засилля сталінських догм, спромоглася відтворити не тільки героїку повсталого народу, але й його трагедію». Такими є твори тих років даної тематики П. Тичини, В. Сосюри, М.Йогансена, а особливо Д. Фальківського і Є. Плужника. Загострена емоційність і пристрасність лірики Д. Фальківського надає їй документальності. Вона сприймається як художній документ суворої правди громадянської війни, як протест проти перетворення революції на братовбивчий процес, моторошний у своїй буденщині. 

     Якесь очищення від гріхів минулого Д. Фальківський намагається знайти в поверненні до своїх витоків. Тому невипадково так багато рядків його поезій сповнені безмірної любові до рідного краю. Яр Славутич порівнює її з любов’ю до рідного краю В. Сосюри, якого вважає вчителем Д. Фальківського. Як апофеоз скривавленої й зруйнованої війною й революціями України виникає в його поезії образ великого пожарища, посилений і зігрітий вселюдською ідеєю гуманізму: «Коли ж вчетверте проревіли // Далекі постріли гармат, – // Криваві шмаття замість тіла // І пожарища замість хат... // А там, де льон мережить тіні, // Чиясь розбита голова // Впялась очима в небо синє // Проклявши людськість і права» (поезія «І вперше вдарили гармати»). Джерело песимізму Д. Фальківського розкривається самим поетом у збірці «Полісся» (1925), де з глибокою теплотою оспівується не лише краса, а злидні й горе рідного краю. У поемі «1905» автор зазначає: «Пригадую тихе Полісся, // Мов діти, замурзані дні... // І, мабуть, тому-то приніс я // З собою й молитви сумні... // Бо в нас не уміють співати // Веселих барвистих пісень: // Життя у похиленій хаті // Нам горе кує день у день».

     Тобто сумна поліська природа й недоля рідного краю вплинули на загальний настрій поезій Д. Фальківського. Також не надала оптимістичного звучання його поезії й військова служба. Крім того, слід відмітити надзвичайність його натури, яка наділена властивістю гострого сприймання навколишньої дійсності. У його творах спостерігаємо безмежну любов до людини й природи. Тільки людина, що має таку любов могла б пожаліти скошені під час жнив волошки, порівнявши при цьому їхню долю з долею приречених до страти людей. Образи цієї приреченості часто виникають в поетичній спадщині митця. У циклі «Минуле» зі збірки «На пожарищі» вони набувають філософського звучання. На відмінну від ранньої лірики, де переважають соціальні теми, у пізніших творах відчувається стриманість, молодечий запал змінюється гуманізмом і глибоким аналізом. Дослідники вважають, що цей злам у психіці поета «був викликаний не тільки оточуючою його дійсністю, в якій вже чулася хода безжального культу, але, очевидно, й злиденними умовами власного існування». Хворому на сухоти через матеріальну скруту йому доводилось жити разом з дружиною в холодній підвальній квартирі. А в цей час критики громили його в пресі за «мінор» і «занепадництво». Однак, у відповідь необ’єктивній критиці Д. Фальківський у поезії «Комусь дано діла творить великі...” визначає своє поетичне кредо, підкреслюючи в ньому непідкупність, щирість і людяність своєї музи: Комусь дано діла творить великі, // Що ниткою простягнуться в віки, // А з мене досить, що не був дволикий.// Що серця не міняв на мідяки». Для митця дуже важливим є те, що він «В своїх піснях я напоїв теплом: // Я все ж радий, що вмів співати просто, // Благословляючи людей і кожну мить, // Що моє серце, виснажене доста, // Учили прагнути, горіти і любить».

     Отже, основними мотивами творчості письменника є туга за рідним краєм, а також жахи громадянської війни, які інколи досить своєрідно переплітаються в його поезіях. Митець жив болючими суперечностями доби, аналізував їх, виводячи основні постулати гуманістичної психології.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

     Відтворення історії української літератури від давнини й до сьогодення без перекручень, аберацій і інсинуацій потребує заповнення значної кількість «лакун”», які утворились через соціальну за ангажованість критики в умовах тоталітарного суспільства. Дуже мало на сьогодні маємо інформації про Д.Фальківського, талановитого поета 20–30-х років ХХ століття, що був безпідставно звинувачений у тероризмі й розстріляний. Його творче життя було коротким – усі твори, написані ним, вміщаються у невелику збірку – однак, без творчої постаті поета загальне уявлення про літературний процес 20–30 років минулого століття було б не повним.

     Дмитро Фальківський – письменник гостропроблемний, якого не задовольняла поверховість. У своїх творах він намагався віднайти в кожному явищі сутнісне ядро. Органічно не сприймаючи авангардистські експерименти чи барабанну риторику „пролетпоезії”, він прагнув досягти суґестивної простоти своїх віршів, щоб якомога точніше представити правду свого покоління на крутому зламі історії. Однак творчість митця ще потребує детального вивчення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

 

1. Фальківський Д. Поезії. – К. : Рад. письменник, 1989. – 175 с.
2. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 1: Перша половина ХХ ст.. Підручник / За ред.. В. Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – 464 с.
3. В. І. Дмитренко Основні мотиви творчості Дмитра Фальківського // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2011. - №17.
4. Ковалів Ю. Романтична стильова течія в українській поезії 20-30-х років ХХ ст. – К., 1988
5. Ковалів Ю. Дмитро Фальківський  // Письменники Радянської України: (Збірник). – К. : Рад. письменник, 1955. – Вип. 14: 20 – 30 роки: Нариси творчості / упоряд. С. А. Крижанівський. – 1989. – С. 65 – 79.
6. Войнаровський Б. Подумать тільки – душу має! // Фальківський Д. Ранені дні. – Братислава, 1969. – С. 210 – 220.
7. Славутич Я. Розстріляна муза. – К. : Либідь, 1992. – 184 с.
8. Славутич Я. Історіософія в українській поезії, 1918-1929 // Славутич Я. Дослідження та статті
9. Неврлі М. Серця не міняв на мідяки  // Фальківський Д. Ранені дні. – Братислава, 1969. – С. 5 – 17. 
10. Собачко О. З історії української літератури 20-30-х років // Історія України. – 2000. – №16.
11. Кралюк П. Блудний син української Берестейщини // http://litakcent.com/2009/04/30/bludnyj-syn-ukrajinskoji-berestejschyny.
12. Місюк В. Криваво-лірична експресивність Фальківського // http://hodoman.net/ekspresivnist-2.