Музи генія. Інтимна лірика Тараса Шевченка

Дніпропетровський національний  університет імені Олеся Гончара

 

 

 

 

 

Доповідь

на тему: «Музи генія. Інтимна лірика Тараса Шевченка.»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                             Виконала:

                                                                                     студентка групи УР-11

Лебедь Юлія Анатоліївна 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ 2013

 

Слайд 2

Якого Т. Шевченка ви знаєте?( Шевченко – поет, художник, пророк, бунтар, громадянин…)

А особистість ? Особистість, яка прагнула кохання, чистого і щирого.

І ось ми сьогодні спробуємо глибше розкрити сутність поета, торкнувшись інтимної лірики генія.

 Слайд 3

Що означає  поняття „інтимна лірика”?

Інтимна лірика (фр. intime, від лат. intimus — «найглибший», «потаємний») — умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив — любовна пристрасть автора. Таку лірику ще називають «любовною», або «еротичною». Інтимна лірика розкриває широкий діапазон душевних переживань, постає найяскравішим художнім документом історії людського серця; основні мотиви поезії мають еротичне забарвлення, зумовлюють витончену інтимізацію буття,втаємничення у заповітні істини.

Слайд №4 

Світлий ангел дитинства Оксана Коваленко

(Виразне читання поезії „Ми вкупочці колись росли”)

Ми вкупочці колись росли,  
Маленькими собі любились,  
А матері на нас дивились  
Та говорили, що колись  
Одружимо їх. Не вгадали.  
Старі зарані повмирали,  
А ми малими розійшлись  
Та вже й не сходились ніколи.  
Мене по волі і неволі  
Носило всюди. Принесло  
На старість ледве і додому.  
Веселеє колись село  
Чомусь тепер мені, старому,  
Здавалось темним і німим,  
Таким, як я тепер, старим.  
І бачиться, в селі убогім  
(Мені так бачиться) нічого  
Не виросло і не згнило,  
Таке собі, як і було.  
І яр, і поле, і тополі,  
І над криницею верба,  
Нагнулася, як та журба  
Далеко в самотній неволі.  
Ставок, гребелька, і вітряк  
З-за гаю крилами махає.  
І дуб зелений, мов козак  
Із гаю вийшов та й гуляє  
Попід горою; по горі  
Садочок темний, а в садочку  
Лежать собі у холодочку,  
Мов у раю, мої старі.  
Хрести дубові посхилялись,  
Слова дощем позамивались...  
І не дощем, і не слова  
Гладесенько Сатурн стирає...  
Нехай з святими спочивають  
Мої старі... «Чи жива  
Ота Оксаночка?» — питаю  
У брата тихо я. «Яка?»  
«Ота маленька, кучерява,  
Що з нами гралася колись.  
Чого ж ти, брате, зажуривсь?»  
«Я не журюсь. Помандрувала  
Ота Оксаночка в поход  
За москалями та й пропала.  
Вернулась, правда, через год,  
Та що з того. З байстрям вернулась.  
Острижена. Було, вночі  
Сидить під тином, мов зозуля,  
Та кукає; або кричить,  
Або тихесенько співає  
Та ніби коси розплітає.  
А потім знов кудись пішла,  
Ніхто не знає, де поділась,  
Занапастилась, одуріла.  
А що за дівчина була,  
Так так що краля! і не вбога,  
Та талану господь не дав...»  
А може, й дав, та хтось украв,  
І одурив святого Бога.

Розповідь про Оксану Коваленко  

Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідської дівчини Оксани Коваленко. Історія знеславлення Оксани, скупі братові слова про поведінку занапащеної дівчини лягли згодом в основу «Капітанші», «Слепой», «Наймички», «Катерини», пройшли через поеми й повісті Шевченка. І ми побачимо, як пізніше цей тип фатально буде подобатися Шевченкові в жінках, змушуючи його шукати в них ту, «справжню», — подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві ввижалася йому Оксана. Першій музі геніального поета — Оксані — Тарас Шевченко присвятив поему «Мар’яна-черниця», саме про неї, по-дитячому світлу, казково незабутню, згадував у поезіях «Три літа», «М.К.» («Мені тринадцятий минало»), «Ми вкупочці колись росли». Дорогим ім’ям першого кохання Шевченко називав героїнь своїх творів.  Оксана Коваленко після неминучої розлуки, думається, жила просто, природно, поземному буденно й щасливо: стала на рушник із кріпаком, виростила дітей, досхочу натрудилася, наспівалась пісень і відійшла у вічність чистою-пречистою, бо ж у волю навмивалася слізьми. 

Звучить музичний запис  вірша-пісні 

„Зоре моя вечірняя”

Текст пісні - частина прологу поеми "Княжна" Тараса Шевченка, який тут поданий  повністю. 
Власне народною піснею є перші шістнадцять рядків (чотири строфи) поеми.

Слайд №5 

 „Моє  ти диво чорнобриве” Написані пером печалі Ганна Закревська

Навчаючись  в академії, вже прославленим автором  «Кобзаря» і портретистом їде  Тарас Григорович на Україну. Тут 29 червня 1843р. він зустрів на балу Ганну Закревську й наприкінці того ж року намалював портрет.

 У цій  жінці поет побачив втілення  омріяного образу. До цього він  зовсім не думав про шлюб. А  після, як реакція на його  безнадійність, з’являється в Кобзаря мати свою родину. Це бажання невдовзі переростає в гостру душевну потребу.

Ганна Закревська - дружина поміщика села Березова Рудка на Полтавщині. Та що, на жаль, була дружиною іншого.

 Красива,  розумна, високоосвічена. Його зачарувала  ця жінка. У  листах до друзів він називав її «Ганною вродливою». Перебуваючи на засланні, він пише вірша:

Оце нагадую. Ніколи 

Ти не здавалася  мені 

Такою свіжо-молодою 

І прехорошою такою 

Так, як тепер  на чужині,

Та ще й в неволі...

Ганни Закревської)

Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. На кожному іншому з портретів Шевченка, стилізованих за модою того часу, немає таких очей, нема такого трагічного, душевного життя очей, такого слізно-ніжного, промовистого погляду, як на моєму портреті. Мої очі тільки на перший погляд здаються чорними, але, якщо придивитися, ви побачите, як старанно Шевченко витримав у них справжній їхній колір, сяючу навколо великих зіниць глибоку синяву, тому що очі мої були синіми. Хоч синіх очей поет майже ніколи й ніде не оспівував, бо улюбленими очима його поем були очі карі.

Тепер останнє свідчення, найвирішальніше — вірші Шевченка. Він не любив друкувати на віршах посвят жінкам. До заслання це зробив, як виняток, для Оксани Коваленко, та й то залишив крапки в її прізвищі, для Варвари Миколаївни Рєпніної, присвятивши їй «Тризну», і для маленької дівчинки Мар'яни. Лише на засланні Шевченко стає відвертішим у віршах, пише про своє кохання, про те, що «снилось-говорилось..,». Вірш «Якби зустрілися ми знову», всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами — Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.

вірш „Якби зустрілися ми знову”

Якби зустрілися ми знову,  
Чи ти злякалася б, чи ні?  
Якеє тихеє ти слово  
Тойді б промовила мені?  
Ніякого. І не пізнала б.  
А може б, потім нагадала,  
Сказавши: «Снилося дурній».  
А я зрадів би, моє диво!  
Моя ти доле чорнобрива!  
Якби побачив, нагадав  
Веселеє та молодеє  
Колишнє лишенько лихеє.  
Я заридав би, заридав!  
І помоливсь, що не правдивим,  
А сном лукавим розійшлось,  
Слізьми-водою розлилось  
Колишнєє святеє диво! 

Слайд №6  

Молюсь  і плачу пред тобою

  Розповідь про Варвару Рєпніну.

Правнучка останнього гетьмана України  добре знала своє родове коріння  і пишалася українським походженням. Вона часто відвідувала Батурин — столицю українських гетьманів. А на той час Батурин був власністю Варвариного дядька Андрія Розумовського.

Коли ж звела доля   Шевченка з Варварою?

Влітку 1843 року. Романтично описує княжна їх першу  зустріч в Яготині. З літнього дощу з'явився перед Варварою, наче Провидіння. З цього часу ім'я  Тараса Шевченка супроводжуватиме її до останніх днів життя.

Їх стосунки укладаються у слово  «кохання», вона — чи не одна з перших — назвала його генієм.

Вона зробила його ідеальним  у своїх думках, у своїй уяві. А він був живий, схильний захоплюватися, любив жартувати і залицятися до дівчат, гульнути у веселій парубоцькій компанії.Княжна вважала своїм святим обов'язком нагадувати поетові про його високе покликання. Шевченко був зворушений, розчулений, він сприймав княжну як друга, називав її своїм янголом-хоронителем.

Не судилося Т. Шевченку і княжні бути разом. Рідня, особливо мати, доклали  зусиль, щоб розлучити їх. Княгині  здавалося, що Шевченко, колишній кріпак, не рівня її доньці Варварі.

Так княжна Рєпніна на все життя  залишилася самотньою.

Після 10-річної розлуки (Шевченко перебуває  на засланні) друзі побачилися в Москві у 1858 р. Шевченко і Щепкін відвідали Рєпніну. Десятиріччя проклало між ними прірву. Княжні здалося, що Шевченко вже зовсім згас.

Вона також постарішала, але  час пошанував її зовнішність. До кінця своїх днів Рєпніна жила в Москві, в родинному будинку. Тут, у 1864 році княжну побачив її троюрідний внучатий племінник по матері граф С.Шереметьєв, який згодом написав про Варвару Миколаївну гарні спогади (за борги княжна продала будинок у Лефортово; жила, переїжджаючи з квартири на квартиру, займалася благодійництвом, хоча і не мала надлишків). Померла княжна Варвара у 1891 році. Похована на цвинтарі московського Олексіївського монастиря.  

 Варвари Рєпніної) 

(читає вірш-посвяту) 

Вернути б час, і я  — Варвара, 

Сумна, задумана  княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

Пісок підводивсь над  тобою,

Де цар кривавою рукою 

Вершив безбожнії діла.

Я б у задушливу  казарму,

Як вірна подруга, прийшла...

Твоєю стала б я  сестрою, 

І в Придніпровський  рідний край 

Листи б од тебе одсилала,

Я берегла б твої пісні...

Щоб чорний вітер Кос-Аралу 

Не спопеляв даремно  дні. 

Слайд №7

Агата  Ускова

 Взимку 1854-1855 років йому знову зблиснуло  кохання — і обірвалося. У  Новопетрівську фортецю на зміну колишньому коменданту Маєвському приїхав новий, Іраклій Усков, з дружиною і дітьми. Перше, що зігріло Шевченкові душу, були діти. Поет щиро полюбив їх. Про його незвичайне вміння спілкуватися з дітьми, палку любов і ніжність до них є десятки зворушливих свідчень. Взагалі характер Шевченка не можна зрозуміти повністю, не знаючи його любові до дітей і старих.  

вірш Т.Шевченка „/ досі сниться: під  горою...” 

І досі сниться: під горою

Меж вербами та над водою

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться, вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: — Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, Отче наш.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

Т.Шевченка та Агату  Ускову

Захоплення дітьми перейшло у схиляння перед їхньою матір'ю — Агатою. Ця жінка довго здавалася йому вищою досконалістю. Ось як вона згадувала про Т.Шевченка:

„Шевченко був у нас, як у рідній сім'ї, всі його дуже любили. Надя тоді була ще маленькою. Бувало, візьме її на руки, сміється до неї ясною посмішкою. А Наталі біля нього всім серцем. Співала йому. Вона була улюбленицею Шевченка. Він вчив її українських пісень.”

З часом тверезий розум Тараса Шевченка зрозумів, що він зайвий у цій  щасливій сім'ї,  але серце переконати було важче. Вона довго здавалася йому вершиною досконалості. А розчарування відбилося в прозових творах, зокрема в « Художнике».

Слайд 8 

„Моя  ти любо! Усміхнись...” Ликерії

 Звільнення із заслання знову  пробуджує в Шевченка прагнення  мати сім'ю, дружину, дітей.  Він постарів, хворий, змучений цингою. Вигляд аж ніяк не парубоцький: кожух, чоботи, сорочка.

(Виразне читання поезії  „Якби з ким сісти хліба  з'їсти”)

Якби з ким сісти хліба  з'їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім  світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або... Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись ланý,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: – Десь його убито,

Сердешного, на чужині... –

О горе, горенько мені!

знайомство із Ликерою Полусмаковою.

Сум і відчай минають, з'являється  нова надія одружитися зі своєю, з  кріпачкою. Він зустрічає в домі поміщиць Карташевських дівчину-кріпачку Ликеру Полусмакову — і знову  довірливо закохується. В Ликері він побачив свою Оксану, і з новою силою захотілося поету тихого сімейного щастя.

 поезія „Ликері”

Моя ти любо! Мій  ти друже!  
Не ймуть нам віри без хреста,  
Не ймуть нам віри без попа  
Раби, невольники недужі!  
Заснули, мов свиня в калюжі,  
В святій неволі! Мій ти друже,  
Моя ти любо! Не хрестись,  
І не кленись, і не молись  
Нікому в світі! Збрешуть люде,  
І візантійський Саваоф  
Одурить! Не одурить бог,  
Карать і миловать не буде:  
Ми не раби його — ми люде!  
Моя ти любо! усміхнись,  
І вольную святую душу,  
І руку вольную, мій друже,  
Подай мені. То перейти  
І він поможе нам калюжу,  
Поможе й лихо донести,  
І поховать лихе дебеле  
В хатині тихій і веселій. 

Ликеру Тарас Григорович сприймає спочатку як селянську просту дівчину, життєво мудру й кмітливу.

Тургенєв, який бачив Ликеру у Карташевських, так описує дівчину: «Істота молода, свіжа, не дуже красива, але з чудовим  білявим волоссям і тією чи то гордовитою, чи то спокійною поставою...». 

Ця постава і обдурила поета. Насправді ж Ликера мріяла про  гроші, багатство, панське життя. А  ще їй хотілося «досадити панночкам  Карташевським».

Шевченко пропонував мені руку й  серце. Казав, що купить хатинку, біленьку, гарненьку, із садочком. Я буду в  ній справжньою господинею! Взимку поїду до Парижа або Петербурга. Я в дорогому вбранні, вся в коштовностях, наче справжня пані. І я заведу собі прислугу.

А взагалі, хіба ж би я за такого старого пішла, якби не подарунки та не те, щоб бути панією?!