Національна історія в художній концепції Якова Щоголіва

Пишучи на історичну тематику, Я. Щоголів виявив власні підходи  та ідеї. На твори мали вплив історичні  концепції Д. Яворницького, поїздки  поета по козацьких місцях. М. Сумцов наголошував на тому, що Січ і  запорожці – головні мотиви поета, що пов’язано з одного боку з  впливом харківського гуртка 40 років,  а з другого, з впливом Еварницького, науковими працями якого Щоголів  був дуже зацікавлений.

Романтично забарвлена тема козацтва супроводжує поета упродовж

усього творчого шляху, а  провідним мотивом поезій  виступає протиставлення вільного козацького життя  та сучасного йому людського існування  на Україні.

Твори на історичну тематику займають вагоме місце у літературному  доробку Якова Щоголіва. До них  належать написані на ранньому етапі  вірші «Неволя» , «На згадування Климовського», «Могила», та значно пізніші  поезії «Запорожець», «Щастя», «Воля», «Січа», «Хортиця», «Запорожець над  конем», «Остання Січа», «Бабусина казка» та інші.

Провідними мотивами усіх творів історичної тематики виступають:

• мотив глибокого жалю за втраченим минулим;
• ідеалізація козаччини та протиставлення героїчного, вільного козацького життя сучасному занепадницькому існуванню українців.

М. Зеров так характеризував історичну поезію Я. Щоголіва  як «все похоронні, панахидні настрої, ущербна, похоронна романтика» [7, 313].

Різноманітні роздуми  на тему минулого України пов’язані  в Якова

Щоголіва з картинами  природи, зокрема з описом степу. Наприклад, у поезії «В степу», в  гойданні високих трав і квітів, поету ввижаються постаті козаків, що йдуть на визвольну війну. У  поезії «Орлячий сон» у спогадах орла постає опис широкого степу, де колись козаки воювали із татарами.

У своїх поезіях Яків Щоголів  сумує за втраченим героїчним  минулим. Так, тугою за минулими козацькими часами пройнято вірш «Неволя». У цілій  низці творів письменник оповідає про  загибель Запорізької

Січі. Цей мотив звучить  і у поезії «Хортиця», де сам Дніпро оплакує козаків.  У вірші «Опізнився»  поет також шукає сліди славного минулого, але результат цих пошуків  невтішний.

Остаточний присуд Січі бачимо у поезії «Барвінкова стінка», яка  оповідає про те, як проїжджа пані, знехтувавши  традиціями, завітала до забороненої  жінкам запорозької церкви, і тим  самим звістувала погибель Запорозькому  Кошеві.

Представлений у поезії Якова  Щоголіва і погляд на козацтво молодшого  покоління. У поемі «Бабусина  казка» онука бачить у дідові-січовику лише легковажного гуляку. Бабусин  чоловік по двох роках шлюбного життя  виїздить з двору, покидаючи молоду жінку, десь блукає протягом трьох років, приїздить знов на кілька тижнів, щоб  потім щезнути без сліду, назавжди. А бабуся, навпаки, ідеалізує своє минуле, розвінчування козацької  слави викликає в неї обурення, адже полюбила вона чоловіка саме за те, що був справжнім козаком.

Поезія «Запорозький марш»  розповідає про вигасання козацького духу, коли козаки, все пропивши, рушають  у похід по срібло та золото, а  не заради визволення рідного краю від загарбників.

Найяскравішим прикладом  вигасання запорозької психології і народженні психології хліборобської, гречкосійської є поезія «Гречкосій» («У полі»). М. Бондар зазначає, що з листування літературних діячів відомо, що саме цим  віршем Щоголіва захоплювався Т. Шевченко [2, 510]. Тут в узагальненому образі «гречкосія» представлено зміну  епох, занепад козацтва. Послідовно щезають у героя всі його славні атрибути – і коняка, й шабля, й рушниця, й навіть дівчина, стає він із козака убогим землеробом. Яскравим прикладом завершення цієї теми є  один з останніх віршів у доробку  Щоголіва – «Огирь», у якому подано зображення коня, що мчить і мчить  Диким Полем. Образ цей має  особливий смисловий акцент: змальовується  «огирь», що мчить у безвість, –  без вершника, все його розкішне знаряддя подерте та залите кров’ю. Автор ніби остаточно констатує  повний розрив зв’язку з героїчною, козацькою епохою, змальовуючи образ  коня в романтичній традиції.

Ракурс змалювання козака-запорожця  у творах Я. Щоголіва близький до фольклорного, що є особливо відчутним у стилізаціях  козацьких пісень («Поминки», «Безрідні», «Орел»). У поезіях «Орел», «Січа», «Воля», «Барвінкова Стінка», «Бабусина  казка», «Запорозький марш», «Запорожець  над конем» та ін. автор акцентує на «типових рисах запорозького козака – патріотизм, сміливість, рішучість, презирство до смерті, вірність в дружбі» [10, 95], та, можливо, найголовніші – волелюбність і «нестримний порив до бойових  звитяг» [16, 131]. Опоетизованому образу козака-лицаря Я. Щоголів протиставляє духовно здрібнілого, покірного  й пасивного «гречкосія». У поезії «У полі» («Гречкосій») в узагальненому  образі «гречкосія» представлено сумну  для поета зміну епох національної історії, занепад цілої верстви  народу – козацтва [2, 515]. Персонаж цього  твору, колишній козак, теперішній «гречкосій», позбавлений усіх звичних атрибутів  козацького життя, зображується, швидше, із сумом та співчуттям. Однак у  вірші «Остання Січа» образи козацьких  нащадків, не гідних слави своїх  дідів, стають справжньою інвективою на адресу поетових сучасників.

В основі поезії «Кобзар» –  протиставлення образів кобзаря-запорожця  та «невидющого і убогого» лірника, який не пам’ятає героїчних пісень старовини. Ця антитеза висвітлює ментальні  трансформації у новому аспекті: покоління «гречкосіїв» позбавлене не лише волелюбності своїх предків, але й самої пам’яті про  них. Відтак сліпота лірника сприймається як символічна деталь. Герой «Золотої бандури», на противагу кобзареві  з однойменного вірша, добре усвідомлює свої національно-історичні корені. Його передсмертне бажання – востаннє заграти на своїй бандурі старовинної  козацької пісні «Ой сів пугач  на могилі». Однак цей персонаж не належить новій добі. Смерть старого  лірника символічна: із ним назавжди відходить у минуле не тільки героїчна епоха, але й сама пам’ять про  неї.

Образи козаків-запорожців, старого лірника («Золота бандура»), Оксани («Бабусина казка») в поезії Я. Щоголіва постають частиною назавжди втраченої України. Подібне ностальгічне забарвлення мають образи персонажів «ремеслових поезій» («Ткач», «Пасічник», «Чабан», «Батюшка» та ін.). На думку Є.Маланюка, вони становлять цілу галерею «любовно змальованих типів старої, по-гетьманської, але все ще козацької України» [13, 170]. Одним із найбільш промовистих символів минулої епохи у цьому ряду є образ чумака, що востаннє вирушає до Криму («Останній з могікан»). Монолог персонажа, на якому позначилась поетика фольклорних чумацьких пісень, відображає гірке усвідомлення занепаду традиційного промислу, для якого не знайдеться місця в нові часи.

Змальовуючи ідеалізований  образ козацької України, Я. Щоголів, за висловом Є.Маланюка, ніби «рішив, не більше й не менше, як затримати, заховати, заклясти в своїх творах «святу старовину», все те, що «минає» [13, 173]. Разом із тим, його поезії сповнені усвідомленням  невпинності часового плину. Колишня  Україна з’являється не лише в  повноті побутових деталей і  героїчних характерів, але й як сон або марево («Орлячий сон», «В степу»). Ілюзорність цієї візії (в обох поезіях – сутичка козаків з татарами у степу), акцентована ліричним суб’єктом, загострює ностальгічні переживання.

Авторський ракурс осмислення національної історії об’єктивують персоніфіковані образи природи, які  мають фольклорну основу, та образи, що набувають узагальнено-символічного значення. У віршах «Остання Січа», «Орлячий сон», «Опізнився» поет вдається до народнопісенних прийомів, антропоморфізуючи  природні явища та об’єкти: занепад  Запорожжя оплакують вітер, трава  материнка.

Ореол туги за минулим у  поезії Я. Щоголіва супроводжує типові для українського романтизму образи з історіософською семантикою –  образи степової могили та козацького коня.(«Воля»). У поезіях «Запорожець  над конем» та «Огир» постає інше, що має елегійні і навіть трагічні відтінки. Смерть козацького коня, зображена  у першій поезії, у контексті «козакофільських»  творів Я. Щоголіва прочитується як досить прозорий символ. Центральний образ  вірша «Огир» подається поетом як «констатація остаточного минання  обставин, що ведуть до перемоги, та як знак повного розривання зв’язку  з героїчною, за його переконаннями, козацькою епохою» [2, 519]. Козацька могила для ліричного суб’єкта виступає сакральною точкою простору, яка ніби акумулює історичну пам’ять («В степу»). Загострено трагічного звучання набуває  образ розграбованого козацького поховання  у поезії «Одповідь», що символізує не просто байдужість до національної історії чи забуття козацької  героїки, а повну зневагу нащадків до минулого свого народу. Образ степу в ліриці Я. Щоголіва є не стільки образом природного ландшафту, на тлі якого розгортаються події, скільки історіософською категорією. Ліричний суб’єкт сприймає метаморфози освоєних степових просторів як зміну епох («Степ»).

Історична, та, зокрема, козацька тема була досить поширеною романтизмі взагалі й у Якова Щоголіва зокрема. У своїх поезіях митець звертається до сторінок славетного минулого, оспівує трагедію України – зруйнування Запорізької Січі та козацтва, висловлює протест та обурення проти занедбання рідної землі, констатує духовне зубожіння українців.

 

РОЗДІЛ 3

МИНУЛЕ ЯК АЛЬТЕРНАТИВА СУЧАСНОСТІ В ТВОРЧОСТІ Я. ЩОГОЛІВА

У ліриці Я. Щоголіва сприйняття української історії здійснюється крізь призму опозиції «минуле –  сучасне». Поет змальовує ідеалізований  образ колишньої України та протиставляє йому непривабливе сьогодення. За висловом Я. Поліщука, «у Щоголіва предметом  зачарування виступає козацька Україна» [17, 153]. Разом із тим, ідеалізація  поширюється і на більш абстрактний  образ старовини («Старовина», «Верцадло»), що сприймається як синонім козацької  доби лише в контексті інших поезій Я. Щоголіва.

Опозиція «минуле –  сучасне» дістає безпосереднє вираження  в небагатьох творах Я. Щоголева («Хортиця», «Остання Січа», «Старовина», «Верцадло»).

У поезії «Старовина» патріархальна  Україна постає «світом простоти і спокою, іншим світом інших людей  без примх і розкошів. У баченні  ліричного суб’єкта головною ознакою  життя предків названа правда. Саме вона, а не замки, берегла неміцні  двері хат, додавала ваги словам, визначала  довіру у взаєминах людей» [8, 163]. На противагу «святій старовині», сучасність змальована як світ, позбавлений  усіх цих чеснот й підпорядкований  жадобі збагачення. Перед ліричним суб’єктом поезії «Верцадло»  ніби в магічному свічаді постає візія  «золотого віку» Слобожанщини.  Ця візія контрастує з образами закріпаченої України та пореформеної дійсності.

У поезіях «Хортиця» й  «Остання Січа»  уособленням минулого «золотого віку» виступає образ  Запорозької Січі, що асоціюється  з вируванням життя, енергією, силою, волею. В образі сучасності героїчне поступається побутовому, урочистий  тон – зневажливим інтонаціям:

Онде швандяють по хатах 

Гречкосії, хлібороби, – 

Володільники убогі 

Запорозької худоби.

Віл і рало на задвірках;

По тинах горшки і глеки.  («Остання Січа») [19, 332].

У більшості творів Я. Щоголіва опозиція «минуле – сучасне» присутня на рівні підтексту й оприявнюється  в контексті всього масиву «історіософських»  поезій митця. Антитетичну структуру  художнього часу об’єктивує у першу  чергу протиставлення двох систем цінностей, одну з яких поет пов’язує з добою  козаччини та патріархальною старовиною, а іншу – із своєю сучасністю. Поширеним способом репрезентації  подібної опозиції стає протиставлення носіїв різних типів свідомості, орієнтованих на дві відмінні системи цінностей: козака-запорожця та «гречкосія», кобзаря  минулої епохи та лірника, що є  поетовим сучасником, жінок – представниць різних поколінь.

Протиставлення двох типів  свідомості оприявнюється у конфлікті  героїнь поезії «Бабусина казка», – у конфлікті, що, на думку М.Зерова, має не віковий, а акцентовано  світоглядний характер [7, 313]. Розвінчування  чоловіка-запорожця, що звучить із уст  онуки, обурює стару Оксану, яка судить про вчинки свого коханого Василя за зовсім іншими нормами:

Геть ти, дитино, не тямиш  нічого!

Вам гречкосії до смаку; а  в його

Серденьку кров запорожця  кипіла, – 

Тим же без міри його я  любила! [19, 460].

Розглянуті антитези об’єктивують поетове уявлення про перебіг  історичного часу як про процес «вигасання запорозької психології і народження психології хліборобської, гречкосійської» [4, 456]. Орієнтиром, який структурує історичний час, для ліричного суб’єкта «історіософських»  поезій Я. Щоголіва є руйнування Запорозької Січі та закріпачення українців – події, що спричинили незворотні ментальні зрушення.

Уявлення про точку  відліку нової доби найбільш рельєфно втілено в поезіях «Нерозумна мати» і «Верцадло». У сприйнятті ліричного суб’єкта вірша «Нерозумна мати» сцени руйнування Запорозької  Січі військом російського генерала П. Текелі дорівнюють завершенню національної історії.

Поезія «Верцадло» розкриває  історіософську оцінку іншої події  – закріпачення українців, яке так  закарбувалось у свідомості колись волелюбного народу, що навіть після  скасування кріпацтва він не спроможний звільнитися від психології раба.

Отже, в історіософських  поезіях Я. Щоголева окреслюється протиставлення козацька воля  – неволя сучасна. Поезія «Остання Січа» є твором, у якому воно виявляється найповніше, не лише в історично-побутових замальовках, деталях предметного світу, але  й в узагальнено-символічних образах:

Там, де полум’ям блискучим 

Пронеслось життя козаче,

Смирна ластівка літає.  [19, 332].

Таким чином, опозиція минуле – сучасне, визначає у поезії Я. Щоголіва авторське бачення української  історії, характеризує антитетичну  структуру художнього часу, в образах, що передають характер козацької  доби, у символах, які відбивають сприйняття ліричним суб’єктом зміни  епох національної історії.

Романтизм як літературний напрям знаменував перехід від

універсальних художніх систем до конкретно-історичних. Світ і людина,за визначенням романтиків, мають минуле, сучасне і майбутнє, а без знання минулого не можна зрозуміти сучасність. В історичному минулому романтики шукали матеріали, які б містили провідну ідею народності.